Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 64

— Інформація для “двуйки”!

— Здогадливий ти, Михайле… — Недобре примружився Богдан Юліанович.

— Такий вже вродився.

— Врахуй, того чоловіка знають лише Яковлєв та я. Тепер знатиме Варвара. Тобі — не треба.

— Можливо, не треба… — Павлюк усе ж трохи образився. Хотів сказати, що він ризикує найбільше, й варто чекістам узяти його на кордоні… Проте сам злякався цієї Думки й тільки махнув рукою.

— Не треба, Михайле, — сказав Павловський примирливо: збагнув, про що думає Павлюк. — Тепер не до власних амбіцій. Робимо спільну справу, по лезу всі разом ходимо, тож прошу тебе не сваритися з Варварою.

— Не буду, — пообіцяв Павлюк. — Моє діло маленьке: одержав, передав…

— Не таке вже воно й маленьке: одержав, передав — це точно. А сам ти не інформуєш Радловського? Він тебе ні про що не розпитує?

Павлюк почервонів, але ледь помітно. Справді, скільки разів у них з надпоручником Радловським йшла мова про ступінь вірогідності інформації Богдана Юліановича. Надпоручник навіть давав йому завдання перевіряти деякі дані.

— Пусте… — відмахнувся.

— У нашій роботі все має значення, — не погодився Богдан Юліанович, — навіть дрібниці. Коротше, перебудеш у Києві ще тиждень. За цей час Варвара одержить у Яковлєва дані, які передаси раді послів… — Павловський знову покашляв, знеможено заплющив очі й подумав: от і він на межі життя й смерті, коли все мирське мав видаватися дрібним і малосуттєвим, все ж лицемірить із самим собою і з цим простуватим і не дуже проникливим Михайлом Павлюком. Для чого сказав: раді послів? Які посли? Самозванці, що пишномовно називають себе послами Росії. Колишні міністри Сазонов, Маклаков, графи Бенкендорф та Ізвольський. І генерал Гурко, який тримає безпосередній зв’язок між цією так званою групою послів та французьким генштабом. І Микола Вакар, котрий одержану від “Каті” шпигунську інформацію передає генералові Гурку, І безкінечні листи з Парижа й Варшави з докорами, що такої інформації мало…

Обличчя Богдана Юліановича витягнулося: невже ви, підполковник Павловський, розкисли перед смертю?

Богдан Юліанович поправив подушку й посміхнувся презирливо: ні в якому разі! Навпаки, треба дякувати богові, що відійшов у той світ по-доброму, не стоячи біля стінки й бачачи тільки чорні дула гвинтівок і примружені безжальні очі червоноармійців. І поховають тебе не як бездомного пса, — по християнському звичаю поставлять хрест на могилі.

— Передам, — пообіцяв Павлюк.

— Звичайно, бо одержиш за це гроші, — ледь помітно посміхнувся Богдан Юліанович.

— Фактор важливий.

— Якщо доживу — побачимось, — подав йому в’яло руку Богдан Юліанович.

Павлюк зобразив на обличчі скорботу, але вийшов з будинку, посвистуючи.

“Кожному своє, — думав, — і цей старий жук бачив у житті багато. Й більше приємного, ніж поганого. Тому й помирати йому значно легше, ніж, скажімо, мені. Бо я ще молодий і хочу їсти. До того ж, не сухий хліб з водою, а гарний шмат м’яса за обідом…”

До речі, що приготувала Тетяна на обід?

Думки про обід і Тетяну поліпшили настрій Павлюкові, і він попрямував до трамвайної зупинки, забувши про передсмертні напучення Богдана Юліановича. Йшов, насвистуючи бравурний марш тореадора. Як гарно, думав, що в нього все житія попереду і обіцяє, принаймні в найближчому майбутньому, самі насолоди.

На лавці поблизу садиби Павловського сидів юнак і лузав насіння. Павлюк глипнув на нього й раптом прочитав у його очах чи то напругу, чи то переляк: вони були не байдужі й не порожні, як у випадкового зустрічного. Це не сподобалося Павлюкові, проте нічим не виказав тривоги, проминув юнака, так само весело насвистуючи. Не озирнувся, лише звертаючи до зупинки, скосив очі й побачив, що юнак у кепці пішов за ним.

Отакої, подумав. Можливо, приїхали, шановний Михайле Олексійовичу Павлюк, і зараз вас братимуть депеушники. Де ж вони? На зупинці попереду нікого, тільки троє тіток, дітлахи й літній чоловік у повстяних капцях на босу ногу. Явно не чекіст. Виходить, один на один, а з цим депеушним молокососом він упорається, граючись.

А може, гайнути до лісу? Тут такі хащі, що сам чорт заблукає. Але ж тоді він викаже себе: депеушник зрозуміє, що їхню гру розгадано й вживатиме якихось тільки йому відомих заходів. Отже, краще непомітно відірватися від “хвоста”, нехай гадають: це трапилося випадково. Нехай і далі стежать за Павловським…

А Богдан Юліанович! Ось тобі й старий досвідчений ас контррозвідки! Вилежується у ліжку й не знає, що під ворітьми сидить чекіст і не спускає з нього своїх пильних пролетарських очей. Добре, хоч помирати зібрався, туди тобі й дорога, шановний пане Павловський, помирай тільки швидше, аби з твоєю допомогою депеушники не “розкрутили” всю організацію.

А може, вже “розкрутили”?

Павлюк згадав пронизливі очі молодика, що заходив колись до них з Тетяною на Гоголівську, і йому стало лячно. Проте сьогодні вранці за квартирою на Гоголівській спостереження не було — це він встановив точно, — й, можливо, його побоювання позбавлені грунту? Однак ось вона, реальність: юнак у кепці, який прошкує за ним до трамвайної зупинки.

Павлюк не зайшов у вагон, де було багато вільних місць, а залишився в задньому тамбурі, намагаючись триматися ближче до виходу. З задоволенням побачив, як молодик у кепці зайняв місце поруч — перше від тамбура.

“Сиди, — подумав, — тепер ми пограємось…”

Зрештою, у нього в кишені піджака наган, і покласти цього сопляка можна так швидко, що він не встигне й збагнути, що приймає героїчну смерть за рідну робітничо-селянську владу.

Ця думка потішила Павлюка, й він, скориставшись з того, що на наступній зупинці люди на мить відгородили його від молодика, переклав зброю до зовнішньої кишені, стиснувши шерехате руків’я нагана.

Певно, молодик у кепці збагнув, що обрав не зовсім зручну позицію, тільки після третьої зупинки, коли у трамвай буквально поперли люди — вони затиснули його на сидінні, й Павлюк, як тільки вагон рушив, двома енергійними рухами проклав собі дорогу й зістрибнув на ходу, одразу югнувши до найближчого завулка. У нього вистачило ще сили духу затриматися на розі. Видно, депеушник виявився недосвідченим — він не помітив Павлюкового маневру: трамвай зник за рогом і ніхто не зіскочив з нього. Лише тоді, полегшено зітхнувши, Михайло попрямував до Голосіївського лісу.

Павлюк повернувся до будинку на Гоголівській у сутінках. Переліз через паркан сусідньої садиби, постояв за сарайчиком у дворі, не помітивши небезпеки, потихеньку ковзнув у браму.

Тетяна Пилипівна зустріла його докорами — обід давно охолов, проте Павлюк жартівливо затиснув їй рота долонею й подався до вікна. Визирнув з-за штори — вулиця була пустельною, — лише тоді Павлюк дозволив накривати на стіл.

Тетяна затривожилася:

— За тобою стежать?

— Я від дідуся утік, — замуркотів стиха Павлюк, — і від бабусі я утік…

— Стежать, питаю?

Павлюк безжурно посміхнувся.

— І від тебе, сірий депеушний вовчику, втечу обов’язково!

— Чекісти? — не на жарт злякалася Тетяна Пилипівна. — Вчепилися в тебе?

— У них нічого не вийде! — самовпевнено заявив Павлюк. — Але справи невтішні… — Він розповів, що сталося біля садиби Павловського.

Тетяна Пилипівна сполотніла.

— Боже мій, — заломила руки, — що буде зі мною? Адже в мене з Богданом Юліановичем…

— Знайомство, — твердо заявив Павлюк. — Випадкове знайомство, тільки й того. Гадаю, старий скоро вріже дуба, та й взагалі він кремінь — нічого не скаже… А ти за його проханням діставала продукти, носила йому. Хіба не так?

— Чиста правда, — пояснішала Тетяна Пилипівна, — більше в нас нічого й не було.

— Ніхто не зможе довести інше, — упевнено сказав Павлюк, і Тетяна Пилипівна, повеселішавши, почала розігрівати борщ.

Улаштувавшись за столом, Павлюк потягнувся до карафки, та пересилив себе: сьогодні він має бути тверезим і бадьорим, як сонячний зайчик на дзеркальному склі. Тетяна принесла повну тарілку борщу, він набрав ложку, та їсти не став.