Гойдалка дихання - Мюллер Герта - Страница 31

31

— Я не думаю над цим.

Ми з ним — два підземних віслюки, я серйозно так думаю.

Після завершення зміни ми йдемо митися у баню біля фабричних воріт. Голову, шию, руки намилюємо тричі, але попіл залишається на шкірі сірим осадом, а холодний шлак — фіолетовим. Кольори шахти вгризлися у шкіру. Мені це не заважало, навпаки, я навіть трохи пишався цим, адже це були і кольори самообману.

Беа Цакель співчувала мені і надовго замислювалась, шукаючи найм'якшого означення, хоча і знала: як не сформулюй, все одно звучатиме образливо. Тому сказала:

— Ти схожий на актора німого кіно, на Валентіно.

Вона щойно помила голову, її коса була ще вологою і туго заплетеною. Її вгодовані щоки скидалися на дві полуниці.

Коли я був малим, то блукав садом, поки мама і тітка Фінні пили каву. Коли я вперше у своєму житті побачив велику стиглу полуницю, то закричав:

— Ідіть сюди, тут жаба горить і світиться всіма вогнями!

Шматочок холодного шлаку, який світився білим вогником, я привіз із собою з табору додому на правій гомілці, із зовнішнього боку. Він вистигнув у мені і перетворився на холодний шлак. Тепер він світиться крізь шкіру, ніби татуювання.

ШОВКОВИЙ ШАЛИК КОЛЬОРУ ЧЕРВОНОГО ВИНА

Одного разу, дорогою з нічної зміни, мій напарник Альберт Ґіон сказав:

— Зараз, коли стало тепло, можна принаймні вигрівати свій голод на сонці, якщо вже не маєш що їсти.

Я не мав що їсти і пішов у табірний двір вигрівати свій голод на сонці. Трава була ще брунатною, низькою і випаленою морозом. Березневе сонце світило блідими променями. Безтурботне ліниве сонце у небі над селом було оточене водянистими локонами хмар. Мене ж янгол голоду повів до смітника за їдальнею. Можливо, там ще залишилися шкірки від картоплі, якщо ніхто не встиг дійти туди раніше за мене, бо більшість була ще на роботі. Коли я побачив, що біля їдальні розмовляють Феня і Беа Цакель, я витягнув руки з кишень і зробив вигляд, ніби просто прогулююся. Зараз я не міг підійти до смітника. Феня була вбрана у свій ліловий плетений гачком светр, і мені пригадався мій шовковий шалик кольору червоного вина. Після поразки з гамашами я вже більше не хотів ходити на базар. Той, хто вмів говорити настільки добре, як Беа Цакель, зумів би і виміняти мій шалик на цукор чи сіль. Феня важкою ходою пошкутильгала до їдальні, до свого хліба. Щойно я опинився біля Беа, як запитав її:

— Коли ти підеш на базар?

Вона відповіла:

— Можливо, завтра.

Беа могла виходити, коли їй заманеться, перепустки вона отримувала від Тура, якщо їй взагалі були потрібні перепустки. Вона зачекала на одній із лавок центральної алеї табору, а я сходив у барак за шаликом. Він лежав на самому дні валізи поряд із моєю білою батистовою хустинкою. Я вже багато місяців не торкався цього шалика, його тканина була ніжною, ніби шкіра. Він обгорнув мене, а мені стало соромно перед його плинною картатістю, бо я був таким обідраним, а він — усе ще приємним на дотик зі своїми блискучими і матовими квадратами. Він не змінився у таборі, а зберіг у своєму розділеному на шматочки візерунку колишній порядок. Він нічого більше не означав для мене, а я для нього.

Коли я віддав його Беа, її очі повільно повернулися у мій бік у її звичній манері, так що здавалося, ніби у неї косоокість. Її очі випромінювали щось особливе, вони були єдино вродливими у всій її постаті. Вона обгорнула собі шаликом шию і не змогла втриматися, щоб не скласти руки на грудях і не погладити тканину. Її плечі і руки були худорлявими, зате стегна і сідниці — могутніми, справжній фундамент на солідних кістках. Верхня частина її тіла була тендітною, а нижня — масивною, тож вона ніби складалася з двох статур.

Беа взяла з собою шалик кольору червоного вина й обіцяла обміняти його. Але наступного дня під час вечірньої переклички цей шалик був обмотаний довкола шиї Тура Прікуліча. І він носив його протягом цілого наступного тижня, перетворивши мій шовковий шалик кольору червоного вина на ганчірку для вечірньої переклички. Відтоді кожна перекличка стала ще і пантомімою мого шалика. І шалик йому личив. Мої кістки стали важкими, мовби свинцевими, я не міг більше вільно вдихати і видихати, не міг піднімати очі і шукати собі гачок, на якому мої кістки висіли б у хмарах. Мій шалик на шиї Тура Прікуліча не дозволяв усього цього.

Одного разу після переклички я зібрався з силами і запитав Тура Прікуліча, звідки у нього цей шалик. Він, не вагаючись, відповів:

— З дому, він у мене завжди був із собою.

Він нічого не сказав про Беа. Минуло два тижні, а я не отримав від Беа Цакель ні крихти солі або цукру. Цікаво, чи ці обоє добре вгодованих мали хоча б приблизне уявлення про те, як сильно вони обдурювали мій голод. Хіба не вони довели мене до такого стану, коли мій власний шалик більше мені не личив. Хіба вони не знають, що шалик залишається моєю власністю, поки я не отримаю за нього хоча б щось. Минув цілий місяць, сонце вже більше не було таким блідим. Лобода знову стала сріблясто-зеленою, дикий кріп заколосився парасольками. Я вийшов із шахти і почав збирати лободу в пошивку. Коли я нахилявся, мені в очах темніло і я бачив перед собою лише чорне сонце. Я приготував свою лободу, вона смакувала, як болото, у мене все ще не було солі. Тур Прікуліч продовжував носити мій шалик, а я ходив на нічні зміни у підземелля, а потім, порожніми пообіддями, за їдальню до смітника, де їжа була смачнішою, ніж мій фальшивий несолений шпинат без солі чи така ж несолена лободяна зупа.

Дорогою до смітника я знову зустрів Беа Цакель, а вона, як завжди, просто заговорила зі мною про Бескиди, які впадають у лісові Карпати. А коли вона дійшла до моменту своєї втечі з рідного села Луґі до Праги і до того, як Тур Прікуліч нарешті перейшов від місіонерства до торгівлі, я перебив її і запитав:

— Беа, ти подарувала Туру мій шалик?

Вона сказала:

— Він просто забрав його собі. Він такий.

— Як це? — запитав я.

— Просто, — відповіла вона. — Він обов'язково дасть тобі щось за це. Можливо, один вільний день.

У її очах відбивалося не сонце, а страх, не переді мною, а перед Туром.

— Беа, яка мені користь від вільного дня? — сказав я. — Мені потрібні цукор і сіль.

ПРО ХІМІЧНІ РЕЧОВИНИ

З хімічними субстанціями все виглядає приблизно як зі шлаками. Ніхто не знає, що випаровують терикони, гриби на зігнилих деревах, іржаве залізо й уламки цегли. Справа не у запахах. Коли ми вперше зайшли до табору, то наші очі перелякалися, бо коксовий завод виглядав цілковито зруйнованим. Неможливо уявити собі, що все це тільки наслідки війни. Уламки стін, укриті гнилизною, іржею та пліснявою, були старшими за війну. Такими ж древніми, як людська байдужість і отрута хімічних речовин. Було видно, що це саме хімічні сполуки об'єднувалися між собою і допроваджували фабрику до руйнування. Тут неминуче траплялися аварії та вибухи усередині залізних труб і машин. Колись ця фабрика була обладнана за останнім словом техніки двадцятих-тридцятих років і за стандартами німецької промисловості. На зужитих деталях ще можна було прочитати FOERSTER та MANNESMANN.

Треба було шукати знайомі назви серед уламків зіпсутих деталей, а подумки підбирати якісь приємні слова проти отрути, бо відчувалося, що ці речовини продовжують свій наступ і тепер їхній генеральний план скерований також проти нас, інтернованих. І проти нашої примусової роботи. Для примусової роботи росіяни і румуни ще вдома записали на листочку приємне слово: ВІДБУДОВА. Це слово було позбавлене отрути. А якщо ВІДБУДОВА, то вже слід було називати її ПРИМУСОВОЮ ВІДБУДОВОЮ.

Оскільки я не міг нікуди втекти від хімічних речовин, був покинутий серед них напризволяще — вони роз'їдали наше взуття, одяг, руки і слизові оболонки, — я вирішив потрактувати запахи фабрики по-новому, на свою користь. Я вигадав собі вулиці ароматів і виробив звичку знаходити якусь спокусливу мету для кожного пересування по території: нафталін, паста для взуття, віск для натирання меблів, хризантеми, гліцеринове мило, камфора, соснова смола, галун, цвіт цитрини. Мені вдалося виробити у собі приємну узалежненість, бо я не хотів дозволяти речовинам отруйно керувати мною. Приємна узалежненість не означає, що я змирився з ними. Приємним було те, що разом зі словами голоду та їжі існували і слова втечі, зникомі слова, слова, які випаровувалися з хімічних речовин. Що навіть ці слова були для мене життєво важливими. Вони були важливими і водночас ставали тортурами, бо я вірив їм, хоча і знав, навіщо вони мені потрібні.