Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 64

Але в цю мить поважніє вся: зараз це почнеться. Їй неможливо навіть уявити собі, як саме почнеться. Чи Орест вибіжить наперед, скине з підвищення директора і крикне: «Ганьба окупантам!», чи хтось на даний знак жбурне каменем у портрети королівської пари, а весь зал почне свистати?

Виходить на підвищення чистенький, парадний, чорно-білий, мов сорока, директор і починає святкову промову. Знак, що це пересунено на іншу хвилину. Може, під кінець свята? Директор говорить переконливо, авторитетно, виразно. Під кінець («Про що він оце базікав?» — запитує себе Дарка) директор дякує від себе, від імені учнів та всього рутенського (читай: українського) народу на Буковині королю за те, що взяв українців під свою ласкаву опіку. Директор кінчає і злегка нахиляє голову.

Вчителі починають плескати у долоні. В залі то тут, то там злітає заблуканий оплеск. Мігалаке стає на пальці і витягає червону, набряклу шию: «Хто там посмів не бити «браво»?

Але тих, що плескали, було так мало, що легше було запам'ятати їх, ніж тих, яким не сподобалося директорське слово.

Інші пункти програми проходять рівно, як по металевому дроті. Тільки Косарчук з шостого плутається в декламації і з переляку декламує двічі ті ж самі строфи. Зал аж куриться від оплесків. Мігалаке вискакує на крісло, як молодий півник на драбинку: «Що там знову?»

Директор ще раз виходить на підвищення. Дарка згинається в каблучку і вужем просувається вперед. Тепер, під час державного гімна, це почнеться. Увага! Увага, хлопці! Увага, дівчата!

Директор закладає руку за спину («Чи він гадає в такій поставі співати гімн?») і передає на весь зал:

— Тепер прошу задніми дверима спокійно, поволі виходити на город. Там на пам'ять вічного возз'єднання Буковини з великою Румунією ми посадимо молодий дубок як символ сили і тривкості цього єднання. Прошу тільки виходити спокійно і без гамору.

Щойно розкопана земля — як маленька могилка. Учні шикуються навколо цієї свіжої рани землі й чекають. Саме проти Дарки, по той бік могилки, стоїть Орест. Його обличчя на фоні заплаканого неба таке бліде, що аж неприємно дивиться. Уста теж якісь такі, що цілком стираються грані між ними і обличчям. Дарка вдивляється в Ореста з такою напругою, що її праве око починає сльозити. Орест крутить головою, наче відмахується від чогось, і зустрічається з її поглядом.

«Я готова! Я на все готова. Чекаю тільки знака від тебе», — сигналізують розпалені Дарчині очі. Орест втомлено заплющує повіки і вмить знову їх розплющує. Значить, прийняв Дарчину готовність до відома. Дарка так пройнята тим, що має ось статися, своєю близькою вже участю в цьому, що на все це свято дивиться, мов крізь закопчене скло. До її вух, наче воском залитих, долітають поодинокі слова нової промови (говорить тепер їх директор з жіночої гімназії) і ніяк не можуть перелізти через поріг свідомості. Це вже так близько, що Дарка перестає дихати. Професор співу підносить руку вгору. Дарка скрикує раптом якимсь безголосим внутрішнім зойком і так застигає з широко розкритими очима: Орест теж співає королівський гімн…

Могилку засипають. Півколо рідшає. Грабарі розходяться. Тільки Дарка стоїть на своєму місці в болоті і на дощі.

— Дарко, ти глянь на себе, ти ж уся в болоті, — сіпає її за рукав Лідка, — візьмемо парасолі і підемо додому…

— Я не знаю, — відповідає майже непритомна Дарка, йдучи за Лідкою.

На другий день промите небо таке прозоре і синє, що здається, якби лягти горілиць до нього, то можна було б бачити себе, як у великому дзеркалі. Повітря переповнене тим ніжним запахом, який може видати тільки насичена весняним дощем земля. Небом, понад дахами будинків, немов торкаючися червоними ногами димарів, пливе самотній бузько з широко розпростертими крильми.

Весна йде і сміхом своїм бере в полон людей та природу.

Дарка з Лідкою приходять до школи у літніх плащах. Це смішно, але незаперечно. Ніщо так не нагадує нам весни, як літній плащ після хутряного пальта. Під гімназичною брамою дівчата здивовано дивляться одна на одну: що це? Прийшли аж так пізно чи прибігли так рано мури підпирати? О, хіба не рано, бо ж по дорозі зустрічали майже всіх тих, з якими щодня схрещуються їхні стежки. Прожогом кидаються до вхідної брами.

Тільки переступають її поріг, як від стін відскакують якісь незнайомі панове:

— Віддати книжки, йти в зал, — командує один з них безоглядно.

В Лідки сама впала на сходи торба з книжками. Дарка притулила свою міцніше до грудей.

— Що це таке? Я нікому не дам своїх книжок! Я нікого не знаю!

— Не базікати. Ми з сигуранци. Ніхто книжок не забере. Дістанете їх цілими назад. Мусимо тільки їх переглянути. Тепер просто до залу.

По дорозі до спортового залу ще одна варта таємної поліції. Біля самих дверей — пара обмундированих сторожів громадської безпеки. В залі гамірно. Можна сказати — навіть весело. Роз'юдженим джмелем гуде тільки одне питання: що сталося?

Біжить чутка, що хтось шиби вибив директорові. Може, й так, він заслужив на це. Але по дорозі перехрещується з нею новий здогад: хтось з даху гімназії скинув державний трикольоровий прапор.

Це вже серйозніше… Думка про директорові шиби відпадає, як смішна і нікчемна.

— Слухайте, це все пусте… слухайте… слухайте всі… — біжить десь з лівого крила захекана нова вістка. — Все це нісенітниці. Хтось надіслав погрозливу телеграму до самого міністра.

— Ах!

Так, але через хвилину і це припущення відпадає. Адже міністр у цей день перебуває у Франції.

Дурний сторож дзвонить на першу годину, як нічого не сталося. Та дзвінок цей, здається, пригадав директорові, що вже всі зібралися. Він входить до залу у товаристві кількох учителів, дуже заклопотаний, і весь зал видихає широкий, визвольний віддих. Відомо: краще найгірше лихо, ніж непевність. Нарешті директор скаже їм, у чому річ і що це все за комедія. Директор відкашлюється, стає серед учнів. (Дарка бачить його обличчя тільки до очей). Він говорить голосом, яким виголошують промови над могилою заслужених, але ненависних людей:

— Цієї ночі чиясь злочинна рука допустилася нікчемного, кари гідного вчинку. Хтось зрубав аж біля самої землі дуб, якого ми вчора спільно посадили як символ вічного об'єднання Буковини з Румунією. Є певні підозри, що цього ганебного, нікчемного, кари гідного вчинку допустився хтось з учнів цього закладу.

Дарка ховає обличчя в долоні. Їй здається, що сигуранщики мали б право повести її на шибеницю за цей радісний вогник, яким спалахнули її очі від тієї вістки. Директор пригадує свою останню пересторогу і погрозу. Він закликає винуватця добровільно признатися, бо тільки ця єдина обставина може врятувати обидві гімназії перед їх розпуском. Саме обидві, бо обидві вони користувалися городом, де був закопаний дубок.

У залі тихо-тихо.

Директор підносить голос і тепер згори натискає ним на винного:

— Винний у залі є. Поліція теж. Кожної хвилини директор може звеліти заарештувати його, але тоді співвина падає на всіх. Ніхто не вірить і не повірить, щоб винний у своєму злочинному ділі був сам. Він мусить мати спільників. Таких, що були з ним у змові. Коли він сам признається, то хоч врятує своїх товаришів. Коли він був відважний, щоб вчинити таку ганебну справу, то невже ж тепер не стане у нього сили, мужності і відваги взяти відповідальність за свій вчинок? Чи, може, цей «герой» хоче врятувати себе долею кільканадцяти товаришів? Нічого йому це не допоможе, бо його прізвище вже відоме сигуранці. Йдеться тепер тільки про порятунок гімназії. — І директор ще раз повторює авторитетно: — Тільки та обставина, що винний виявить сам себе, може врятувати обидві гімназії.

Кілька учнівських голів оглядається позад себе. Не кожний має бажання прощатися з школою. Де ж той, що повинен признатися і врятувати своїх товаришів?

Ніхто не признається.

Директор ще чекає. Згодом говорить твердим голосом:

— Ось вам моральна вартість ваших проводирів. Знає дуже добре, що його прізвище вже відоме поліції. Знає, що це єдиний засіб врятувати дві гімназії від ліквідації… — директор від обурення не може говорити далі спокійно.