Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 93

Проте ми не повинні приховувати того, що він із щирим переконанням поділяв і з непохитною впертістю підтримував такі думки, які в наш час видались би всякому не так мало обгрунтованими, як дивними,— кажу це для тих, кому хотілось би вважати такі думки правильними. Коли б хто надумав захищати його щодо цього, той міг би послатися ось на яке поширене й загальноприйняте пояснення; то, мовляв, були скорше хибні погляди його часу, аніж його власні,— пояснення, яке іноді, а надто коли воно випливає з відповідної перевірки фактів, може мати деяку, навіть значну вагу, та яке геть нічого не варте, коли застосовувати його без усяких підстав і де завгодно, як це звичайно робиться. Саме тому, не бажаючи ні вирішувати складні питання спрощеними формулами, ані надто розтягувати цей епізод, ми не станемо навіть спинятися на них, удовольнившись тільки таким побіжним зауваженням: чоловіка, що в цілому гідний подиву, ми не збираємось вважати позбавленим певних вад, щоб не здалося, ніби ми хотіли написати йому надгробне слово.

І хай не образяться наші читачі, коли ми висловимо здогад, що в когось із них могло виникнути запитання, а чи не зостався після цього чоловіка бодай якийсь пам'ятник такого великого його розуму й такої вченості. Ще б пак не зостався! Залишилося біля сотні його праць, великих і малих, латинською й італійською мовами, друкованих, і рукописних, які старанно зберігаються у заснованій ним бібліотеці: трактати про моральність, проповіді, міркування по історії, по старожитностях церковних і мирських, по словесності, мистецтвах і всякі інші.

«То як же це воно виходить,— запитає читач,— чому стільки його праць забуто або ж, у всякому разі, мало відомо, мало досліджено? Як же це, мавши такий розум, таку вченість, таке знання людей і життя, такі погляди, таку любов до всього доброго й прекрасного, таку чисту душу та всі інші риси, які роблять письменника великим,— як же це він у числі своїх ста праць не залишив бодай однієї, що її вважали б видатною навіть ті, хто не зовсім схвалює його, і яка була б відома (хоча б своєю назвою) тим, хто її не читав? Як же так сталося, що всіх його праць разом узятих, хоча б за числом, виявилося недостатньо, щоб серед нас, його нащадків, закріпити за ним славу письменника?»

Питання, безперечно, розумне, і обговорення його було б украй цікаве, бо причини такого явища можна знайти шляхом спостереження численних загальних фактів, а це в свою чергу привело б до з'ясування багатьох інших подібних явищ. А що, коли їх виявиться чимало й вони будуть надто широкі, що, коли вони раптом не припадуть вам до смаку? І ви невдоволено зморщите носа? Тож краще нам знов підхопити ниточку нашої оповіді, і, замість розбирати по кісточках цього чоловіка, чи не краще з допомогою нашого автора простежити за його діяльністю? 

Розділ двадцять третій

Дожидаючи години, коли він мав іти до церкви, щоб відправити службу, кардинал Федеріго був поринулий у свої вчені заняття,— що він звичайно робив у всяку вільну хвилину,— аж тут до нього із стривоженим обличчям зайшов калелан-хрестоносець.

— Дивні відвідини, воістину дивні, монсиньйор.

— Хто там такий? — спитав кардинал.

— Та не хто інший, як синьйор...— відповів капелан і, багатозначно карбуючи склади, вимовив ім'я, якого ми не можемо назвати нашим читачам. А тоді докинув: — Він тут власною персоною, в сусідній кімнаті, і вимагає, ні більше ні менше, щоб його допустили до вашої світлості.

— Він?! — мовив кардинал, і обличчя в нього просяяло; потім підвівся з крісла й згорнув книжку.— Просити, просити негайно!

— Але ж...— відказав капелан, не рушаючи з місця,— адже вашій милості добре відомо, хто він такий, оцей бандит, цей знаменитий...

— А хіба ж не величезне щастя для кардинала, що в такого чоловіка виникло бажання прийти до нього?

— Пробачте...— стояв на своєму капелан,— ми ніколи не зважувались торкатися деяких речей, бо монсиньйор зволить казати, що це, мовляв, небилиці; однак при нагоді, мені вдається, наш прямий обов'язок... зайва старанність породжує ворогів, монсиньйоре, і нам цілком певно відомо,— чимало розбійників нахвалялося, що раніше або пізніше...

— І що ж вони зробили? — урвав його кардинал.

— Я маю на увазі, що цей чоловік — заводій усяких лиходійств, головоріз-відчайдух, який підтримує зв'язки з найстрашнішими розбійниками, і цілком можливо, що його підіслано...

— Та й звичаї ж у вас,— урвав його, все ще всміхаючись, Федеріго,— щоб солдати та наганяли страх на генерала перед битвою.— А потім, роблячись задумливим і поважним, провадив далі: — Мені здається, що Сан-Карло не став би довго розмірковувати — прийняти йому такого чоловіка чи ні,— він би просто вийшов і завів його сам. Нехай зайде сюди негайно: він і так уже задовго чекає.

Капелан попрямував до дверей, бурмочучи собі під ніс: «Нічого не вдієш — усі ці святі такі упертюхи».

Відчинивши двері й заглянувши до кімнати, де перебував відвідувач і весь синкліт, він побачив, що священики збилися по один бік, перешіптуючись і скоса поглядаючи в куток, де самотою стояв синьйор. Капелан рушив до Безіменного і, косячи на нього краєчком ока, скільки це було можливо, прикидав подумки, яка диявольська зброя може бути схована під цією курткою та що не завадило б, перш ніж впустити його, запропонувати принаймні... Та зважитись на таке капелан не посмів. Він підступив до Безіменного й сказав:

— Монсиньйор чекає на вашу милість. Чи не зволите пройти за мною?

І він рушив уперед, через невеличкий гурт священиків, котрі розступилися перед ним, а капелан кидав праворуч і ліворуч погляди, які промовляли: «Що вдієш! Хіба ви не знаєте, що наш святий отець завжди поверне по-своєму?»

Забачивши на порозі Безіменного, Федеріго з привітним і ясним обличчям пішов йому назустріч, розкриваючи обійми, немов бажаному гостеві, і негайно зробив знак капеланові вийти. Той послухався.

Залишившись вдвох, обидва якийсь час мовчали; кожний був збентежений по-своєму. Безіменного, привабленого сюди швидше якоюсь незбагненною силою, ніж певним наміром, мордували два супротивних почуття: з одного боку, бажання й неясне сподівання якось заспокоїти душевні муки, а з другого — досада, сором від усвідомлення того, що він прийшов сюди як покаянний грішник, як покірна, жалюгідна людина,— прийшов признатися в своїй провині й благати прощення. І він не знаходив слів, та майже й не шукав їх. Проте, звівши очі й поглянувши кардиналові в обличчя, він раптом відчув, що його охоплює владне й воднораз зворушливе почуття пошани до цього чоловіка, і в ньому стала зростати довіра, зненависть пом'якшала, і це, не принижуючи його гордості, сковувало її і, так би мовити, змикало йому вуста.

Зовнішність Федеріго справді свідчила про його вищість і викликала любов до нього. В святого отця від природи була невимушена й спокійно-велична постава, до того ж не зігнута роками і не обважніла; він мав поважні й жваві очі, ясне чоло з печаттю глибоких дум і,— незважаючи на сивину, на блідість, на сліди здержливості, на сліди роздумів і втоми,— якусь майже юнацьку свіжість. Риси його обличчя промовляли про те, що в минулому воно було прекрасним у повному розумінні цього слова. Звичка до піднесених і добромисних думок, душевний спокій протягом довгого життя, любов до людей, безперестанна радість невичерпної віри замінила ту колишню красу іншою, я сказав би, старечою красою, яка ще чіткіше вирізнялася на тлі величної простоти його червоної мантії.

І кардинал якийсь час так само вдивлявся в Безіменного своїм проникливим поглядом,— він давно вже навчився читати людські думки за виразом обличчя. І на тому похмурому, засмученому обличчі промайнуло, як йому здалося, щось схоже на надію, яку й він відчув у собі самому, коли йому доповіли про прихід цього чоловіка. Отож святий отець з хвилюванням сказав:

— Яка радісна зустріч! І як мені дякувати вам за ваше добре рішення, дарма що в ньому є й певний докір мені.

— Докір вам? — з подивом вигукнув синьйор, зворушений цим зверненням і вдоволений тим, що кардинал зламав кригу в почав розмову перший.