Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 39

— Севілья! — вигукнула донья Соль. — Чудове… і навіть дуже приємне місто. Але на світі стільки цікавого! Скажу вам щиро, Гальярдо: одного дня я знімуся з якоря назавжди. Мені тут робиться страшенно нудно. Мою Севілью ніби підмінили.

Вона вже не казала йому «ти». Тореро приходив до неї ще кілька разів, але жодного разу не посмів нагадати їй про минуле. Тільки мовчки дивився на неї своїми африканськими очима, закоханими й сумними.

— Я помираю з нудьги. Не сьогодні-завтра поїду звідси! — вигукувала дама щоразу, як приходив тореро.

Знову став зустрічати його перед штахетною хвірткою слуга з величними манерами, повідомляючи, що сеньйори немає вдома. А тим часом матадор знав напевне: вона у себе.

Якось, розмовляючи з доньєю Соль, Гальярдо обмовився, що хоче на короткий час навідатись до свого маєтку Рінконади. Треба оглянути кілька оливняків, які повірений прикупив до його угідь і яких він досі не бачив. Не завадить також наглянути, як посуваються польові роботи.

Донья Соль враз вирішила, що поїде з еспадою, й аж посміхнулася — такою абсурдною і зухвалою здалась їй ця думка. Відвідати маєток, у якому родина Гальярдо проводить частину року! Своїм вторгненням порушити мирний спокій затишного гніздечка, отруїти духом розбещеності й гріха скромний сільський дім, де живе зі своїми рідними бідолашний хлопець!..

Нечувана зухвалість такого наміру остаточно переконала даму. Вона поїде з ним: їй цікаво побачити Рінконаду.

Гальярдо збентежився. А що як наймити маєтку розкажуть матері й дружині про ці відвідини? Але, поглянувши на донью Соль, відразу забув про все. Хто знає!.. Ану ж ця подорож допоможе йому знову здобути її прихильність!

Проте він усе ж таки спробував відмовити донью Соль від її наміру:

— А Плюмітас?.. Ви знаєте, ходять чутки, ніби він шастає десь поблизу Рінконади?

О, Плюмітас! Затьмарене нудьгою обличчя доньї Соль проясніло.

— Як цікаво! Я дуже хотіла б із ним познайомитись.

Гальярдо став готуватися до поїздки. Він був збирався їхати сам, але заради безпеки доньї Соль вирішив узяти ще кого-небудь на випадок зустрічі з лихими людьми.

Він візьме з собою пікадора Потахе. Цей здоровило не боїться нікого на світі, крім своєї дружини-циганки, яка, коли їй набридало терпіти чоловікові стусани, люто кусалась. Цьому хлопцеві можна не пояснювати нічого. Йому аби вдосталь було вина. Чи то від постійної пиятики, чи від частих падінь із коня на арені, Потахе завжди був якийсь очманілий. Мабуть, у голові йому весь час шуміло, і тому говорив він заникуючись, а світ бачив, як у тумані.

Прихопив Гальярдо і Насйоналя — людиною більше, та й на Себастьяна в усьому можна покластися.

Бандерильеро скорився наказу маестро, але дізнавшися, що з ними їде донья Соль, став бурчати:

— А хай йому всячина!.. Мене, батька родини, і вплутувати в таку халепу!.. Що подумають про мене Кармен та сенья Ангустіас, коли про все довідаються?

Та коли виїхали за місто, гнів його швидко вщух.

Він сидів у автомобілі поруч із Потахе навпроти матадора та вельможної сеньйори. Добре роздивитись її не міг, бо вона закуталась у велику синю вуаль, що спадала з-під дорожнього капелюха на жовте шовкове пальто. Але й так видно, що дуже гарна… А як розумно говорить! І стільки знає!

Ще не проїхали й половини шляху, а Насйональ, який міг похвалитися двадцятьма п’ятьма роками подружньої вірності, уже вибачив матадорові його слабість. Можна зрозуміти Хуанові почуття! На його місці й він, Себастьян, навряд чи втримався б від спокуси!..

Яка то сила — освіченість! За це людині можна простити будь-який гріх!

V

— Нехай скаже, хто він такий, або забирається до всіх чортів. А будь воно прокляте… Не дадуть людині й поспати…

Насйональ вислухав цю відповідь крізь двері кімнати, в якій спав маестро, і переказав її наймитові, що стояв на сходах.

— Нехай скаже, хто він такий. А то господар не встане.

Була восьма година ранку. Бандерильєро підійшов до вікна й виглянув надвір. Він побачив, що наймит вискочив із дверей і побіг дорогою, прямо до дротяної огорожі, що тяглася навколо земель Гальярдо. Перед ворітьми за огорожею видно було вершника; на відстані і людина, і кінь здавалися зовсім маленькими — наче іграшковими.

Наймит поговорив із верхівцем і повернув до будинку.

Не розуміючи, що означає ця біганина туди-сюди, Насйональ спустився сходами в двір.

— Каже, йому треба бачити хазяїна, — квапливо проторохтів наймит. — Мабуть, то лихий чоловік. Каже, щоб господар вийшов негайно, він має поговорити з ним.

Бандерильєро знов загрюкав у двері маестро, не звертаючи уваги на його гнівні крики. Пора вставати. Як для села — час уже пізній, а той чоловік, може, прибув з важливою звісткою.

— Іду вже, йду, — невдоволено буркнув Гальярдо, не підводячись із постелі.

Насйональ знову виглянув у вікно й побачив, що верхівець під’їжджає до будинку.

Наймит побіг йому назустріч із відповіддю хазяїна. Бідолаха був чимось стривожений. Розмовляючи з бандерильєро, він заникувався й белькотів, але не зважувався висловити вголос своїх побоювань.

Підбігши до верхівця, він вислухав, що той каже, і знову повернув до будинку, але цього разу мчав як обпечений.

Так само прудко він вибіг нагору сходами і спинився перед Насйоналем, блідий і тремтячий.

— Це Плюмітас, сеньйо Себастьяне! Каже, що він Плюмітас і хоче поговорити з господарем… У мене аж серце тьохнуло, тільки-но я побачив його.

«Плюмітас!..» Хоча наймит так засапався від швидкого бігу, що белькотів ледь чутно — ім’я, яке він вимовив, здавалося, облетіло весь будинок. Бандерильєро занімів від подиву й несподіванки. З кімнати, де спав матадор, долинула лайка, і стало чути, що він схопився з ліжка і хутко вдягається. У кімнаті доньї Соль теж щось зашаруділо, ніби й туди дійшла приголомшлива новина.

— А хай йому бісі Чого тому чоловікові треба від мене? Чого він притющився в Ріпконаду? І саме тепер!..

За кілька хвилин Гальярдо вже вискочив із кімнати, накинувши поверх спіднього одягу лише панталони та куртку. Неабияк стривожений і роздратований, матадор промчав повз бандерильєро і мало не скотився сходами вниз. Насйональ поквапно рушив за ним.

Верхівець уже спішувався на подвір’ї маєтку. Один наймит тримав коня за повідець, а інші збилися наподалік у гурт і з шанобливою цікавістю дивились на гостя.

Це був чоловік середнього зросту, можна сказати, навіть низенький, з товстими щоками, білявим чубом, з дужими короткими руками й ногами. На ньому була темна блуза, обшита чорними галунами, сірі поношені штани, підбиті товстим сукном, і потріскані від сонця, дощу та багнюки шкіряні гетри. За широкий пояс були заткнуті револьвер і ніж, під блузою випинав патронташ. У правій руці розбійник тримав скорострільного карабіна. Білий колись капелюх, що покривав йому голову, давно злиняв, а криси були безжально понівечені сонцем, дощем та вітром. Єдиною окрасою цього сірого вбрання була червона хусточка, пов’язана на шиї.

Кругле товстощоке обличчя Плюмітаса здавалося безтурботним, як місяць уповні. На щоках, які біліли навіть крізь товстий шар бруду, їжилися колючі хащі русявої бороди, неголеної кілька днів; волосинки здавалися майже прозорими і блищали на сойці, як старе золото. На цьому добродушному обличчі сільського пономаря навіювали тривогу лиш очі. Маленькі й трикутні, вони світилися погордою і майже ховалися в складках жиру — лукаві, з темно-синіми зіницями, чимось схожі на очі дикого кабана.

Побачивши в дверях будинку Гальярдо, розбійник зразу впізнав його й підняв капелюха над своєю круглою головою.

— Пошли нам, господи, добрий день, сеньйо Хуанге, — мовив він із поважною чемністю андалузького селянина.

— Добрий день.

— Як родина, сеньйо Хуане?

— Усе гаразд, дякую. А ваша? — спитав матадор за звичкою.

— Гадаю, що все гаразд. Але я давно їх не бачив.

Двоє чоловіків уже стояли віч-на-віч і роздивлялися один одного з невимушеністю подорожніх, які зустрілися десь серед поля. Тореро був блідий і зціплював губи, щоб не видати свого хвилювання. А то ще розбійник подумає, ніби він боїться його!.. За інших обставин ці відвідини, може, й справді налякали б тореро. Але сьогодні він має кого захищати і в будь-яку мить ладен кинутись на розбійника, як на бика, хай тільки той покаже, що прийшов із лихими намірами.