Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 114

114

З тієї бочівочки з кругленькою шийкою полилася така чиста, таким глибоким чуттям забарвлена мелодія, що всі присутні без особливого примусу, зачаровані піснею і її виконанням, підтягли рефрен: «Де че ну вій, де че ну вій?»[94]

Дарку ніби справді на крильцях рендунерілор[95] перенесло у підміські лісисті околиці Штефанештів, куди вона ходила з Зоєю Локуіца по лісові горішки і де співала оці самі «Рендунеле», причому кожний вкладав свій окремий зміст в пісню. Підтягуючи за Зоєю «Рендунеле», я виливала свою тугу за рідною стороною, за домом і, зрозуміло, за ним.

Де че ну вій, де че ну вій?..

Ні-ні, ця чудова пісня аж ніяк не асоціювалася в моїй свідомості з ворогами і окупантами. Так, мабуть, відчувала не тільки я одна.

Хтось торкнувся мого ліктя. Улянич.

— Але вона має голос! Хто б то сподівався?! Гарна пісня. Чия музика?

— Не знаю. Слова Емінеску.

— Це я знаю.

Татко підійшов до нас. За мною став Данко. Він теж був під враженням голосу жінки Лупула.

— Отак-то й пропадають таланти. Їй треба б кінчати консерваторію, а не виходити заміж за п'яницю. Такий голос, такий від природи поставлений голос. Це щось незвичайне!

Дарка чула, як Улянич, тримаючи татка за руку, не говорив, а нашіптував йому:

— Знаєте, що спало мені на думку, пане Попович? Мені здається, — я відштовхуюся від нашої Буковини, — що надходять такі часи, коли сильніші народи ковтатимуть менші, слабші, культурно й економічно змітатимуть з лиця землі, як невигідну заваду на шляху свого розвитку, не гарматами, не отруйними газами і не спеціальними законами, а культурною перевагою. Почнуться, це я вам кажу, хрестові походи культуртрегерів на своїх слабших сусідів.

— Але якщо так, пане професоре, то нашому народові, навіть на цьому клаптику Буковини, ще довго бути в історії. З багатством нашої народної культури хто нас зможе отак хап — і проковтнути?

— Ви хочете сказати, що наш національний організм настільки здоровий, що якось сам виживе, а історія допоможе йому в цьому? Я все тримаюся оцього клаптика Північної Буковини, де ми живемо з вами, хоч про мене не можна так сказати, що я тут живу. Я не буду називати ніяких там організацій — Ліги націй і так далі, я беру історію, на яку ви так уповаєте. Історія, як і всякі ліги, допомагає передусім сильним народам, які й без їх допомоги можуть обійтися. Так, пане Попович, що можна панові, то зась Іванові.

— Тихо, тихо! — повів очима довкруги татко. — Не місце тут… тихо, пане професоре, тихо… — і, ніби витираючи губи, притулив до них палець на знак мовчання.

Улянич досить роздратовано обернувся до татка:

— А що я таке сказав? То вже саме слово «організація» не можна вимовити? — І продовжив, хоч татко поволеньки, півкрочками віддалявся від нього: — Чого ж це нам і своєї тіні боятися?

— От, от, святі слова! — з рубашним сміхом втрутилася в розмову старша матка, що подавала знак займати свої старі місця (аби не заходитися зі змиванням тарілок) та випити за панну молоду, бо зараз з неї будуть знімати вельон[96].

Їсти, напевно, ніхто не мав охоти, але всі мостилися за столи, бо коли немає охоти їсти, то це ще не означає, що відпало бажання й випити.

Наставав важливий момент весільної церемонії. У Дарки зародилося підозріння, що його штучно трохи прискорили, аби перебити людям охоту до співу. Тим більше — ніхто не міг дати гарантії, що за «Над Прутом в лузі» не піде «Ми гайдамаки, ми всі однакі…». Від підхмеленої стихії можна всього чекати.

Завивання молодої було типовою мішаниною місцевого народного і наносного, запозиченого пізніше, весільного обряду. Молоду посадили на встеленний подушкою стілець посередині кімнати (Ляля не сідала на подушку, а в сусідньому селі молода сідає з подушкою молодому на коліна), а старша матка з дружками зняли з молодої вельон. Єлінський, як повідомив Кажуть, виплакав у зятя, щоб обійшовся без обрядових пісень. Вельон старша матка передала одній з дружок, а молодій на голову наділи старосвітський очіпок, якого тепер уже не носять і столітні бабусі. Старша матка позичила його за плату в когось, хто цим спеціально промишляв. Зрештою, чепчик у цьому разі був видимим знаком шляхетського походження, як і ота славнозвісна камізелька.

Молода щойно тепер, коли спала з серця тривога, що наречений може в останню хвилину відступити від вівтаря, і коли остаточно, на власні очі, переконалася, що на свашок можна в усім — у кухні і за столами — покластися, дозволила собі на деяке нервове відпруження.

Її повна, я сказала б, з гарно викінченим овалом підборіддя пересічна бузя (о, власне!) молодої дівчини, що багато перебуває на свіжому повітрі, не виражала нічого, крім приємної втоми і потаємного бажання, щоб те все вже раз скінчилося.

Мала ясне, біляве, без претензій на попелястий чи мідяний відтінок, густе волосся, рожеву шкіру не лише на лиці, але й на руках, у вирізі плаття, на шиї, можна було думати, що й на литках, і, аби гармонія не була порушена, простий, втятий носик та, звичайно, типові сині очі. Лише одні губи виглядали, ніби в когось позичені, — досить масивні, довгасті і владні. «Аби Костик не був з нею бідний, а не вона з ним», — подумалося Дарці.

Непропорційно великі, надто вже розвинені працею руки, зокрема долоні, свідчили, що молода Костикова не з лінивих. Номер черевиків теж носила більший, ніж їй природа призначила при народженні.

У старосвітському очіпку, з рюшками і бантиками, що спадали по шиї (їй-бо, Дарці сподобалося таке порівняння!), ніби крижані бурульки, Артемізія виглядала, як не з нашого краю.

Коли церемонія перетворення панни у пані добродійку закінчилася, підійшов до неї Петро, по-чоловічому незграбно зняв їй з голови чепчик, вийняв з-під поли піджака заздалегідь приготовану писану шалеву хустку, моргнув своїй мамі, яка, неважко здогадатися, теж була втаємничена в те, що повинно статися, і вдвох зав'язали її Артемізії на голові, як в'яжуть у спеку веренчанські господині.

Гості, що не виявляли особливого зацікавлення завиванням і вже збиралися покидати свої місця, тепер знову заметушилися, намагаючись одне поперед одного стати поблизу молодих.

Костик, перечекавши хвилину, поки всі заспокоїлися, взяв жінку ззаду попід пахви, підняв вгору і вигукнув:

— Подивіться, яка в мене молодая!

Спинившися знову на підлозі, Артемізія обернулася лицем до чоловіка — і тут сталося щось найменш очікуване: Артемізія сп'ялася навшпиньки і закинула своєму шлюбному чоловікові руки за шию, а він з радісним сіянням на обличчі (знову у цю хвилину не «кінськім»!) міцно пригорнув її до грудей. Їх поцілунок тривав трохи довше, ніж годилося з такої нагоди.

Обоє нарешті погодилися з своєю долею, визнавши перед собою одне одного за чоловіка і жінку. Я була, як і багато з присутніх, зворушена цією сценою, хоч і незрозумілими залишилися для мене його слова під час моїх віншувань: чи був нещирим тоді, чи тепер?

Музика грала безупинно, а в малому колі (достеменно завбільшки з дно доброї господарської балії) танцювали — найперше ця честь припала дружкам — одна за одною дівчата у вельоні з голови молодої, яка вже перетворилася на пані добродійку. Побутувало тут те саме, що й у всьому цивілізованому світі, повір'я: котра дівчина скоріше по молодій надіне вельон на голову, та й вийде скоріше заміж. На Лялинім весіллі до танцю попросив мене сам брат молодої, Богдан Данилюк.

А де ж він тепер? Ні, це не жарти, я його не бачу серед хлопців, що чекають на чергу обтанцювати свої симпатії у вельоні і, річ ясна, зробити для себе відповідний висновок з цієї ворожби.

Дарка ще раз розпачливо оглянулася навколо. Данка не було, а тут якраз старша матка простягнула їй вельон.

Не було іншого виходу, як підставити голову під нього, що й зробила з міною, наче з нелюбом мала йти під вінець.

вернуться

94

«Чому не йдеш?» (Рум.)

вернуться

95

Жайворонка (рум.).

вернуться

96

Фату.