Таємниця індіанського острова - Кристи Агата - Страница 33

Цілісінький ранок провели вони на скелях, по черзі намагаючись з допомогою дзеркала спрямувати сонячного зайчика на материк. Проте не було жодної ознаки того, що їх хтось помітив. Ніяких сигналів у відповідь не надійшло. День був чудовий, у повітрі висів легкий серпанок, море здіймалося гігантськими хвилями. Скільки бачило око, не видно було жодного човника. Вони здійснили ще одну марну операцію по прочісуванню острова. Не було ніяких слідів зниклого доктора.

Зі скелі, на якій вони стояли, Віра поглянула на будинок. Вона затамувала подих і ледь вимовила пересохлими вустами:

— Тут, на відкритому місці, почуваєшся безпечніше. Не повертаймося більше до будинку…

— Непогана ідея, — підтримав Ломбард. — Тут ми в цілковитій безпеці, ніхто не підбереться, щоб ми його не виявили.

— Отже, ми лишаємося тут, — сказала Віра.

Блор заперечив:

— Але ж нам треба десь перебути ніч. Тож доведеться повернутися в будинок.

— Я цього не знесу, — вигукнула Віра. — Мені несила пережити ще одну таку ніч!

Філіп спробував її заспокоїти:

— Але ж ви будете в цілковитій безпеці — під замком у своїй кімнаті.

— Може, й так, — прошепотіла Віра, блаженно витягнувши руки. — Це так чудово — знову тішитися сонячним промінням. — Про себе вона подумала: «Як дивно… Я майже щаслива. І все ж, гадаю, на мене чатує серйозна небезпека… Однак… зараз… не може трапитися нічого… В усякому разі, за дня. Я почуваюся сповненою сил… Ні, я не можу вмерти».

Блор позирнув на годинник.

— Зараз друга година. Як відносно ленчу?

— Я не збираюся повертатися до будинку, — рішуче сказала Віра. — Зостаюся тут, надворі.

— О, це ваша справа, міс Клейторн. Але ж необхідно підтримувати свої сили,

— Лише від погляду на консервований язик мені стає зле! — відповіла Віра. — Я не хочу їсти. Люди здатні голодувати поспіль багато днів, наприклад, перебуваючи на дієті.

— Воля ваша, — сказав Блор, — а мій організм вимагає регулярного харчування. Ну а ви, містере Ломбард?

— Знаєте, — мовив Філіп, — я теж не в захопленні від цих консервованих язиків. Я зостануся з міс Клейторн.

Блор завагався.

— Зі мною нічого не скоїться, — звернулася до нього Віра. — Гадаю, він не застрелить мене, тільки-но ви підете звідси.

— Ну що ж, — з полегшенням сказав Блор. — Якщо так, то все гаразд, але ж ми домовились не розлучатися.

— Таж саме ви хочете піти від нас — і просто у лігвище звіра. Коли ваша ласка, можу супроводжувати вас, — сказав Філіп.

— Ні, нікуди ви не підете, — різко одказав Блор. — Ви зостанетеся тут.

Філіп всміхнувся:

— То ви, певно, ще й боїтеся мене? Дивно, адже я міг би ухекати вас обох тієї ж хвилини, коли б тільки забажав.

— Безперечно, — погодився Блор, — але це суперечило б тому, що ми маємо загинути поодинці.

— Ви нібито знаєте все це достеменно, — мовив Філіп.

— Аякже, — відповів Блор, — досить ризиковано самому йти зараз до будинку…

— А тому, — спокійно продовжив Філіп, — чи не позичу я вам свій пістолет? Ні, нізащо! Я не такий простак, закарбуйте це собі на носі,

Блор знизав плечима й пішов крутою стежкою до будинку.

— Годування звірів починається, — злорадно проголосив Ломбард… — У зоопарку вони звикли їсти у точно визначені години.

— Як гадаєте, Блор дуже ризикує? — стурбовано запитала Віра. — Адже він буде сам у будинку.

— Ні, це зовсім не так небезпечно, як ви вважаєте: в Армстронга немає зброї, Блор же, мабуть, чи не вдвічі дужчий за нього, та й буде насторожі. До того ж, я певен — Армстронга в будинку немає.

— Але ж коли так, тоді…

— Тоді — це Блор, — спокійно промовив Філіп.

— О! І ви… справді так вважаєте?

— Поміркуйте самі, моя люба. Блорову версію ви чули. Якщо Блор не брехав, то я зовсім непричетний до зникнення Армстронга. Його слова звільняють від підозри мене, але не його! Він казав, що чув уночі чиїсь кроки і бачив, як людина вийшла через вхідні двері. А втім, міг і збрехати.

Припустімо, що він ухекав Армстронга за дві години до того.

— Як це?

Ломбард знизав плечима.

— Цього ми не знаємо. Та коли вас цікавить моя думка, — то це Блорових рук справа, саме він загрожує нам! Що ми знаємо про нього? Та нічого. Може, він ніколи й не служив у поліції. Він може виявитись ким завгодно: схибнутим із розуму мільйонером, божевільним бізнесменом… Достеменно ми знаємо про нього тільки одне: він цілком здатний був учинити всі ці злочини.

Віра зблідла.

— А що, як він нападе на нас? — прошепотіла ледь чутно.

Ломбард намацав у кишені пістолет.

— Не турбуйтеся, — впевнено сказав. — Покладіться на мене. — Потому з цікавістю подивився на дівчину: — Ви з таким довір'ям ставитеся до мене… Я, справді, зворушений… Але чому ви так упевнені, що я не вб'ю вас?

— Треба ж комусь вірити, — відповіла Віра. — Мені здається, що ви помиляєтеся, обвинувачуючи Блора. Як і раніше, я вважаю, що це Армстронг. А у вас немає такого відчуття, — і вона повернулася до Філіпа, — ніби за вами хтось стежить? Стежить і вичікує?

— Це від нервів, — роздумливо сказав Ломбард.

— Тож і ви це відчуваєте, — наполягала Віра. — Скажіть, а вам не спадало на думку… — вона мовби затялася, але одразу ж почала знову: — Я якось читала книжку, в ній оповідалося про двох суддів. Верховний суд послав їх до одного сільця вершити справедливість… Абсолютну справедливість. Так от, судді прибули мовби з іншого світу.

Ломбард мигнув бровою.

— Посланці неба, не інакше, — осміхнувся. — Ні, я у надприродне не вірю. Тут, у нас, справа рук людських.

— Іноді мене бере сумнів, — призналася Віра.

— Це — докори совісті, — відповів Ломбард, окинувши її довгим уважним поглядом. І, трохи помовчавши, додав: — Тож хлопчиська ви таки втопили?

— Ні! Ні! — запротестувала Віра. — Я забороняю вам казати таке!

— Он як! Бідолаха! — насмішкувато мовив Ломбард. — Не знаю, в чім справа, але здогадуюся, що тут не обійшлося без мужчини. Так?

Нараз Віра відчула надзвичайну втому, все стало їй байдуже.

— Так, — безпристрасно промурмотіла, — звичайно, не обійшлося без мужчини…

— Дякую, — сказав Ломбард, — це все, що я хотів знати.

Раптом Віра скочила.

— Ви чули гуркіт? — стривожено спитала вона. — Може, це землетрус?

— Ні, ні, — одповів Ломбард, — проте досить дивно: глухий удар… А потім… потім, здається, я чув ніби якийсь крик. А ви?

Обоє водночас подивилися в бік будинку.

— Звуки лунали звідтіля. Підемо подивимося, що там коїться, — запропонував він.

— Нізащо не піду, — заявила Віра.

— Як вам завгодно. Я пішов.

— Ну то вже й я з вами, — погодилась Віра.

Вони піднялися схилом до будинку. На терасі перед ґанком було спокійно. З хвильку постояли на порозі й вирішили не йти одразу всередину, а спочатку — про всяк випадок — обійти будинок. Блора вони знайшли на східній терасі — він лежав на землі горілиць, руки складено хрестом на грудях, голова роз'юшена. Поруч валялася шматуряка білого мармуру.

Філіп подивився нагору.

— Чия це кімната над нами? — спитав він.

— Моя, — тихо відповіла Віра. Голос її тремтів. — А це, — вона показала на мармурову шматуряку, — годинник у вигляді ведмедя, він стояв на камінній полиці. — Вона повторила тремтячим голосом: — У вигляді ведмедя.

Філіп ухопив її за плече.

— Тепер усе ясно, — похмуро вимовив він, — Армстронг ховається десь у будинку. Але цього разу я вже не схибну.

— Стережіться, — спинила його Віра. — Не будьте дурнем. Адже тепер черга за нами. Він якраз і розраховує що ми підемо його шукати.

— Певно, так, — поміркувавши, погодився Філіп. — Ваші підозріння справдилися. Це — Армстронг. Але ж де він сховався? Адже ми з Блором усе поперевертали догори ногами — обшукали і будинок, і острів.