Гойдалка дихання - Мюллер Герта - Страница 7

7

— Жалко. Очень жалко.

Але відразу ж міняє інтонацію і кричить:

— Внимание! Ахтунґ!

Ти працюєш і чуєш биття власного серця, а також: цемент треба заощаджувати, треба бути обережним із цементом, цемент не може замокнути, цемент не можна розсипати. Але цемент розпорошується, марнується сам по собі і поводиться з нами як останній скупердяй. Ми живемо так, як цього хоче цемент. Це він злодій, він викрав нас, а не ми його. І не лише це, від цементу ти починаєш ненавидіти все і всіх. Цемент сіє недовіру, бо він розсипається, цемент — інтриган.

Щовечора дорогою додому, коли цемент опинявся на належній відстані, а будівництво залишалося за спиною, я усвідомлював, що це не ми обманюємо один одного, а всіх нас обманюють росіяни з їхнім цементом. Але наступного дня підозра проти цього мого усвідомлення і проти всіх решти знову з'являлася. І це всі відчували. І всі були проти мене. І я це відчував. Цемент і янгол голоду пов'язані між собою. Голод розширює пори і заповзає всередину. А коли він уже всередині, цемент заклеює пори, і ти зацементований.

Цемент може бути смертельно небезпечним у цементній вежі. Сорокаметровій заввишки вежі, порожній та позбавленій вікон. Майже порожній, але у ній можна втонути. На такий обсяг рештки цементу справді невеликі, але вони лежать всюди насипом, не розфасовані у мішки. Ми збираємо їх у відра голими руками. Це старий цемент, але він підступний і просочується між пальцями. Він дуже швидкий і тікає від нас, насувається на нас мовчазною сірою масою, швидше, ніж ми можемо відступити і втекти геть. Цемент може текти, і тоді він тече швидше, ніж вода, він плиткіший. Він може схопити тебе, і ти втонеш у цементі. Я занедужав на цемент. Тижнями мені привиджувався всюди один лише цемент: небо вкрилося гладкою верствою цементу, хмари на небі перетворилися на купки цементу. Дощ простягав із неба на землю свої цементні шнури. Моя поплямлена сірим бляшана миска для їжі була з цементу. Вартові пси мали цементну вовну, те саме було і зі щурами у помиях біля їдальні. Веретільниці повзають поміж бараками у шкарпетках із цементу. Шовковиці, обліплені гніздами гусениць, — вирви з оксамиту і цементу. Коли сонце світило яскраво, я намагався стерти їх зі своїх очей, але їх там не було. А на майданчику для переклички увечері на колодязі сидів птах із цементу. Його спів був шорстким, цементна пісня. Адвокат Пауль Ґаст бачив такого птаха і вдома, це був степовий жайворонок. Я запитав, чи у нас він також цементний. Він трохи подумав, перш ніж сказати: до нас він прилітає з півдня.

Про все інше я не питав, бо це можна було побачити на портретах в адміністративних бараках, а також почути з мегафонів: вилиці Сталіна і його голос були зі сталі, але його вуса — з чистого цементу. У таборі ти завжди був брудним, яку б роботу не виконував. Але жоден бруд не чіплявся так сильно, як цемент. Цементу неможливо уникнути, як пилюки, невідомо, звідки він з'являється, але він постійно поряд. Крім голоду, тільки туга за домом проникає у мозок так само миттєво, як цемент. І обкрадає тебе так само, і так само можна втонути в ній. Мені здається, що тільки одна річ іще швидше проникає в голову людини, ніж цемент, — страх. І тільки цим я можу пояснити собі те, що вже навесні на будові я змушений був занотувати собі на шматочку брунатного паперу з цементного мішка:

СОНЦЕ ВИСОКО У ВЕЛЬОНІ, ЖОВТА КУКУРУДЗА, ЧАСУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ

На цьому я закінчив, бо цемент треба заощаджувати. Насправді я хотів записати щось зовсім інше:

глибоко й криво червоним світить місяця половинка на небі і додолу хилиться

Але я відмовився від цього, просто промовив це нечутно сам собі. І фраза відразу ж зламалася, на зубах у мене скрипів цемент. Я замовк.

Папір теж треба заощаджувати. І добре ховати. Той, у кого знайдуть записи на папері, потрапляє у карцер, на одинадцять годин під землю — у бетонну шахту, таку вузьку, що у ній можна лише стояти. Смердючу від випорожнень і повну паразитів. Угорі карцер закритий залізними ґратами.

Увечері дорогою додому, дослухаючись до совгання своїх підошов, я часто казав собі: цементу стає все менше, він може зникати сам по собі. Я ж теж із цементу і постійно зменшуюся. Чому я не можу зникнути?

ВАПНЯНІ ЖІНКИ

Одна з восьми бригад на будові — це вапняні жінки. Вони везуть бричку спершу догори, стрімкою стежкою повз конюшню, потім донизу, у самий кінець будови, де розташована яма для гашення вапна. Бричка — це великий дерев'яний ящик у формі трапеції. По п'ять жінок із кожного боку дишла запряжені за стегна і плечі шкіряними ременями. Поряд із ними йде наглядач. Коли вони тягнуть віз, від напруження очі їхні стають вологими, а рот — напіввідкритим.

Одна з вапняних жінок — Труді Пелікан.

Коли дощ забуває про степ на цілі довгі тижні і болото довкола вапняної ями висихає, ніби хутряна квітка, болотяні мушки стають нестерпними. Труді Пелікан каже, що вони летять на сіль в очах і цукор у роті. І чим слабшою стає людина, тим сильніше сльозяться очі і більше цукру виділяється у слині. Труді Пелікан була запряжена з самого кінця, бо для передньої запряжки вона вже була занадто слабкою. Болотяні мушки сідали вже не у кутик ока, а просто на зіницю, і не на губи, а вже усередину рота. Труді Пелікан захиталася. А коли вона впала, бричка переїхала їй пальці ніг.

ВИПАДКОВО ЗІБРАНА РАЗОМ ПУБЛІКА

Труді Пелікан, я і Леопольд Ауберґ приїхали з Германнштадта. Перш ніж ми опинилися поряд у вагоні для худоби, ми не знали одне одного. Артур Прікуліч і Беатріс Цакель, тобто Тур і Беа, знали одне одного ще дітьми. Вони приїхали з гірського селища Луги у Карпатській Україні. З тої ж місцевості, з Рахова, прибув і перукар Освальд Енйетер. Акордеоніст Конрад Фонн теж приїхав з Карпатської України, з містечка Суходіл. Мій компаньйон із вантажівки Карлі Гальмен прибув із Кляйнбечкерека, а Альберт Ґіон, з яким разом я згодом працював у підземеллі, приїхав із Арада. Одна Сара на прізвище Каунц, на руках якої були шовковисті волосинки, народилася у Вурмльоху. Інша Сара, Вандшнайдер, мала родимку на передостанньому пальці, вона приїхала з Кастенгольца. Вони не зналися до табору, але були схожі між собою, наче сестри. У таборі їх називали дві Ціррі. Ірма Пфайфер приїхала з маленького містечка Дета, глуха Міці, Аннамарі Берґ, прибула з Медіаша. Адвокат Пауль Ґаст і його дружина Гайдрун Ґаст були з Обервішау. Трубач Антон Ковач приїхав із гір Банату, з містечка Карансебеш. Катаріна Зайдель, яку ми називали Катею Плантон, приїхала з Бакови. Вона була розумово неповноцінною і за всі п'ять років так і не збагнула, де опинилася. Машиніст Петер Шіль, який помер від вугільної самогонки, був із Боґароша. Співуча Лоні, Ілона Міх, з Луґоша. Кравець пан Ройш з Ґоттенбрунна. І так далі. Всі ми були німцями, яких привезли з дому. Окрім Коріни Марку, яка з'явилася у таборі зі старанно зачесаними локонами і в оксамитовій сукні з брошкою. Вона була румункою, а вночі на вокзалі у Бузау її зловили вартові і запхнули у наш вагон. Здається, нею намагалися замінити одну померлу під час подорожі жінку. Вона замерзла на третій рік, відгортаючи сніг на залізничній колії. А Давід Ломмер, якого називали Цитра-Ломмер, бо він грав на цитрі, був євреєм. Оскільки у нього забрали його кравецьку майстерню, він їздив з місця на місце і пропонував свої послуги заможним клієнтам. Він не розумів, чому потрапив у російські списки, адже був німцем. Його домівка була в Молдавії, у Дорогої. Його батьки, дружина і четверо дітей втекли туди від фашистів. Він не знав, куди саме, а вони не знали, де він, навіть ще до того, як його депортували. Його забрали, коли він шив вовняний костюм для дружини одного з офіцерів.