Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 82

З тиждень Куаутемок і його воїни відпочивали в місті Табаско, і упродовж цього часу ми часто зустрічалися і розмовляли утрьох — принц, Марина і я. Невдовзі я помітив, що Марина поглядає на високого гостя закоханими очима. Її привертало не тільки його багатство і знатність; будучи досить амбітною, Марина не хотіла скніти в рабстві біля касика і мріяла розділити з Куаутемоком владу і славу.

Усілякими способами намагалася вона завоювати серце принца, але він її просто не помічав. Нарешті вона зважилася поговорити з ним відверто і зробила це у моїй присутності.

— Завтра ти залишаєш наше місто, принце, — усміхнулася вона вкрадливо. — Якщо ти дозволиш сказати своїй рабині, я б хотіла висловити одне бажання.

— Говори, — відповів Куаутемок.

— Я прошу про одне: купи мене у касика або, якщо хочеш, накажи, щоб він віддав мене тобі. Я хочу поїхати за тобою в Теночтітлан.

Куаутемок розреготався.

— Ти говориш відверто, жінко, — сказав він. — Але ти повинна знати, що у Теночтітлані на мене чекає моя царствена сестра і дружина Течуїшпо, а з нею ще три знатні жінки, які, на нещастя, досить ревниві.

Кров кинулася Марині в обличчя, і я вперше і востаннє побачив, як у її добрих очах запалахкотів гнів.

— Принце, — промовила вона, — я просила тільки узяти мене з собою. Я не наполягала тебе брати мене за дружину чи наложницю!

— Але ти про це думала, — відповів він глузливо.

— Про те, що я думала, принце, не говоритимемо! Я хотіла побачити велике місто і великого імператора, бо втомилася від цього життя тут, а ще хотіла піднестися. Ти відмовив мені, принце, але настане час, і я, можливо, піднесуся і без твоєї допомоги. Тоді я пригадаю, як ти мене принизив, і відплачу за все і тобі, і твоєму царському домові!

Куаутемок знову засміявся, але за мить посуворішав.

— Ти забуваєшся, рабине! — промовив він. — Того, що ти тут наплела, досить, щоб відправити на жертовний камінь десяток жінок. Але твоя жіноча гордість уражена, і ти сама не розумієш, що кажеш, отож я забуду твої слова. І ти, теулю, теж забудь їх, якщо тільки зрозумів.

Марина обернулася і пішла до виходу. Груди її бурхливо здіймалися від люті, ображеного честолюбства, а може, й від знехтуваної любові. Коли Марина проходила повз мене, я почув, як вона процідила крізь зуби:

— Гаразд, принце, ти, може, й забудеш, але я — ніколи! Пізніше я частенько замислювався, згадуючи той день.

Що це було? Говорила Марина навмання, просто в пориві гніву, чи в ту мить перед нею справді відкрилося прийдешнє? І ще одне я намагався збагнути: яку роль відіграла розмова з Куаутемоком у подальшій долі Марини? Чи справді вона віддала свою батьківщину на ганьбу і наругу тільки через любов до Кортеса, як вона мені сама потім говорила? Відповісти на ці питання важко. Тільки одне я знаю — Марина справді не забула тієї розмови, і свого часу мені довелося почути, як вона нагадала принцу кожне його слово і як благородно відповів їй Куаутемок.

Перш ніж розповідати про те, що сталося зі мною в Теночтітлані, я хочу згадати ще один епізод мого перебування в місті Табаско.

У день нашого від’їзду, щоб умилостивити богів, випрохати їхнього сприяння в дальній дорозі, а також з нагоди одного з чергових свят, яких у індіанців була сила-силенна, на теокалі було влаштовано велике жертвоприношення. Мені доводилося спостерігати ці жахи щодня, і того дня я теж піднявся разом з усіма на вершину східчастої піраміди. Унизу товпилося юрмисько люду. Ми стояли навкруги жертовного каменя і чекали.

Жрець — саме той, що рахував удари мого серця, вийшов зі святилища і зробив знак слугам покласти першу жертву. Цієї миті принц Куаутемок раптом вийшов наперед і показав на жерця:

— Схопити цю людину!

Ті завагалися. Куаутемок був, звичайно, принцом, і в жилах його текла царствена кров, але зазіхнути на владу верховного жерця вважалося святотатством! Тоді Куаутемок гордовито зняв з руки перстень із темно-синім каменем, на якому були викарбувані якісь дивні знаки. Затим він вийняв сувій з накресленими на ньому письменами і показав його разом із перснем жерцям. Це був перстень самого Монтесуми, а на сувої стояв підпис верховного жерця Теночтітлана. Не послухатися того, хто володів подібними знаками влади, — значило приректи себе на вірну смерть і ганьбу. Отож жерці мовчки схопили свого верховника і завмерли, чекаючи подальших наказів.

— Покладіть його на камінь і принесіть в жертву богу Кецалькоатлю! — безапеляційно зажадав принц.

Тепер кат, який так упивався смертю інших, сам затрясся від страху і заплакав.

— За віщо така кара, принце? — упав він на коліна. — Адже я був відданим служителем богів і повелителя!

— За те, що ти хотів принести в жертву цього теуля, — відповів Куаутемок, показуючи на мене. — За те, що ти хотів цим порушити волю свого повелителя Монтесуми і за інші злочини, записані в цьому сувої. Теуль — син Кецалькоатля, ти сам це оголосив. Тож хай Кецалькоатль отримає жертву за свого сина! Кінчайте з ним!

Молодші за рангом жерці повалили його на жертовний камінь. Один з них накинув на нього багряну мантію і, не зважаючи на благання і погрози свого колишнього верховника, показав на ньому своє мистецтво. Ще мить — і тіло негідника покотилося униз схилом піраміди. Треба сказати, що я зовсім не був засмучений смертю цього ката, адже від його руки загинуло безліч невинних людей. Мабуть, мені бракує християнського смирення.

Коли все було скінчено, Куаутемок обернувся до мене і промовив:

— Так загинуть усі твої недруги, брате теулю.

Цей епізод засвідчив, якою величезною владою володів Монтесума. Десь через годину ми вже вирушили в далеку дорогу. Перед цим я встиг сердечно попрощатися зі своїм покровителем касиком і з Мариною, що не зуміла наприкінці утриматися від сліз. Касика я відтоді не бачив, а от із Мариною мені ще довелося зустрітися.

Наша подорож тривала цілий місяць. Шлях був неблизький і дуже важкий. Іноді доводилося прорубувати собі шлях у непролазних хащах, часто ми затримувалися на річкових переправах. За цей час я бачив чимало дивного. Якось, коли нас затримала повінь, ми вирішили пополювати. Незабаром трьох оленів було впольовано, але тут Куаутемок помітив на пагорбі ще одного самця, який стояв на відкритому місці і наблизитися до нього було неможливо — навкруги не було ні кущика, ні дерева. Тоді Куаутемок почав з мене кепкувати.

— Про тебе, теулю, говорили, що іншого такого стрільця не знайти. Он олень — він стоїть надто далеко для пострілу ацтека. Ану спробуй ти!

— Гаразд, — зголосився я, — хоч ціль і для мене далеченька.

Ми сховалися під крислатим деревом, розлогі нижні гілки якого тяглися до землі. Тут я поклав стрілу на тятиву свого великого, виготовленого власними руками лука, точнісінько такого, який був у мене на батьківщині в Англії, прицілився і вистрілив. Стріла свиснула і вразила оленя просто в серце під схвальний гомін захоплених глядачів.

Ми вже виходили з-під дерева, простуючи до убитого оленя, аж тут раптом з нижньої гілки сейби на плечі принцові стрибнув самець пуми, що підстерігав ту ж саму здобич. Пума — величезний дикий кіт, разів у п’ятдесят важчий за звичайного — повалив принца на землю і, сидячи у нього на спині, став рвати його кігтями. Якби не золотий панцир і шолом, лютий хижак одразу покінчив би з ним, і Куаутемок ніколи не став би імператором Анауаку, Утім, для самого Куаутемока, може, це було б набагато краще.

Побачивши, що пума шматує тіло принца, знатні воїни подумали, що він уже мертвий, і, попри свою хоробрість, кинулися бігти, охоплені нестримним жахом. Але я не побіг, хоча теж охочіше зробив би так само. На поясі у мене висіла улюблена зброя індіанців — плаский дубець, гострі краї якого нашпиговані осколками обсидіану, немов зазублений бивень меча-риби. Вихопивши його, я завдав першого удару по голові. Звір покотився по землі, обливаючись кров’ю, але вже наступної миті із лютим ревом стрибонув на мене. Схопивши свою зброю двома руками, я з усього розмаху ударив його ще раз просто по морді. Удар був такий сильний, що зброя розлетілася на шматки, але пуму це не зупинило. Могутній поштовх шпурнув мене на землю, звір накинувся на мене і упився зубами і кігтями мені в груди. Добре, що того дня я надів захисну куртку із бавовни, проте це не врятувало мою шию і потилицю від жорстоких ран. Глибокі сліди кігтів пуми я ношу на своєму тілі і дотепер.