Гойдалка дихання - Мюллер Герта - Страница 29

29

О шостій був кінець зміни, і вже годину, як надворі настав білий день. Сонце зменшилося, але пекло немилосердно, його куля стала міцною і тугою, ніби гарбуз. У моїх очах пекло, я відчував усі подряпини на шкірі голови. На шляху до табору все було яскраво освітлене. Жили на шиї пульсували і намагалися луснути, очні яблука закипали у черепі, серце барабанило у грудях, у вухах гуділо. Шия напухла, як гаряче тісто, і закам'яніла. Голова з шиєю зрослися в одне ціле. Опухлість перекинулася на плечі, шия з тілом злилися в одне ціле. Світло пронизувало мене наскрізь, я змушений був якомога швидше заховатися всередину барака. Але мені потрібна була цілковита темрява, навіть світло з вікна здавалося вбивчим. Я натягнув подушку на голову. Ближче до вечора мені полегшало, але знову настав час іти на нічну зміну. Коли знову стемніло, я змушений був повернутися до басейну під світло прожектора. Тієї нічної зміни до нас прийшов начальник і приніс відро з густою сіро-рожевою пастою. Ми намазували нею шию і обличчя перед тим, як спускатися в басейн. Вона моментально сохла і відлущувалася.

Уранці, коли зійшло сонце, смола ще гірше зашуміла у мене в голові. Я ледь доповз до табору, як конаючий кіт, цього разу пішов відразу до медпункту. Труді Пелікан погладила мене по чолі. Фельдшерка описала в повітрі долонями ще більшу голову і сказала: СОЛНЦЕ, СВЕТ і БОЛИТ. А Труді Пелікан заплакала і почала пояснювати мені щось про порушення пігментного обміну.

— Що це таке?

— Отруєння денним світлом, — сказала вона.

Вона дала мені на листку редьки саморобну мазь із нагідок і свинячого смальцю, щоб пошкоджена шкіра не потріскалася.

Фельдшерка сказала, що мені не можна працювати у басейні, вона випише мені лікарняний на три дні, а потім, можливо, поговорить із Туром Прікулічем.

Три дні я пролежав у ліжку. У напівсні-напівсвідомості хвилі гарячки несли мене додому, у літню гірську прохолоду. За соснами сонце сходить дуже рано червоною кулею. Я визираю у шпарину в дверях, батьки ще сплять. Я виходжу на кухню, де на столі дзеркало для гоління сперте об глечик для молока. Моя тітка Фінні, тоненька, схожа на горіхокол, ходить туди-сюди від плити до дзеркала зі щипцями для завивки. У своїй білій сукні із орґанзи вона накручує собі волосся. Потім зачісує мене пальцями, а там, де волосся все ще неслухняне зі сну, втихомирює його, змочивши пальці слиною. Вона бере мене за руку, і ми йдемо зривати маргаритки, щоб прикрасити стіл до сніданку.

Волога від роси трава сягає мені аж до плечей, вона порипує і шарудить, на луці повно білопелюсткових маргариток і синіх дзвіночків. Я зриваю тільки подорожник, з його стебла можна зробити петлю і вистрілити далеко вгору тоненьким качанчиком із насінням подорожника. Я вистрілюю у яскраво-білу сукню з орґанзи. Але тут раптом поміж орґанзою і такою ж сніжно-білою нижньою спідницею довкола стегон тітки Фінні опиняється брунатний ланцюг міцно зчеплених один із одним цвіркунів. Букет маргариток випадає у неї з долонь, вона простягає руки перед собою і застигає. А я прослизаю їй попід сукню і руками відриваю цвіркунів від спідниці, а потім відкидаю геть, усе швидше і швидше. Вони холодні і важкі, ніби вологі шурупи. Вони пищать, і це лякає мене.

Наді мною стоїть уже не тітка Фінні з накрученим волоссям, а якийсь велетень, складений із цвіркунів, велетень на двох тоненьких ніжках.

Тоді, під сукнею з орґанзи, я вперше у житті змушений був так безнадійно відколупувати. А тепер я лежу у медпункті і натираюся маззю із нагідок. Усі решта продовжують ходити до басейну. Тільки мене через мою надмірну вразливість Тур Прікуліч послав у шлакову шахту.

Там я і залишився.

КОЖНА ЗМІНА — ЯК ВИТВІР МИСТЕЦТВА

Нас двоє, Альберт Ґіон і я, двоє печерних людей серед парових котлів фабрики. У бараку Альберт Ґіон дратівливий. У темному підвалі він підозріливий, але авторитарний, як усі меланхоліки. Можливо, він не завжди був таким і змінився через специфічні властивості підвалу. Він уже давно працює тут. Ми небагато говоримо, тільки найнеобхідніше.

Альберт Ґіон каже:

— Я перекидаю три вагонетки, а потім ти — наступні три.

Я кажу:

— Добре, тоді я рівняю гору.

Він каже:

— Гаразд, а потім ти йдеш штовхати.

Поміж перекиданням і штовханням минає час, аж поки не проходить половина зміни, тоді Альберт Ґіон каже:

— Давай поспимо півгодини під дошкою, під сьомою, там спокійно.

А потім настає друга половина.

Альберт Ґіон каже:

— Я перекидаю три вагонетки, а потім ти — наступні три.

Я кажу:

— Добре, тоді я рівняю гору.

Він каже:

— Гаразд, а потім ти йдеш штовхати.

Я кажу:

— Коли дев'ятий наповниться, я піду до нього і штовхну.

Він каже:

— Ні, ти перекидай, а я піду штовхати, бункер уже повний.

Після завершення зміни хтось із нас каже:

— Давай приберемо, щоб залишити підвал чистим.

Після першого тижня у підвалі Тур Прікуліч знову стояв позаду мене у перукарні і дивився у дзеркало. Мене поголили до половини, а він глянув на мене своїм масним поглядом, підняв палець догори і запитав:

— Як вам там працюється, під землею?

— Затишно, — відповів я. — Кожна зміна — як витвір мистецтва.

Він засміявся над плечима перукаря, але не підозрював, що я сказав правду. У його голосі відчувалася легка ненависть, його ніздрі порожевіли, а на скронях стало видно крізь шкіру мармурові прожилки.

— Твоє обличчя було вчора таким брудним, а одяг весь продірявлений.

— Не страшно, — відповів я. — Вугільна пилюка крихка і груба, товщиною в палець. Але після кожної зміни підвал чистий, бо кожна зміна — як витвір мистецтва.

КОЛИ СПІВАЄ ЛЕБІДЬ

Після мого першого дня під землею Труді сказала мені у їдальні:

— Нарешті тобі пощастило. Правда ж, під землею краще?

Потім вона розповіла, як часто протягом першого свого табірного року, коли працювала на будові біля вапняної ями, вона заплющувала очі і мріяла. І як вона тепер витягує голих мертвяків з кімнати покійників і складає штабелями на землю на задньому дворі, ніби свіжонарубані дрова. Вона сказала, що і тепер, коли виносить мертвих, часто заплющує очі і мріє про те саме, що і тоді, біля вапняної ями, у кінській запряжці.

— Про що? — питаю я.

— Про те, щоб багатий вродливий юнак — вродливим і юним він не обов'язково мусить бути, — каже вона, — американець, власник фабрики консервів із свинини, закохався у мене — закохуватися він насправді не мусить, — каже вона, — достатньо буде, якщо він просто викупить мене звідси й одружиться. Це було б справжнє щастя, — каже вона. — І потім, щоб у нього була ще сестра для тебе.

— Вона не мусить бути юною і вродливою, закоханою теж бути не мусить, — повторив я.

І тут Труді Пелікан нервово засміялася. А правий кутик її рота затріпотів і відокремився від обличчя, так, ніби у місці, де посмішка приєднується до шкіри, обірвалася нитка.

Тому я тільки скорочено переказав Труді Пелікан свій сон, який часто снився мені, сон про те, як я повертаюся додому верхи на білій свині. Але переказав одним-єдиним реченням і без білої свині:

— Уяви собі, — сказав я. — Мені часто сниться, що я їду додому верхи на сірому псові.

Вона запитала:

— Це один із вартових псів?

— Ні, пес із села, — відповів я.

Труді сказала:

— Чому ти їдеш верхи, адже летіти швидше? Я мрію тільки тоді, коли не сплю. Коли я ношу трупи на задній двір, мені хочеться полетіти звідси геть, як лебідь, до Америки.

Можливо, вона теж бачила лебедя на овальній табличці басейну «Нептун». Я не питав її про це, але вона сказала:

— Коли лебідь співає, він хрипне, і ти чуєш, як набрякає його горло.

ПРО ШЛАКИ

Улітку я побачив посеред степу дамбу з білих шлаків і пригадав снігові вершини Карпат. Кобелян сказав, що ця дамба мала колись стати дорогою. Білі шлаки були твердими, мали зернисту структуру, ніби вапняні бульбашки або розкришені мушлі. Поволі їхня рожево-біла поверхня зафарбовувалася так сильно, що по боках ставала сірою. Я не знаю, чому посіріла від старості рожевість, така улесливо-приваблива, чому споглядання її настільки заворожує, хоча вона вже навіть не мінеральна, а сумно-втомлена, як люди. Можливо, таким є колір туги за домом.