Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 47

Побачивши, що схвильована Кармен ось-ось заплаче, Насйональ поквапився перебити її:

— І ви вірите в ці брехні, дитино? Невже не розумієте, що все це вигадки? Люди заздрять вам і тому бажають лиха.

— Ні, я Хуана знаю. Ви гадаєте, він зраджує мене вперше?.. Такий він є, й іншим ніколи не стане. Будь прокляте це ремесло, що робить чоловіків божевільними! Уже через два роки по тому, як ми побралися, він завів шури-мури з дівчиною, що торгувала м’ясом на ринку. Як я страждала, коли довідалася про це!.. Але й словом не прохопилась, і він досі думає, ніби я нічого не знаю. А потім — скільки їх у нього було! Танцівниці з кафешантанів, потіпахи, що вештаються по тавернах, і навіть повії з домів розпусти… Годі порахувати, скільки їх пройшло крізь його руки, — десятки! — і я мовчала, аби тільки зберегти мир у домі. Але ця, що в нього тепер, зовсім не така, як інші. Хуан схибнувся на ній. Він наче здурів, і я знаю, що принижувався хтозна-як, аби тільки ця жінка не витурила його за двері, згадавши, що вона вельможна дама і не личить їй водитися з тореро… Тепер вона поїхала. Хіба ви не знаєте? Атож, поїхала, бо в Севільї вона, бачте, знудилася. Мені розповідають усе. Поїхала, навіть не попрощавшися з Хуаном, і коли він прийшов до неї другого дня — двері замкнені. І ось тепер він никає, як хворий кінь, ходить із друзями, а в самого обличчя, мов у мерця, і п’є з розпуки, додому ж вертається, як побитий. Ні, він не забуває тієї жінки. Сеньйор, бачте, пишався, що його кохає така висока пані, і тепер, коли вона покинула його, дуріє з горя. Ох, який же він мені осоружний! Він мені більше не чоловік, ми з ним стали чужі одне одному. Майже не розмовляємо, лише вряди-годи перемовимося словом, та й то ворожим. Ніби незнайомі люди. Я сплю нагорі сама, а він — унизу, в кімнаті, що виходить у патіо. І бог свідок — ми вже ніколи не будемо разом! Досі я все прощала йому: мовляв, таке вже їхнє кляте ремесло, нікуди від цього не дінешся, адже тореро переконані, що всі жінки упадають за ними… але тепер я не хочу навіть дивитися на нього, такий він мені бридкий.

Вона говорила збуджено, очі її палали ненавистю.

— Ох, ця жінка! Що вона з ним зробила!.. Його годі впізнати! Водиться тепер тільки з високим панством, а люди з нашого передмістя та бідняки Севільї — давні друзі, і вони ж так підтримували його спочатку, — невдоволені, що він гордує ними, і коли-небудь освистять його за де на арені. Гроші течуть до нас у дім річкою — не порахуєш. Хуан сам не знає, скільки їх у нього. Та на догоду своїм новим приятелям він часто грає в карти, багато програв, отож гроші в одні двері пливуть, а в другі — витікають. Я мовчу, адже заробляє їх він. Але на витрати по маєтку нам уже довелося позичати в дона Хосе та й за оливняки, куплені цього року, теж заплачено чужими грішми. Майже все, що він заробить у нинішньому сезоні, піде на сплату боргів. А як станеться лихо і йому доведеться покинути своє ремесло, як багатьом іншим тореро?.. Він і мене хотів би переробити на свій копил. Коли повертався додому від своєї доньї Соль, отого чорта в спідниці, йому, бачте, впадало в очі, що ми з мамою вдягнені надто скромно, бо ходимо в халатах та шалях, як усі жінки нашого передмістя. І він примусив мене носити оці капелюшки, замовлені в Мадриді, а вони ж мені, я знаю, зовсім не личать, і я схожа в них на мавпу, що танцює під катеринку. Хіба можна їх рівняти з нашою прегарною мантильєю!.. І, нарешті, він купив отой диявольський повіз — автомобіль, у якому я завжди тремчу від страху і задихаюсь від смороду. Якби його воля, він би й на бідолашну маму надів капелюха з півнячими перами. У нього все на думці та жінка, тож і нас йому кортить зробити схожими на неї. Він пустий хвалько і вважає, що ми ганьбимо його.

Бандерильєро обурився. Ну, це вже неправда. Хуан добрий, він любить свою родину і робить усе це тільки заради них, бо хоче, щоб жили вони в розкошах і достатку.

— Хай там який є Хуанільйо, сеиьє Кармен, але щось треба йому й пробачити… Подумайте лишень, скільки жінок, дивлячись на вас, помирають від заздрощів! Це ж не жарти — бути дружиною найвідважнішого матадора, загрібати пригорщами гроші, жити в такому чудовому будинку і бути повновладною господинею в домі — адже маестро дає вам повну волю в усьому!

На очах у Кармен затремтіли сльози, і вона втерла їх хустинкою.

— Краще бути дружиною простого шевця. Як часто я про це думала! І чом Хуан не взявся за ремесло свого батька, чому його потягло до цих клятущих биків!.. Я була б куди щасливіша, якби, накинувши на себе благеньку мантилью, носила йому обід у підворіття, а він шив би чоботи, як шив усе життя його батько. Тоді б не вішалось йому на шию стільки потіпах, він був би лише моїм. Жили б ми скромно, але щонеділі вбиралися б по-святковому й ішли до таверни… А скільки страху натерпілась я через биків — щоб вони повиздихали всі! Хіба це життя? Грошей у нас справді багато, але повірте, Себастьяне, вони, як отрута, і що більше їх у домі, то тяжче в мене на душі. Нащо мені ці капелюшки, ця розкіш?.. Люди гадають, я бозна-яка щаслива і заздрять мені, а я не можу відвести очей від бідних жінок, що живуть у злиднях, зате мають на руках дитинку, і коли їм буває тяжко, глянуть на усміхнене личко малого, самі засміються і забудуть про своє горе… Ох, діти, діти! Ось у чім моє лихо. Якби в нас було хоч одне малятко!., Якби Хуан бачив у домі своє рідне дитя, свою кров! Племінники — зовсім не те…

Кармен плакала, сльози котилися по її запалених почервонілих щоках, змочували зім’яту хусточку. Це було горе безплідної жінки, яка заздрить щасливій материнській долі, розпач дружини, що втрачає чоловіка, і чим тільки не пояснює його збайдужіння, але в глибині душі переконана: він розлюбив її за те, що вона не може народити йому дитину, яка поєднала б їх!., Кармен уже змирилася з думкою, що мрія її нездійсненна, і тепер вона заздрісно дивилася на свого мовчазного співрозмовника — адже доля щедро обдарувала його тим, чого їй так палко хотілося.

Похиливши голову, бандерильєро попрощався з Кармен і подався шукати маестро. Він побачив його на порозі клубу Сорока п’ятьох.

— Хуане, я оце розмовляв із твоєю дружиною. Дома в тебе що далі — то гірше. Ти повинен заспокоїти її, помиритися з нею.

— Будь воно все прокляте! До чортів і її, і тебе, і мене разом з вами. Дай боже, щоб у неділю бик підняв мене на роги, і все скінчилося б! Це не життя, а каторга!..

Він був напідпитку. Його гнітила похмура мовчанка вдома, та ще дужче страждав він (хоча нікому в цьому не признався б), що донья Соль поїхала, не попрощавшись, не залишила йому навіть коротенької записки. Його просто виставили за двері — мов служника, а то й гірше, Він навіть не знав, куди подалася ця жінка. Маркіза мало цікавили подорожі племінниці. Навіжена, що з неї візьмеш! Дядька вона теж не попередила про свій раптовий від’їзд, але він і гадки не мав турбуватися. Не загубиться, колись та пришле звістку з якоїсь «екзотичної» країни, куди завела її скороминуща примха.

Вдома Гальярдо не приховував свого розпачу. Роздратований мовчанкою дружини, яка не підводила на нього очей або дивилась ворожим поглядом, не озивалася й не відповідала на його запитання, матадор якось не витримав:

— Будь проклята моя доля! Бодай у неділю штрикнув мене Міурин бик та й принесли мене додому на ношах!

— Не кажи такого, поганцю! — скрикнула донья Ангустіас. — Не спокушай бога, а то й справді накличеш біду.

Але тут, користаючись нагодою зайвий раз полестити матадорові, втрутився шуряк:

— Не зважайте на нього, мамо, — мовив він, як завжди, повчально. — Нема такого бика, щоб дістав його рогом. Скоріше Хуан обламає йому обидва!..

У неділю Гальярдо мав виступити в останній кориді цього сезону. Прокинувшись уранці, він, як на диво, не відчув ні невиразного страху, ні забобонної тривоги, що завжди мучили його перед коридою. Одягся весело, відчуваючи нервове збудження і приплив сил. Яка це втіха — кружляти по арені, посипаній жовтим піском, вражаючи своєю спритністю та відвагою багатотисячний натовп!.. Справжня радість тільки в його мистецтві; воно дає йому славу і гроші. Усе інше, — родина, любовні пригоди, — лише ускладнює життя і завдає прикрощів. Сьогодні він покаже, як треба бити шпагою!.. Почував себе іншою людиною, могутнім, мов казковий велетень, — ні страху, ні тривоги. Йому не терпілося якомога скоріше вирушити до цирку, а досі ж він завжди намагався відтягнути цю фатальну мить. Сьогодні він відіграється на биках і за домашні прикрощі, і за втечу коханки, що так вразила його самолюбство!