Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 62

62

Як людина, знайома з місцевими порядками, він перетнув попереду Ренцо невеличкий дворик до входу на кухню, підняв клямку й, відчинивши двері, зайшов туди зі своїм супутником. Два ручні ліхтарі на прив'язаних до сволока жердинах тьмяно освітлювали приміщення. Чимало всякого люду, зайнятого хто чим, сиділо на лавах пообабіч довгого вузького столу, який займав майже півкімнати; подекуди стіл був накритий скатертинами й заставлений стравами, подекуди на ньому йшла гра; відвідувачі здавали й відкривали карти, кидали й збирали гральні кості, і всюди видніли винні пляшки та склянки. Мелькали, ходячи з рук у руки, берлінги, реали[91] та парпальйоли, які, коли б уміли говорити, то розповіли б приблизно таке: сьогодні вранці лежали ми в чашці в одного пекаря або в кишені якого-небудь свідка безпорядків, котрий, охоплений бажанням подивитися, як ідуть громадські справи, перестав стежити за своїми особистими справами.

Шум стояв неймовірний. Молодий хлопець, геть упрівши, мотався туди й сюди, обслуговуючи гравців і тих, хто вечеряв. Хазяїн, сидячи на ослінчику під ковпаком вогнища, був нібито зайнятий тим, що виводив щипцями в попелі й тут же стирав якісь фігури; насправді ж він уважно стежив за всім, що відбувалося довкола. Коли брязнула клямка, він підвівся й пішов назустріч новоприбулим. Забачивши проводиря, він сказав собі: «От клятий! І чого ти завжди плутаєшся під ногами, коли тебе найменше хочеться бачити!» Швидко окинувши поглядом Ренцо, він промимрив: «Тебе я не знаю, але якщо ти прийшов із таким мисливцем, то, видно, ти або собака, або заєць: після двох слів усе стане ясно». Однак ці міркування аніскільки не відбились на хазяїновому обличчі: воно залишилося незворушним, ніби портрет,— досить повне, лиснюче, з густою рудуватою борідкою й невеличкими зіркими очицями.

— Чого хочуть синьйори? — голосно спитав він.

— Насамперед пляшку гарного вина,— сказав Ренцо,— а потім чогось і закусити.

Мовивши це, він важко опустився на лаву з самого краю столу й голосно крякнув, ніби кажучи: «Добре посидіти, коли так довго довелося пробути на ногах та все в клопотах». Нараз Ренцо згадав лаву й стіл у будинку, де він востаннє сидів з Лючією й Аньєзе, важко зітхнув. Мотнувши головою, ніби намагаючись відігнати ці сумні думки, він побачив хазяїна, що ніс вино. Незнайомець сів навпроти Ренцо, який відразу влив йому вина, мовивши:

— Промочіть горло.

Наповнивши свою склянку, Ренцо вихилив її за один дух.

— А що ви дасте мені попоїсти? — спитав він у хазяїна.

— Є в мене тушковане м'ясо, якщо зволите,— відповів той.

— Чудово, несіть сюди тушковане м'ясо.

— Хвилиночку,— відповів хазяїн і, підкликавши служника, загадав йому: — Накрийте стіл для цього гостя,— а сам попрямував до вогнища.— Тільки ось що,— докинув він, звертаючись до Ренцо,— хліба в мене сьогодні немає.

— Щодо хліба,— відповів Ренцо, голосно засміявшись,— то про нього потурбувалося саме провидіння.

І, діставши третій — останній — буханець, з підібраних ним біля підніжжя хреста Сан-Діоніджі, він підняв його догори, мовивши:

— Осьде цей хліб божий!

Багато хто, зачувши вигук, повернув голову, а один, побачивши високо піднятий трофей, крикнув:

— Хай живе дешевий хліб!

— Атож, дешевий,— підтвердив Ренцо,— gratis et amore[92].

— Тим краще!

— Але мені не хотілось би, щоб синьйори подумали про мене погано,— тут же докинув Ренцо.— Не те щоб я його, як ото кажуть, поцупив. Він валявся на землі, і, якби мені трапився його власник, я готовий заплатити.

— Молодець, молодець! — іще дужче загиготіли довкола: нікому й на думку не спадало сприйняти ці слова серйозно.

— Може, вони думають, що я жартую? Але це насправді так,— сказав Ренцо своєму проводиреві й, покрутивши хліб у руці, додав: — Бачите, що з нього зробили,— коржа; але ж народу була тьма-тьмуща! Якщо в цю тисняву потрапили ті, в кого кості ніжніші, то їм, треба гадати, добре дісталося.— І, куснувши разів три-чотири, він швидко запив хліб другою склянкою вина.

— Щось цей хліб сам не лізе в горлянку. Школи ще в мене не було так сухо в роті. Багато довелося кричати.

— Приготуйте цьому молодому чоловікові хорошу постіль,— сказав проводир,— він збирається тут переночувати.

— То ви хочете тут ночувати? — спитав хазяїн у Ренцо, підходячи до столу.

— Певна річ,— відповів юнак,— постіль — без витребеньок; аби тільки простирадла випрані, бо я, дарма що бідак, звик до чистоти.

— Про це вже не турбуйтеся! — сказав хазяїн і підійшов до стойки в кутку на кухні. Звідти він повернувся з чорнильницею й аркушем білого паперу в одній руці й з пером — у другій.

— Що це значить? — вигукнув Ренцо, ковтаючи шматок тушкованого м'яса, принесеного служником, потім, здивовано всміхаючись, докинув: — То це що — свіжовипрані простирадла?

Хазяїн мовчки поставив на стіл чорнильницю, розстелив папір і, спершись на стіл правим ліктем, тримаючи перо в руці, звів очі на Ренцо:

— Будьте такі ласкаві сказати мені ваше ім'я, прізвище та звідки ви родом.

— Що таке? — мовив Ренцо.— Яке відношення має все це до постелі?

— Я виконую свій обов'язок,— відповів хазяїн, дивлячись в обличчя проводиреві,— ми повинні давати відомості про кожного нового постояльця, а саме: ім'я та прізвище, звідки родом, у якій справі прибув, чи має при собі зброю, як довго збирається пробути в місті. Так написано в указі.

Перш ніж відповісти, Ренцо спорожнив склянку — це була вже третя. А далі, боюся, нам їх не перелічити. Потім сказав:

— Ага! У вас указ. А я, може, хороший правовик і чудово тямлю в указах.

— Я кажу серйозно,— вів далі хазяїн, знай поглядаючи на мовчазного супутника Ренцо, й знову пішов до стойки. Він дістав з шухляди великий аркуш — повний текст указу — й розіклав перед Ренцо.

— А-а, то ось він! — вигукнув юнак, піднявши повну склянку й вихиливши її за один дух, а пальцем показуючи на указ перед собою.— Ось він, цей чудовий аркуш із требника. Я дуже радий знов бачити його. Мені цей герб знайомий; я знаю, що означає оця особа єретика з мотузкою на шиї (в ті часи в заголовку указів поміщався герб губернатора, а в гербі дона Гонсало Фернандеса ді Кордова чітко вирізнявся маврітанський цар, прив'язаний ланцюгом за шию). Ця особа промовляє: «Наказує, хто може, й слухається, хто хоче». Коли ця особа відправить на каторгу синьйора дона... ет, гаразд, я вже знаю кого... і, як говориться в другому аркуші з требника, до пари цьому,— коли ця особа зробить так, щоб чесний хлопець міг одружитися з чесною дівчиною, яка згодна піти за нього, тоді я скажу своє ім'я цій особі і навіть поцілую її на додачу. У мене можуть бути вагомі підстави не називати свого ймення. Ач, чого захотіли! Ну, а якщо якийсь негідник, який має в своєму розпорядженні цілу ватагу таких самих негідників,— бо ж якби він був сам...— тут він скінчив свою фразу виразним жестом,— якби цей негідник захотів дізнатися, де я, щоб зробити мені якусь капость,— то я питаю, чи ворухнула б ця особа бодай пальцем, щоб допомогти мені? Я, бачте, повинен давати відомості про себе! Оце так новина! Припустімо, я прийшов до Мілана сповідатися і бажаю, щоб мене сповідав чернець-капуцин, якщо вже на те пішло, а не хазяїн шинку.

Хазяїн мовчав і не зводив очей з проводиря, який аж ніяк себе не виявляв. Ренцо — доводиться з жалем відзначити це — вихилив іще склянку й провадив далі:

— Я тобі наведу таку підставу, любий мій хазяїне, яка переконає тебе. Якщо укази, які промовляють розумно, на користь добрих християн, не мають сили, то тим більше не повинні мати сили ті, які промовляють дурниці. Отож кинь ти всі оці підступи й принеси мені натомість іще одну пляшечку, бо ця вже порожня.— Кажучи це, він легенько постукав по ній кісточками пальців і додав: — Чуєш, хазяїне, чуєш, як вона бряжчить?

І цього разу Ренцо потроху привернув до себе увагу присутніх, і знов аудиторія схвалила його.

вернуться

91

Реал — іспанська срібна монета.

вернуться

92

Безкоштовно і полюбовно (латин.).