Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 71

71

— Але сьогодні, що було сьогодні?

— А-а, сьогодні? То ви про сьогоднішнє ще нічого не чули?

— Анічогісінько. Ніхто сюди не завертав.

— То дайте мені промочити горло, і я розповів вам про сьогоднішні справи. Дізнаєтеся про все.— Він налив у склянку вина, взяв її в руку, двома пальцями другої руки трохи підняв вуса, відтак розгладив бороду, випив і повів далі: — Сьогодні, любі друзі, день мало не вийшов такий самий бурхливий, як і вчорашній, коли не гірший. Я, можна сказати, сам собі не вірю, що сиджу ось тут і теревеню з вами, бо я вже був відкинув усяку думку їхати й збирався залишитися стерегти свою крамничку.

— Який же дідько там хазяйнував? — спитав один із слухачів.

— О, саме дідько, зараз почуєте.— Подрібнюючи поставлену перед ним страву й почавши їсти, він вів далі свою розповідь. Співтрапезники, розташувавшись обабіч столу, слухали навстоячки, пороззявлявши роти. Ренцо, не показуючи зовні, що це стосується і його, також слухав уважно,— либонь, уважніше за всіх,— звільна дожовуючи останні шматки.

— Тож слухайте, сьогодні вранці негідники, які вчора збили всю цю жахливу бучу, збиралися по домовлених місцях (тут безперечно була змова: усе було підготовано) і знов завели ту саму пісню — почали вештатися по вулицях і горлали, скликаючи людей. Отак буває, коли, вибачте на слові, підмітають вулицю: що далі, то купа сміття більша. Коли їм здалося, що народу зібралося досить, вони вирушили до будинку синьйора завідувача продовольством,— неначе їм мало було тих неподобств, які вони вчинили над ним учора,— над таким синьйором! Які ж бо негідники! А що тільки про нього говорили!. Однак усе те вигадки,— це чудовий синьйор, акуратний, я вас можу запевнити в цьому, бо я в нього своя людина, постачаю сукно на лівреї його служникам. Отож, значить, вирушили вони до його будинку. Треба було бачити, що то за наволоч, такі рила! Уявіть собі, вони пройшли повз мою крамницю — ох, і морди... куди до них братися євреям! А які слова вони вивергали! Хоч вуха затикай, та тільки дуже вже не хотілося привертати до себе уваги. Отож ішли вони з явним наміром розграбувати будинок, але...— Тут, високо піднявши ліву руку, купець розчепірив пальці й приставив великого до кінчика носа.

— Але... що ж? — спитали водночас ледве не всі слухачі.

— А де,— провадив купець,— вулиця виявилася перегородженою колодами та возами, а за цією барикадою стояли стрункі шеренги іспанських солдатів з наведеними на розбійників аркебузами. Коли вони побачили всю цю фортифікацію... Що б ви зробили, бувши ними?

— Повернули б назад.

— Саме так,— вони це й зробили. Та послухайте, що було далі,— чи ж не дідько під'юджував їх? Приходять вони на Кордузіо й бачать пекарню, яку вони ще напередодні збиралися пограбувати. Що ж там відбувалося в цей час? Розподіляли хліб серед постійних покупців. Там саме були й синьйори, притім синьйори найпершої статті, які пильнували, щоб усе йшло як слід. А негідники (кажу вам, що в них вселився сам біс, а до того ж хтось їх ще й підбурював), негідники як скажені вдерлися досередини: хапай, хто що може! В одну мить кавалери, пекарі, покупці, буханці хліба, прилавки, лави, діжі, ящики, мішки, решета, висівки, борошно, тісто — все полетіло шкереберть!

— А іспанські солдати?

— Солдати стояли на варті біля будинку завідувача продовольством. Не можна ж і на кліросі співати, і хреста носити. Кажу вам, усе скоїлося в одну мить: хапай, хто що може. Розтягли все, що могло бодай коли-небудь знадобитися. А потім знову захотіли повторити чудову вчорашню вигадку: позносити все, що лишилося, на площу й розпалити там багаття. Розбійники вже були заходилися виносити добро, аж враз один з них — найвідчайдушніший — зробив веселеньку пропозицію... Як ви гадаєте, яку?

— Яку?

— Звалити в самій крамниці все на одну купу й підпалити, а разом з нею й будинок. Сказано — зроблено...

— Отак узяли й підпалили?

— Постривайте. Одному доброму чоловікові з сусіднього будинку нараз сяйнула думка: він побіг нагору, в житлові кімнати, розшукав розп'яття, прикріпив його до віконної арки, взяв біля узголів'я ліжка дві освячені свічки, запалив і поставив на підвіконня, обабіч розп'яття. Народ почав дивитися вгору. У Мілані, треба вам сказати, ще живий страх божий,— і всі схаменулися. Тобто, я маю на увазі, більшість. Були, звичайно, й такі дияволи, які задля грабунку готові підпалити й сам рай. Проте, побачивши, що народ не на їхньому боці, вони мусили облишити свій намір і принишкнути. Тепер вгадайте, що ж раптом сталося? Все соборне духівництво в хоральних одіяннях, піднявши хреста, рушило врочистою процесією. І архіпастир, монсиньйор Мадзеста, став проповідувати в одному місці, соборний сповідник, монсиньйор Сетала,— в другому, а за ними й решта по різних місцях. «Чесні миряни! Що ж це ви хочете вчинити? Чи ж це приклад, який ви подаєте дітям вашим? Ідіть же собі по домівках. Невже ви не знаєте, що хліб подешевшав, став іще дешевший, ніж досі? Підіть-но подивіться: оголошення вивішено на кожному розі».

— І це правда?

— Чорт забирай! То як ви гадаєте, соборне духівництво вийшло в урочистому одінні так собі, щоб розповідати казки?

— І що ж народ?

— Потроху став розходитись. Усі кинулися до перехресть. Хто вмів читати, справді побачив мету. Тільки подумайте: хліб вісім унцій за сольдо.

— Дешевина!

— Не кажіть! Гарний виноградник, аби лиш вистояв. Знаєте, скільки борошна порозносили вони за вчорашній день і за сьогоднішній ранок? Можна було б прогодувати все герцогство упродовж двох місяців.

— А для решти країни, крім Мілана, ніякого гарного закону не видали?

— Те, що зроблено для Мілана, зроблено цілком за рахунок міста. Не можу вам сказати, що буде для вас,— на те божа воля. Поки що заворушення припинились. Я ще не все вам розповів. Зараз почуєте найцікавіше.

— То що там ще?

— А ось що: чи то вчора звечора, чи то сьогодні вранці чималу кількість бунтарів похапали, й відразу стало відомо, що верховодів буде повішено. Щойно ця чутка поширилася, як люди квапливо порозходилися до домівках, щоб не потрапити в їх число. Коли я від'їжджав, Мілан був схожий на чернечу обитель.

— А що, їх і справді повісять?

— Аякже! І негайно,— відповів купець.

— А народ — що він робитиме? — спитав той самий, який поставив попереднє запитання.

— Народ? Піде дивитися,— відповів купець.— Їм так хотілось бачити, як хрещений чоловік помирає привселюдно, що вони, мерзотники, хотіли порішити синьйора завідувача продовольством. Натомість їм тепер покажуть кількох голодранців з виконанням усіх законних формальностей, у супроводі капуцинів і братів доброї смерті[98], — так їм і треба. Цей захід, бачте, застережний і цілком необхідний. Бо вони набули поганої звички заходити до крамниць і робити запаси, не послуговуючись гаманцем. Якби їх не спинили, то вони б услід за хлібом добралися б і до вина,— і пішло б... зважте самі, чи схотіли б вони кинути таку вигідну звичку? Скажу вам відверто: для порядного чоловіка, який тримає крамницю, це не дуже потішна думка.

— Певна річ,— сказав один із слухачів.

— Певна річ,— в один голос повторили інші.

— І все це,— вів далі купець, витираючи бороду серветкою,— було задумано давно. Була така ліга, вам це відомо?

— Була ліга?

— Атож, була. А все це — підступні задуми наварців й отого французького кардинала,— ви знаєте, кого я маю на увазі: у нього ще й ім'я якесь таке напівтурецьке[99]. Щодень він задумує щось нове, аби лиш завдати якоїсь шкоди іспанській короні. Та найбільше йому кортить зробити якусь капость Міланові, бо ж він, шахраюга, чудово бачить, що головна сила короля саме тут.

— Ще б пак!

— Бажаєте доказів? Найдужче шуміли саме чужоземці. По місту вешталися типи, яких ніхто ніколи в Мілані не бачив. Ой, до речі, я ж забув розповісти вам про один правдивий випадок, який мені розказали. Поліція злапала в якомусь шинку одного хлопця.

вернуться

98

Брати доброї смерті — члени особливого братства, створеного для догляду хворих, поховання померлих, напучення приречених на страту тощо.

вернуться

99

Натяк на Рішельє.