Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 51

Митець аж тремтів од піднесення, повторюючи низку славетних грецьких імен, багато з яких «звучали» просто чудово, хоч він і не знав до пуття, чи то були великі скульптори, чи поети-трагіки. Натрапивши далі на імена Данте й Шекспіра, Реновалес одразу почув себе впевненіше. З цими він знайомий куди ближче; знає, що вони нічого не малювали, але їх конче треба згадати в будь-якій поважній промові. Ну, а коли прочитав рядки, де йшлося про сучасне мистецтво, то відчув під собою твердий ґрунт і посміхнувся майже поблажливо. Той вискочень Мальтрана не дуже-то тямить у цьому ділі — й оцінки його поверхові. Але пише просто чудово, і він, Реновалес, однаково не зміг би висловитися краще…

Художник читав і читав уголос свою промову, аж поки вивчив багато абзаців напам’ять. А ще він хотів навчитися правильно вимовляти важкі імена; за відповідними роз’ясненнями звертався до друзів, яких вважав інтелектуалами.

— Я хочу справити добре враження, — відверто признавався він. — Я, звичайно, тільки художник, але однаково не бажаю виставляти себе на посміх.

У день прийому він поснідав набагато раніше звичайного. Ледь чи й торкнувся їжі; академічна церемонія, якої він досі ніколи не бачив, викликала в нього певний неспокій. До цієї тривоги домішувався ще й клопіт, який він завжди мав, коли кудись вибирався і треба було подбати про свій зовнішній вигляд.

За довгі роки подружнього життя вія звик не турбуватися дрібними повсякденними потребами. Якщо йому доводилось іти кудись у святковому, парадному вигляді, його вдягала дружина або дочка. Хосефіна пильно стежила за порядком у домі і звільняла чоловіка від буденних турбот навіть тоді, коли між ними запала глибока ворожнеча і вони майже перестали розмовляти.

Котонера якраз не було; слуга поніс графині запрошення, які вона попросила в останню мить для кількох своїх подруг. Реновалес вирішив одягтися сам. О другій годині мають з’явитися зять і дочка. Лопес де Coca неодмінно хотів підвезти тестя до академії в автомобілі, мабуть, сподіваючись, що в такий спосіб і на нього впаде промінчик офіційної слави, якою мають ушанувати художника.

Кінець кінцем Реновалес таки зладнав із дрібними труднощами, що доймали його з незвички, і вдягся. Рухи його були незграбні, як у дитини, що вдягається без допомоги матері. Вже у фраці і з пов’язаною краваткою він задоволено подивився на себе в дзеркало й полегшено відітхнув. Нарешті!.. Лишилося начепити ордени та перев’язь. Де ж їх шукати, ці почесні іграшки?.. Після Мілітиного весілля він жодного разу їх не чіпляв; бідолашна небіжчиця тримала всі його відзнаки в себе. Як він їх тепер знайде? Реновалес подумав, що час уже, мабуть, пізній, ось-ось з’являться дочка із зятем, а він досі не готовий, і квапливо став шукати свої нагороди, бігаючи з кімнати в кімнату, засапавшись і лаючись від нетерплячки; шукав навмання, з розгубленістю людини, яка нічого не пам’ятає. Зайшов до кімнати, яка правила дружині за гардеробну. Можливо, його відзнаки лежать десь тут. Рвучко й нервово повідчиняв двері великих шаф, що стояли під усіма стінами… Одяг, одяг і одяг…

До смолистого запаху дерева, який нагадував про величну лісову тишу, додавалися якісь тонкі й таємничі пахощі: пахощі років, мертвої краси, згаслих спогадів — схоже відчуття охоплює людину, коли вона нюхає засушені квіти. Ці пахощі струміли від розвішаної в шафах одежі: від безлічі костюмів та суконь — білих, чорних, рожевих, синіх, темно- і світло-сірих, — від пожовклих мережив, що зберегли ледь чутні пахощі жіночого тіла, до якого колись торкалися. Усе життя небіжчиці було пов’язане з якимись речами в цих шафах. Дбайливо і майже забобонно берегла вона тут усе вбрання, яке будь-коли мала.

Художник дивився на цю одежу і хвилювався, як хвилюється людина, коли перед нею несподівано з’являються давно забуті друзі. Рожева спідниця нагадала йому про щасливу пору життя у Римі; синій костюм пробудив в уяві площу Святого Марка, і Реновалесові здалося, ніби над ним зашелестіли крила голубиної зграї, а десь далеко-далеко загриміли бурхливі ритми валькірій, що мчать у бій. Дешеві темні костюми, які Хосефіна носила в Мадриді, коли їм доводилося жити в злиднях, висіли в глибині однієї з шаф і скидалися на вбрання черниці, що зреклася радощів життя. З високої полиці всміхався йому солом’яний капелюх, прикрашений червоними квітами, пагінцями винограду та пшеничними колосками — веселий, як шепіт літнього лісу. О, він теж добре йому знайомий! Скільки разів дряпали йому чоло ці зубчасті солом’яні криси, коли на заході сонця вони гуляли з Хосефіною околицями Рима, і він нахилявся, обхоплював свою жіночку за стан і шукав її уста, що тремтіли від приємного лоскоту, а тим часом удалині, в блакитному тумані, дзеленчали бубонці овечих отар і грали на сопілках пастухи.

Про щасливе минуле, про давні радощі оповідав художникові цей запах молодості, що довго пробув в ув’язненні і тепер струменів із шаф, як струменить із запорошеної пляшки старе благородне вино. П’янкі пахощі залоскотали Реновалесові в ніздрях, і він аж затремтів. Мав таке відчуття, ніби впав у запашне озеро, і хвилі стрімко накочуються на нього, кидають його в усі боки, мов уламок дерева. Це був запах юності, яка ніби поверталась до нього, ледь чутний фіміам, що пробуджував у серці тугу за колишнім щастям. Це були пахощі шовковистих і м’яких кущиків, які відкрилися під пахвами у чарівної жінки, що заклала руки за голову; пахощі нерозпуклих магнолій кохання, пахощі прегарного білого тіла, що світилося перламутровим сяйвом того незабутнього вечора в Римі, коли він глибоко зітхнув і захоплено мовив:

— Я обожнюю тебе, Хосефіно. Ти прекрасна, як маха з картини Гойї… Ти моя маха гола!

Стримуючи дихання, як нирець під водою, він поринав у глиб шаф і розпачливо витягував перед собою руки, ніби бажав піднятися звідти, якомога скоріше опинитися на поверхні, ковтнути свіжого повітря. Натикався на якісь картонні коробки, на згортки зі стрічками й мереживами, але ніяк не міг знайти те, що шукав. Його тремтячі руки відгортали старий одяг, і від сколихнутих шлейфів суконь прямо йому в обличчя, мов дим, текли давні пахощі, такі тонкі, що він відчував їх скоріше уявою.

Реновалеса охопило бажання негайно тікати звідси. Однаково його відзнак у шафах немає. Мабуть, вони десь у спальні. І вперше після смерті дружини він наважився повернути у дверях ключ. Запах минулого, здавалося, полетів за ним, окутав його щільною хмарою. Художникові раптом здалося, ніби з нескінченності простяглися довжелезні руки й ніжно обняли його. Він уже не боявся зайти до спальні.

Увійшов і став навпомацки шукати в темряві вікно. Зарипіли дерев’яні віконниці, і до кімнати зненацька хлюпнуло сонце, аж художник замружився і закліпав. А коли очі його звикли до світла, він побачив, що до нього всміхаються блискучі венеціанські меблі — ніжно і наче боязко.

Прегарна спальня митця! Художник не заходив сюди цілий рік і тепер мимоволі замилувався чудовими меблями; на великій шафі, мов три ясні місяці, блищали голубим сяйвом три дзеркала — такі вміють виготовляти лише майстри Мурано; чорне дерево було оздоблене тонкими перламутровими інкрустаціями та коштовними камінцями; у всьому відчувався творчий геній давньої Венеції, що постійно спілкувалася з народами Сходу. Ця обстанова була найкоштовнішим набутком Реновалесової юності; примхою закоханого, який хотів оточити свою подругу королівською пишнотою, примхою, що її потім довелося оплачувати кількома роками напруженої праці.

Ця розкішна спальня супроводжувала їх усюди, вони не розлучалися з нею навіть у ті часи, коли їм доводилось особливо сутужно. У ті нелегкі роки він малював на горищі, а Хосефіна сама куховарила; їм бракувало навіть стільців, їли вони з однієї миски, і Міліта гралася ганчір’яними ляльками; але в побіленій крейдою злиденній кімнатці, неторкані й оточені священною шанобою, стояли ці меблі, що колись належали білявій догаресі — стояли як надія на щасливе майбутнє, як запорука кращих часів. Бідолашна Хосефіна щодня протирала їх і милувалася ними, з простодушною вірою чекаючи, коли все чудодійно зміниться, і вони перевезуть їх до палацу.