Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 51

Найчастіше говорив один Руїс, а Насйональ ловив кожне його слово, дивлячись на лікаря захопленим поглядом. Скільки всього цей чоловік знає!.. Не раз бандерильєро, заворожений красномовністю доктора Руїса, відчував до нього не меншу довіру, ніж до свого вчителя дона Хоселіто, і запитував, коли ж буде революція.

— А тобі що до неї? Думай краще про биків, про те, як не напоротись бикові на роги, сподобатися публіці і заробити більше грошей.

Насйональ обурювався. Хоч він і тореро, але не заслуговує на таку зневагу. Він громадянин, як і всі інші, мав право голосу, і в день виборів на його думку зважають найвідоміші політичні діячі міста.

— Гадаю, я маю право на власні переконання. Мені так здається… Я член комітету своєї партії, он як… Звичайно, моя професія принизлива й реакційна, але вона не заважає мені мати свої погляди.

Насйональ уперто називав ремесло тореро реакційним, не звертаючи уваги на глузи дона Хосе. Хоч бандерильєро шанував повіреного, але тепер звертався тільки до доктора Руїса. Що не кажіть, лікарю, у всьому винний Фердінанд Сьомий*. То він звелів закрити університети й відкрити у Севільї школу тавромахії, і цим зганьбив мистецтво кориди, виставив його на посміховище.

— Будь він проклятий, тиран!

Говорячи про історію країни, Насйональ не відділяв політики від тавромахії і, з осудом говорячи про таких матадорів як Капелюхеро, — прихильників абсолютної монархії, — він з пошаною згадував сміливого Хуана Леона, який у часи абсолютизму кидав зухвалий виклик владі: оскільки лібералів називали тоді «чорними», він умисне виходив на арену в чорному костюмі і не звертав найменшої уваги на грізний рев публіки. Насйональ завзято обстоював свої погляди: тавромахія це варварський пережиток минувшини, але й серед тореро можна зустріти людей, гідних усілякої пошани.

— Звідки ти взяв, що корида — явище реакційне? — спитав лікар. — Ти славний хлопець, Насйоналю, наміри твої якнайкращі, але, при всьому тому, ти невіглас.

— Чиста правда! — вигукнув дон Хосе. У комітеті йому геть заморочили голову всякими лицемірними проповідями.

— Корида — явище прогресивне, — з посмішкою провадив лікар. — Збагнув, Себастьяне? Вона дуже пом’якшила звичаї нашої країни, витіснивши жорстокі розваги, яким віддавалися іспанці в давнину, у ті далекі часи, що про них весь час торочить тобі дон Хоселіто.

Не випускаючи з руки келиха, Руїс говорив і говорив, замовкаючи лиш для того, щоб ковтнути вина.

— Брехня, ніби корида існує з давніх-давен! Справді, в Іспанії вбивали биків для розваги, але кориди в сьогоднішньому розумінні не знали. Сід виїжджав проти бика із списом, як свідчать перекази. Рицарі — і маври, і християни — іноді розважалися в такий спосіб, але тореро-професіоналів тоді не було і биків не вміли вбивати благородно й красиво, згідно з чіткими правилами.

Лікар говорив далі про те, що протягом сторіч національне торжество іспанців зазнавало змін. Хоча бій биків влаштовували і в давнину, але в дуже рідкісних випадках, на честь якихось особливо урочистих подій: коли, наприклад, одружувалися королі, укладали мир або освячували нову каплицю при соборі. Відбувалися такі торжества нечасто, матадорів тоді не було. На арену виїздили верхи на своїх бойових конях ставні, вбрані у блискучий шовк кабальєро, щоб на очах у дам ударити бика списом. Якщо ж бик скидав вершника з коня, той вихоплював шпагу і з допомогою слуг убивав тварину як попало, не дотримуючись ніяких правил. Коли влаштовували народну кориду, на арену вибігав цілий натовп людей, які всім тлумом кидалися на бика, валили його з ніг і добивали кинджалами.

— Таких корид, як нині, тоді не знали, — провадив лікар. — Власне, то було полювання на диких биків. Воно й не дивно, бо за тих часів люди жили іншими турботами, віддавалися іншим розвагам, притаманним їхній добі, і не мали ніякої потреби вдосконалювати кориду.

Для войовничих іспанців була відкрита інша дорога до пригод і слави — в усіх кінцях Європи не втихали війни. До того ж у будь-яку мить можна було сісти на корабель і податися до Америки, де завжди були потрібні сміливі люди. і нарешті релігія часто влаштовувала для народу пишні видовища: людина втішалася, споглядаючи муки ближнього, від яких мороз ішов поза шкірою, та ще й отримувала задарма індульгенцію для своєї грішної душі. Хіба могли скромні ігрища з дикими биками зрівнятися з аутодафе — грандіозними спектаклями, на яких живцем спалювали людей? Найурочистіші торжества влаштовувала тоді інквізиція.

— Але настав день, — провадив доктор Руїс з тонкою посмішкою, — коли інквізиція почала занепадати. На цьому світі немає нічого вічного. Інквізиція померла від старості ще до того, як її скасували революційні закони. Вона стомилася жити: світ змінився, і її грандіозні вистави ставали такими же недоречними, як, скажімо, бій биків у Норвегії — серед снігів, під сірим північним небом. Інквізиції бракувало відповідного середовища. Вона стала соромитися спалювати людей і вже не наважувалась влаштовувати пишні аутодафе зі співом молитов, процесіями в безглуздих уборах, зреченням грішників абощо. Коли їй хотілося довести, що вона таки існує, грішника шмагали за зачиненими дверима — і все. Водночас іспанцям остогидло блукати світом у пошуках пригод, і вони стали сидіти вдома. Закінчилися війни у Фландрії та в Італії, завершилося завоювання Америки, куди плавом пливли наші відважні хлопці, і саме тоді виникає мистецтво кориди, будуються цирки й організовуються квадрильї тореро-професіоналів. Було розроблено чіткі правила бою, винайдено всякі прийоми для бандерильєро, вдосконалено останній удар шпагою — усе те, що ми сьогодні бачимо на арені. Простолюдові сподобалася нова розвага. З появою тореро-професіоналів корида стала демократичною. Замість аристократів-кабальєро на арену вийшли плебеї, що ризикують життям за гроші, і народ посунув у цирк юрмами, став єдиним його хазяїном. Адже там кожен сам собі пан, перший-ліпший голодранець може вилаяти зі свого місця представника влади, перед яким деінде тремтить від страху. Нащадки тих, хто побожно й замішувано споглядав, як підсмажують на кострищах єретиків та іудеїв, тепер галасливо й радісно вітають тореадора, що виходить на герць із биком, поєдинок, який лише вряди-годи закінчується смертю сміливця. Хіба ж це не поступ?

Руїс розвивав свою думку далі. В середині XVIII сторіччя, коли Іспанія сховалася вдома*, мов черепаха під панциром, відмовившись од війн у далеких краях та од завоювання нових колоній, коли за браком відповідного середовища пригасла нещадна жорстокість церкви, настала епоха розквіту мистецтва кориди. Войовничість народу, який прагнув слави й багатства, шукала нових шляхів. Жорстокість юрби, що сторіччями виховувалась на спогляданні тортур і призвичаїлась до грандіозних видовищ смерті, потребувала якогось виходу. Вона знайшла його б кориді, що прийшла на зміну аутодафе. Той, хто сто років тому пішов би воювати у Фландрію або зі зброєю в руках подався колонізувати пустельні простори Нового Світу, тепер ставав тореро. Побачивши, що більш нема чого завойовувати, — народ вигадав нову національну фієсту і в такий спосіб відкрив шлях до слави усім честолюбцям, наділеним мужністю і відвагою.

— Бій биків — це великий поступ, — вів далі доктор Руїс. — Гадаю, тут нема про що сперечатися. Тому я, хоч: і вважаю себе людиною передових поглядів, не соромлюся визнати, що корида мені до вподоби… Людині просто необхідно іноді скрашувати одноманітність свого життя гострою присмакою зла. Алкоголь також зло, і ми чудово знаємо, що вживати спиртне шкідливо, але майже усі п’ємо. Віддаючися час від часу варварським інстинктам, ми ніби набираємось нових сил, і нам стає легше тягти далі ярмо життя. Кожному з нас кортить коли-по-коли оглянутися назад і хоч трохи пожити, як наші далекі предки. Споглядаючи щось жорстоке, ми відчуваємо, як у глибині нашого єства зроджуються таємничі сили, і пригнічувати їх не годиться. Кажуть, ніби корида — варварське видовище. Згоден, але це далеко не єдина варварська розвага на світі. Потяг до диких і жорстоких забав — це людська недуга, від якої однаковою мірою страждають усі народи. Ось чому я обурююсь, коли бачу, як чужоземці показують на Іспанію пальцем, ніби лише в нас існують жорстокі і грубі народні розваги.