Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 81

— Не візьмеш? — здивувався Гольдройз.

— Ні.

— Чому?

Що могла пояснити йому Фрося? Либонь, Гольдройз не збагне, що в неї почалося зовсім нове життя, де золоту взагалі нема місця, про нього не думають і не мріють, для Сергія та його товаришів воно ніби й не існує, отже, для неї, Фросі, також.

— Не можу, — тільки й відповіла.

Проте Гольдройз здогадався сам:

— Не обов’язково всім показувати. А може, взагалі настануть часи, коли й твій червоний командир усвідомить ціну золота. Якщо ми його до того часу не зничтожимо!

Фрося подумала: тепер Сергія можна знищити хіба що разом з нею. Так і сказала Гольдройзові.

— Дурне дівча, — гмикнув той, — бери, запас кишені не обтяжить. Заховай, кажу, не заіржавіє… Золото ніколи не іржавіє, воно вічне.

— Вічне лише кохання! — упевнено сказала Фрося й зашарілася. Невже бовкнула дурницю?

Йона Янкелевич знову витягнув згарду із скрині, підважив її на руці.

— Ой-вей, — вигукнув раптом зовсім по-єврейському, — і що та Совпедія наробила? Усе міг уявити, але щоб від золота відмовлялися!..

— Не міряйте всіх своєю міркою.

— Хочеш сказати — єврейською? — це образився Йона Янкелевич. — Проте це не так уже й погано: єврейською. Бо справжній єврей завжди знає ціну золоту, отак, як я. Бо є євреї, а є й жиди. Це я точно тобі кажу, й жидів зараз, на жаль, значно більше. От у нашому Бердичеві довкруж, куди не глянь, жидівська босота: кравці, шевці, бляхарі, мулярі, кого тільки нема, усі метушаться, усі хочуть їсти, дітей понароджували, а прогодувати не можуть — тьху… Вони того золота й не бачили, та й не побачать. А справжній єврей копійку до копійки складає — уже й червінець, а з золотого червінця усе й починається. Хто може з одного червінця зробити два, той уже не жид, а єврей, і хвала йому та слава. То не береш? — підніс полотняний згорток до самісінького Фросиного носа.

— Ні… — Фросі захотілося заплакати.

— Й не треба! — Гольдройз недбало кинув згорток у шухлядку. Кришка скрині впала, Йона Янкелевич важко підняв скриню і поніс її до дверей.

36

Грунтенко покликав до себе Чмеля, замкнув двері, сів сам, вказав Микиті на лавку під стіною й мовив:

— Я покликав тебе, бо знаю: маєш кебету в голові й можеш тверезо оцінити ситуацію.

Чміль про всяк випадок нерозуміюче покліпав очима й віддано втупився в Грунтенка.

— Слухаю вас, Володимире Антоновичу.

— Це я тебе слухаю, Микито. Як думаєш учинити?

Чміль знову покліпав очима, розмірковуючи. Недаремно кажуть: слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш. Краще мовчати, хай балакає начальство, на те воно й начальство, аби говорити й давати вказівки, а наше діло теляче — виконувати.

— Не розумію вас, пане отамане, — мовив. — Що вчинити? Бо ми — як усі. Що накажуть пани отамани, те й вчинимо.

У загоні Грунтенка, як і Длугопольського, також величали отаманом, підкреслюючи повагу до нього, а також враховуючи реальний стан справ.

— Добре, Микито, — сказав Грунтенко, — розмова в нас має бути відвертою, бо потребую помічника, а на тебе можна покластися.

— Можна, — ствердив Чміль і посміхнувся сонячно, — а ви за мною, пане отамане, будете як за кам’яною стіною.

— Як ти оцінюєш наше тутешнє становище?

— Тобто загону?

— Звичайно.

— Непогано. Оце завтра підемо на Коростень, там з’єднаємось з іншими, піднімемо повстання, і червоним більшовичкам одна дорога — геть з України!

— Правильно кажеш, — схвалив Володимир Антонович, — як на мітингу. Душа не нарадується.

— Бо так воно і є! — вигукнув Чміль.

— Брешеш, Микито, і сам знаєш це.

— Їй-бо… — Чміль підніс руку, щоб перехреститися, та Грунтенко зупинив його:

— Скоро нам кінець, Микито. Що наша сотня? Краплина в морі, й наші наскоки для совдепів як комарині укуси.

— Але ж об’єднаємось… — спробував заперечити Чміль.

— Ну, об’єднаємось… У Петрика дві сотні… А скільки нас було, коли з генерал-хорунжим кордон переходили? У кілька разів більше, й то червоні як пошматували нас…

— Клятий Котовський!

— Не Котовський, то інший знайдеться на нашу голову.

— Не розумію вас, пане отамане, то чого ж ви самі?..

— Про це й розмова, Микито. Кожен у нашому становищі має подбати насамперед про себе, чи не так?

— Однак ви зовсім недавно дуже гарно казали про вільну Україну й національне зрушення… — зауважив Чміль не без єхидства.

— Усі ми колись щось кажемо, — туманно пояснив Грунтенко. — Одне кажемо, інше думаємо, ще інше робимо.

— Геть вірно, — ствердив Микита, бо сам додержувався саме такої точки зору.

— А якщо ти згоден, то слухай уважно. Тут на нас чекає куля, в кращому разі, знову десь сховаємося, блукатимемо по лісах, мов вовки. Треба нам, Микито, знову кордон переходити.

— До поляків вертатися? Вважаєте, вони нас чекають?

— Не чекають, — кивнув Володимир Антонович. — Узагалі, ніхто нікого й ніколи не чекає. А всі незвані гості — гірше татарина, чув таке?

— Начувся й на власній шкурі переконався.

— А багаті гості?

— То інша справа… — пожвавішав Чміль, вгадуючи, куди саме поверне зараз Грунтенко.

— Ти, Микито, не такий уже й бідний, — раптом мовив Грунтенко зовсім не те, чого хотілося Чмелеві. — У одного Тимченка десять червінців узяв, але ж не лише вони?..

— Що ті нещасні червінці, — зробив пісне обличчя Чміль. — Тьху, а не гроші, одне нещастя… А більше не маю нічого… — перехрестився, сам вірячи мовленому, хоч мав ще золото й піввоза награбованих речей. Проте куди з цим возом дінешся, не пхатимешся ж з ним через кордон…

— То більше, Микито, — удав, що повірив, Володимир Антонович. — Ти про себе не подбаєш — ніхто не подбає: кожен коваль свого щастя.

— Мудро кажете.

— А якщо згоден, то слухай. Зараз я поставлю тебе на варту біля казни. — Так називалася в загоні міцна, оббита залізними смугами скриня, де зберігалися гроші, коштовності та найважливіші документи. — Опівночі винесемо казну, на бричку її — і шукай вітру в полі.

Чміль заперечив:

— Бричку з села патрулі не випустять.

— Беру на себе.

— Тоді згоден. Але ж пан отаман Длугопольський в сусідній кімнаті сплять і можуть прокинутися…

— Не знаєш, як учинити?

— Пана отамана? — злякався Чміль.

— Відтоді сам собі отаманом станеш.

— Й те правильно.

— Постав зараз бричку в мене на подвір’ї, — наказав Грунтенко, — і двійко добрих коней. Уранці маємо бути далеко, щоб отаман Длугопольський не наздогнав. Але йому не до казни буде, його під Чоповичами чекають, а шлях туди не такий уже й короткий та безпечний.

— А гарно ви все це вигадали! — непідробне захоплення відчувалося у Чмелевому голосі.

— Голову на плечах слід мати, а не макітру.

— Але ж, Володимире Антоновичу, — довірчо сказав Чміль, — на бричці далеко не заїдеш. Бричка у всіх викликатиме підозру й різні запитання. На таких бричках тепер совдепівське начальство їздить, а нам в очі впадати зовсім не з руки…

— Чого ж я беру тебе з собою, Микито, — з задоволенням вигукнув Грунтенко, — бо саме голову, а не чавун маєш! Правильно кажеш, і в першому ж селі підводу купимо, вдвічі заплатимо, а купимо.

— На бричку будь-якого воза виміняємо.

— Не будь зажерливим, Микито, — обірвав Чмеля Грунтенко. — Зажерливість також шкодить. Не бричку маємо, а тачанку, і всякий, у кого очі є, це побачить. А нам зайві розмови ні до чого.

— Точно, ні до чого.

— Тачанку десь у лісі кинемо. Хтось знайде — дякуватиме.

— Мені його дяка…

— До одного місця? Правильно міркуєш, Микито, й мати з тобою справу одне задоволення…

Коли почало сутеніти, Чміль пригнав на Грунтенкове подвір’я тачанку, запряжену сильними й вгодованими кіньми.

“На таких, — міркував, — ми навіть оту чортопхайку, яка автомобілем зветься, обженемо, та й гасу не треба, коням вівса чи сіна дати — вік бігтимуть…”

Володимир Антонович глянув на коней і лишився задоволений. Завітав до Длугопольського.