Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 85

— Ну гаразд, що накажете мені зробити?

— Ідіть до монастиря капуцинів, — тут Гертруда знов почала пояснювати дорогу.— Звеліть покликати отця настоятеля, скажіть йому віч-на-віч, щоб вій негайно з'явився до мене і щоб нікому не казав, що це я послала по нього.

— А що ж я скажу воротарці, коли вона спитає, куди я йду? Вона ж ніколи не бачила, щоб я виходила з монастиря.

— Постарайтеся пройти непомітно. А як не вдасться, то скажіть їй, що, мовляв, ідете до такої-то церкви, куди ви обіцяли прийти помолитися.

Це було нове утруднення для бідолашки — адже доведеться брехати! Але синьйорі знов зробилося так прикро, коли Лючія стала заперечувати, і вона почала так палко переконувати її, що, мовляв, не можна ставити дурну делікатність вище вдячності, аж дівчина, скорше зніяковіла, ніж переконана, а головне — схвильована дужче, ніж будь-коли, сказала: «Гаразд, я піду, і хай допоможе мені Господь». І рушила в дорогу.

Коли Гертруда, стежачи за нею з-за ґрат пильним і похмурим поглядом, побачила її вже на порозі, вона, ніби охоплена непереборним почуттям, гукнула:

— Послухайте, Лючіє!

Та озирнулася й підійшла до ґрат. Але в злочинній Гертрудиній свідомості вже знов узяла гору ота думка, яка постійно панувала над іншими. Вдавши, що не зовсім задоволена тими своїми вказівками, вона знов стала пояснювати Лючії дорогу, якої слід було триматися, і відпустила дівчину, мовивши: «Зробіть усе так, як я вам сказала, й вертайтеся чимскоріше». Лючія пішла.

Непоміченою прослизнула вона через монастирські ворота й вийшла на вулицю, потупивши очі, тримаючись попід стіною. Одержані вказівки та власна пам'ять допомогли їй знайти міські ворота. Вона пройшла крізь них і, замислена, охоплена страхом, попрямувала великою дорогою, а за кілька хвилин дісталася до тієї, що вела до монастиря. Лючія відразу впізнала її.

Ця дорога,— вона така залишилася й до сьогодні,— мов те річкове русло, проходить між двома високими схилами, порослими кущами, що витворюють над нею ніби склепіння. Ступивши на цю безлюдну дорогу, Лючія відчувала чимдалі більший страх і прискорила крок, та невдовзі дещо підбадьорилася, побачивши дорожню карету, яка саме спинилася, а біля неї, перед розчиненими дверцятами, двох переїжджих, що роззиралися на всі боки, ніби сумніваючись, у який бік їм їхати. Ідучи далі, вона почула, як один з них сказав: «А онде йде славна дівчина, вона нам покаже дорогу». І справді, коли вона порівнялася з каретою, той, що говорив, звернувся до неї з чемністю, яка явно не відповідала його зовнішньому виглядові:

— Скажіть, дівчино, чи не покажете ви нам дорогу на Монцу?

— Таж ви їдете якраз у протилежний бік,— відповіла бідолашка.— Монца ондечки... — і вона повернулася, щоб показати пальцем.

У цю мить другий (це був Ніббіо) несподівано вхопив її за стан і підняв над землею. Лючія з жахом повернула голову й пронизливо закричала. Розбійник силою заштовхав її в карету. Там її підхопив браві, що сидів на передній лавці, і, поки вона виривалася й кричала, посадовив її просто перед собою, а третій намагався заглушити її крики, затискаючи їй рот хусточкою. Тим часом Ніббіо спритно вскочив досередини, дверцята захряпнулись, і карета покотила. А той, що перший звернувся до Лючії з підступним запитанням, залишився на дорозі, роззираючись довкола, чи не біжить хто на Лючіїні зойки: нікого ніде не було. Тоді він подерся на високий схил обіч дороги, чіпляючись за кущі, й зник. То був один із помічників Еджідіо. Це він стояв з удаваною байдужістю в дверях будинку свого господаря, щоб простежити, коли Лючія вийде з монастиря, і добре роздивитися її, щоб упізнати потім; відтак побіг навпростець до умовленого місця, щоб дожидати дівчину там.

Хто здатен описати жах і тугу Лючії, висловити те, що відбувалося в її душі? Вона широко розплющувала перелякані очі, тривожно роззираючись, щоб з'ясувати своє страшне становище, й відразу заплющувала їх від огиди й жаху перед пиками розбійників. Дівчина виривалася, але її міцно тримали з усіх боків. Вона вибивалася з сили, не раз пориваючись кинутися до дверцят, але пара м'язистих рук тримала її, ніби пришпиливши, в глибині карети, а ще дві пари здоровенних ручиськ пригинали додолу. Щоразу, тільки-но вона розтуляла рота, щоб закричати, їй затуляли його хусткою. Тим часом три диявольські пащі, які намагалися говорити людськими голосами, без кінця повторювали: «Заспокойтесь, заспокойтесь, не треба боятися, ми вас не скривдимо!» По кількох хвилинах нерівної боротьби вона ніби притихла: руки в неї ослабли, голова відхилилася назад, і вона через силу підняла повіки, втупившись в одну точку. І їй здалося, що страшні пики перед нею, хитаючись, зливаються в якусь величезну пляму. Рум'янець зійшов з обличчя, воно вкрилося холодним потом. Лючія знепритомніла.

— Та не бійтеся! — говорив Ніббіо.

— Не бійтеся! — вторили йому обидва інші негідники.

Але повна втрата чуттів позбавляла її в ту хвилину змоги почути заспокійливі слова, що ними щедро сипали ці страшні голоси.

— Чорт забирай, та, може, вона вмерла?! — мовив один з них.— А що, коли й справді померла?

— Де там померла! — відказав другий.— Просто знепритомніла, з жінками таке буває. Я добре знаю, коли мені доводилось спроваджувати на той світ байдуже кого — чоловіка чи жінку, то вигляд у них був інакший.

— Ну, годі вам базікати,— сказав Ніббіо.— Робіть що належить і не пхайте носа не в своє діло. Дістаньте лишень мушкети з-під козлів і тримайте їх напоготові, бо в лісі, куди ми зараз заїжджаємо, завжди ховаються негідники. Та не виставляйте їх напоказ, чорт би вас ухопив! Сховайте їх за спини,— хіба ви не бачите, що вона в нас, ніби мокре курча, непритомніє від усяких дрібниць? А побачить зброю, то, чого доброго, й справді ратиці відкине. Коли вона прийде до тями, дивіться, не полохайте її. Не чіпайте, доки не подам знаку. Щоб втримати її, досить мене самого. І мовчіть — говоритиму я.

Тим часом карета, котячи щодуху, заїхала до лісу.

Через якийсь час бідна Лючія стала приходити до пам'яті, ніби після глибокого й тяжкого сну, й розплющила очі. Насилу спромоглася розглядіти все те страшне, що оточувало її, й зібратися з думками. І врешті знову зрозуміла весь жах свого становища. Першим її пориванням було — зібрати слабкі сили, що повернулися до неї, ще раз кинутися до дверцят і вистрибнути з карети. Але її втримали, і вона встигла тільки на мить забачити дику й безлюдну місцевість, по якій її везли. Вона знов пронизливо зойкнула, але Ніббіо, підносячи своє ручисько з хусткою, сказав їй якомога лагідніше:

— Тихше, тихше! Так буде краще й вам самій. Ми не збираємось кривдити вас, та якщо ви не замовкнете, то доведеться вас примусити.

— Пустіть мене! Хто ви такі? Куди ви мене везете? Навіщо ви схопили мене? Пустіть мене, пустіть!

— Кажу ж вам: не бійтеся. Ви ж не дитина і повинні зрозуміти, що ми не збираємося кривдити вас. Хіба ви не бачите, що ми вже сто разів могли б вас убити, якби мали лихі наміри? Тож поводьтеся спокійніше.

— Ні, ні, відпустіть мене, і я піду своєю дорогою. Я вас не знаю.

— Зате ми вас знаємо.

— Пресвята діво! Звідки ж ви мене знаєте? На бога, відпустіть мене. Хто ви такі? Навіщо схопили мене?

— Бо нам так наказано.

— Хто? Хто міг наказати вам?

— Спокійно! — сказав Ніббіо з суворим виразом обличчя.— Таких запитань нам не ставлять.

Лючія зробила ще одну спробу несподівано кинутися до дверцят, але, побачивши, що це марна справа, знову вдалася до благань. Вона низько похилила голову, по щоках їй текли сльози, ридання уривали голос; благально згорнувши руки, вона просилася:

— Заради самого бога, ради пресвятої діви, відпустіть мене! В чому я провинна? Адже я бідне створіння і нічого вам не вчинила. А те, що ви заподіяли мені, я пробачаю вам від щирого серця й молитиму за вас бога. Якщо у вас є донька, дружина, мати, подумайте лишень, як страждали б вони, опинившись на моєму місці. Згадайте: всім нам судилося померти, настане день, коли й ви захочете, щоб Господь виявив до вас своє милосердя. Відпустіть же мене, залиште мене тут. Господь вкаже мені дорогу.