Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 106

Три дні підряд світилося допізна у бабцинім покоїку. Скільки потрібно було часу, щоб Дарка геть все дочиста, чи, як каже бабця, від «а» до «зет», оповіла, як їй живеться в чужому місті, у чужій школі, але не при чужій родині.

Свідоцтво без двійки в даному випадку ніби і не мало значення для батьків. Дарку це навіть трішки вразило:

— А гарне свідоцтво це для вас ніц не значить?

Татко пояснив:

— Як-то не значить? Але бачиш, Дарцю, ти ніколи на двійку не вчилася, а те, що було… то хіба за те, що ти не пильнувала книжки. А коли до тебе перестали придиратись, то, прошу дуже, ти зразу показала, що ти насправді можеш! Я анітрохи не турбувався, що ти там не встигатимеш… Мене гризло, як ти звикнеш на чужині… в чужому гурті… Ось що для нас було найважливіше!

Мені здається, що я повинна була більше говорити про свою тугу за домом і рідними сторонами. Від мене цього просто чекали. Татко з мамцею були гейби злегка розчаровані, що я так безболісно пристосувалася до нових умовин. Я не могла їм сказати, що моя туга за домом розпростиралася і ще на когось поза нашою родиною. Хай вже краще мають мене за черству.

І щойно четвертої днини день почався як день.

На кухонній плиті «дихала» ріденька, спеціально для Славочки, мамалижка. Бабця ремствувала на того, хто звечора залишив цебрик для корови надворі. Тепер доведеться його випарювати, а в кухні знов «заплачуть» стіни і шиби. Тато на краєчку кухонної плити сушив на газеті свою щоденну пайку тютюну. Мама взувала дитину у папучі (зранку на кухні тепліше). Славочка з пустощів корчила пальці, ніжка не влазила в папучу, а мама не могла впросити дитину, щоб та тримала стопу вільно. Мама нервово стискала губи. Славочка реготалася і фицкала то лівою, то правою ніжкою. Дарка мила посуд після сніданку, автоматично занурюючи чашки в одну, а потім в другу миску з водою, і симетрично, догори денцями, укладала їх на блясі, яка колись правила за тацю. В думках була зайнята виключно листом від Данка, в якому він досить скупими словами повідомив, що, напевно, не зможе на різдво приїхати до Веренчанки, бо буде в Бергометі готуватися з хлопцями до матури. Слово «хлопці» в цьому листі не означало лише представників чоловічої половини молодого покоління. В цьому контексті виростало воно до свого роду мафії, яка мала силу наказувати і взагалі розпоряджатися його особою.

З'явилася нова загроза в її відносинах з Данком. Треба сказати, що Дарка вже й раніше вловлювала в його розмовах нотки небезпечного, тоді не зрозумілого для неї захоплення хлопцями так, ніби то була єдина й найвища влада для нього. А воно, мабуть, так і є. Тепер від хлопців залежатиме, чи Данко заскочить на день-два до Веренчанки. Хіба їх турбує те, що Данко вчиться в гімназії у Чернівцях, а вона в регаті, таж різдвяні вакації такі короткі, а до літніх так далеко…

Хтось постукав у двері. Хто б це? Ані сусіди селяни, ані листоноша, якого можна сподіватись о цій порі дня, не стукають. Дарка вийняла руки з води і передбачливо сховала їх за спину. А що, як Данко зробив їй несподіванку? Серце защеміло і відразу підскочило до горла. Даремні страхи! У дверях жердиною до самої футрини стояв Петро Костик. У сильно зношеному пальті (відколи Дарка пам'ятала Костика, відтоді пам'ятала в нього і ту сіру одежину) з різнорідними гудзиками, Костик виглядав, так би мовити, е, досить… ну, досить неелегантно.

Мої батьки зраділи появі гостя (мамця, може й, тому, що відразу передала Славочку під опіку бабці). Зрештою, відома істина, що на селі взимку завжди раді гостям.

— О, що за гості! Що за несподівані гості! Не знати, що то в лісі здохло… Прошу, прошу…

Мама, зашпилюючи наборзі розкуйовджене волосся, відчинила перед Петром двері до кімнати. Татко згорнув у газету свій тютюн і теж подався за ними.

— Тримають його навмисне у вогкому місці, аби набрав вологості і менше кришився, а курити такий неможливо — не тягне. Може, роздягнетеся, пане Костик, в покої, власне, не холодно…

Костик подякував за увагу до своєї особи, але скидати пальто не виявив охоти.

— То, може, бодай знімете шалик з шиї?

Не мав бажання і шалика знімати.

Тато, як звичайно, виявився мало здогадливим в таких питаннях. В нашого гостя, напевно, несвіжа сорочка. Він, либонь, і голови не чесав ще сьогодні. На самій маківці стирчала, наче пушок кульбаби, пір'їнка.

Так, тільки Костик переступив поріг, як Дарку взяло передчуття, що він прийшов з недобрими вістями. З чого це Дарка вгадала? А багато з чого. Хіба бувало коли так, щоб він, побачивши Дарку після тривалої відсутності, не привітав її екзальтованими (правда, не завжди тактовними) вигуками?

Не встигла Дарка помити рук, як Костик сам покликав її:

— Де ти там, панно Дарцю? Ходи-но сюди, почуєш новину!

За Даркою увійшла й бабця з Славочкою за ручку (дивно справді, якими цікавими стають люди на старість): мовляв, вона вже взула дитину, що тепер робити?

Але мама сказала, що треба нагодувати Славочку, і бабця знову вийшла.

Татко попросив Петра не розповідати новини, заки він не скрутить і не запалить цигарки: «Якщо свято, хай уже буде великдень».

— Слухаємо вас, пане Костик! Сідай, Климцю, — примостив маму біля себе, весь час тримаючи руку на її талії.

Мене це не бентежить. Навпаки. Я рада, що між ними збереглися такі відносини.

— Я прийшов, панство… — Костик встав. Кишені пальта теж були витерті до живого. — Я прийшов, панство, просити вас на свій шлюб. Знаю, що пасувало б прийти разом з молодою, але хап го сивий! Прошу вас, пане Попович, — почав за сільським звичаєм від голови родини, — і вас, пані добродійко, і тебе, Дарцю, від себе і моєї мами, та й від молодої, аби-сьте були такі добрі та прийшли до мене на шлюб і весілля, що відбудуться цього місяця о четвертій годині у місцевій церкві у Суховерхові…

Сказав, обтер невизначеного кольору хусточкою чоло і сів.

Якби не те, що Костик назвав місце і день шлюбу, то достеменно всю його балаканину можна було б сприйняти за жарт, тим більш удалий, що в такому серйозному тоні поданий.

Дарка подивилася на маму. Мама — на тата. Тато знизав плечима. Ніхто нічого не розумів.

Дивовижа була й у тому, що до Костика взагалі не пасувало саме слово «одруження». Крім того, що він, як на Дарчин смак, зовнішньо не дуже принадний, в нього й характер, вся братія може це підтвердити, просто неможливий. Він, здається, ввечері не заснув би, якби вдень не зіпсував настрою бодай одній людині. Дарка, та й не лише Дарка, пам'ятає, як позаминулого літа Данкова сестра Ляля протестувала до істерики, коли їй у «Наталці Полтавці» хотіли накинути Костика як Петра. Не допомагали ніякі запевнення Дмитра Улянича як режисера, що Костик не цілуватиме її, а тільки отак, на ніби, інколи притулятиметься лицем до її щічки, і то тільки в крайньому разі.

Ляля затялася і не хотіла навіть на ніби цілуватися з цим кінським писком. Якби сигуранца не відмовила у дозволі на виставу, то хтозна до яких скандалів дійшло б в аматорськім гуртку саме через Костика, який вперся, наче цап, грати тільки першого любовника.

Котра і яка, власне, яка-то дівчина зважилася йти заміж за того шалапута?

Ще півхвилини — і мовчання могло б стати непристойним. Мама не допустила до цього.

— Гратулюємо, пане Костик, гратулюємо! А можна знати, хто ваша наречена?

— А яка різниця, пані добродійко? Казав мій дід: візьмеш паскудну — привикнеш, візьмеш красуню — теж привикнеш. То над чим ламати собі голову? Ви, пане Попович, повинні знати мого майбутнього тестя. Єлінський, економ у суховерхівського пана.

— Колишній економ, — поправив з учительською точністю татко, за що й отримав догану з маминих очей.

— Так-так, колишній, — сквапно погодився Костик, — ви правду кажете, пане Попович. Єлінський служив у суховерхівського пана багато років, але недавно сигуранца зажадала, щоб на тій посаді був хтось з своїх. Розумієте, що це означає? От пан і взяв румуна-колоніста.