Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 69

— Для кого це ви така щедра, Коляско?

Ніхто не міг пояснити, як це раптом Мірчук з'явився у класі. Адже Ольга Косован стояла біля дверей і притримувала клямку. Сталося, певно, так, що професор натис на двері, а Ольга, не насмілюючись опиратися йому, випустила клямку і не встигла попередити Міці. І от тепер: Коляска — на столі, а професор — у класі. Міці в ту ж мить зіскочила з столу, спробувала, бідолашна, пірнути у гурт і змішатися з дівчатами, але, на жаль, всі стояли на своїх місцях і їй теж довелося зайняти своє.

Мірчук, багровий, з прикушеною нижньою губою, поволі наблизився до столу. Його очі, як загіпнотизовані, тяглися до слідів Міциних ніг на столі. Він, що скоріше дарував учениці незнання правил з латинської граматики, ніж заяложений зошит, мусив тепер дивитися на сліди черевиків на столі, що його він інакше не називав, як кафедрою. Напевно, те, що зробила Міці, в його очах дорівнювало святотатству.

Косован, яка вже усвідомила свою важку провину перед Міці, підскочила до столу, сніжно-білим батистовим платочком з рожевими краєчками витерла злощасні сліди Міциних ніг.

Професор лише тепер поклав папку на стіл з свідоцтвами. Пальці в нього тремтіли так, що аж папір в його руці ритмічно шелестів.

— Слухай, — шепнула Лідка Дарці, — а коли б він тепер помер, то Міці відповідала б за його смерть?

Дарка відмахнулася від неї: саме відповідна хвилина для дискусій!

— Скандал! — нарешті промовив професор, шукаючи в кишенях блокнот. Він у великому хвилюванні забув про те, що сьогодні блокнот вже нікому не страшний. — Я цього не пробачу… Хай учениця запам'ятає собі!

З задніх парт перемандрував на першу парту великий букет розкішних біло-рожевих півоній. Косован вийшла з-за парти й боязко поставила букет на стіл, саме на те місце, де стояла Міці. Всі зрозуміли, що букет повинен був одержати керівник класу після офіційної частини, але тепер ці півонії були єдиною силою, яка могла в якійсь мірі втихомирити гнів Мірчука. Всі знали, що він любить квіти і навіть сам у своєму садочку їх вирощував. Мірчук справді звернув увагу на букет. Він навіть похилився, щоб вдихнути в себе його аромат.

— І як така, — він зробив образливу для особи Міці перерву, — така… Істота думає колись дружиною бути…

Клас не витримав і стримано засміявся. Професор сам не знав, як потрапив у ціль.

— Я, — відкашлявся він, перекладаючи свідоцтва у папці, — я Колясці першій дам свідоцтво і попрошу зараз же вийти з класу! Я бажаю, щоб це свідоцтво було останнім, яке учениця Марія Коляска одержує в нашій школі…

— О пане професор, — запищала Міці, — я ж саме цього й хочу!

Здавалося, що вона не стримає себе й кинеться йому на шию.

Мірчук двома пальцями взяв Міцине свідоцтво, ніби здохлу мишу за хвостик, передав його учениці Колясці й бровами показав їй на двері. Міці неквапливо перевірила свідоцтво: чи не підвели її часом та не всунули двійки в останню хвилину. Переконавшись, що все в порядку, вона з любов'ю склала його вчетверо, зробила реверанс Мірчукові й урочисто попливла до дверей. На порозі вона на мить зупинилася, послала класові повітряний поцілунок і ще раз на мигах нагадала, що за перші власні гроші купить всім по три, ось як ці три пальці, порції морозива.

Мірчук вийняв з бічної нагрудної кишені шовкову темно-фіолетову картату хусточку й витер нею піт з чола.

Почалася урочиста роздача свідоцтв.

Професор спочатку згадав, хто в цьому році вибув з нашого полку. Вибула з класу така здібна і зразкова учениця, як Орися Підгірська. Чому Підгірська не закінчила п'ятого класу в нашій школі? Хто винен у цьому? На його думку як керівника класу, вина падає на колектив. Колектив, який спаявся поміж собою з першого класу, не вмів приєднати до себе Підгірської, не вмів створити такої атмосфери, щоб нова товаришка почувала себе добре в ній. Про що це говорить? Це говорить насамперед про нездорові тенденції у класі. До цього питання ми повернемось ще колись, а тепер приступимо до роздачі свідоцтв.

— Ліда Дутка!

Та вибігла з-за парти, схопила свідоцтво, скрикнула від несподіванки і ще від стола почала сигналізувати класові, що в неї багато четвірок.

Справді, якщо Дутка отримує такий табель, то в такому разі бодай половина класу повинна бути відмінницями!

На жаль, мало кому пощастило так, як Лідці: Косован отримала такий самий табель, який і пророкував їй клас ще місяць тому. Ліпецька сподівалася дістати п'ятірку з малювання. Маньковська несподівано для себе самої одержала «дуже добре» з історії і географії. З цього стало зрозумілим, чому підвищені оцінки в Лідки: обидві вони були черчеташками.

Дарка чомусь пішла перед Оріховською. Можливо, виймаючи свідоцтво Колясці, професор порушив алфавітний порядок. Не можна сказати, що Дарка дуже хвилювалася. Вона сказала собі: що професор не говорив би, його слова однаково не матимуть сили викреслити в її свідоцтві «посередньо», а на це місце вписати «погано».

А це було найголовніше.

Ще недавно Дарка підходила до двійки лише як до джерела неприємностей для батьків. Тепер же, коли з посадою татка ставало щораз скрутніше, Дарка розуміла, що втрачений шкільний рік — це не тільки сором і неприємності, але й дошкульна в їх становищі матеріальна витрата. Тепер, коли першого-ліпшого дня тато міг опинитися без посади, гроші набирали в розумінні Дарки практичного значення. Це не просто гроші, але молочко для Славочки, взуття для неї самої, тютюн для татка, без якого він не може вже заспокоїти свої нерви, світло в хаті…

Життя було куди серйозніше від тієї нотації, що її збирався прочитати Дарці професор.

— Учениця Поповіч (навіть цей починає вже калічити її прізвище!) одержує не таке свідоцтво, яке вона заслужила собі своєю поведінкою. З ласки пана директора і панів професорів учениця дістає гарний табель. Так, гарний. Панове професори поставили Поповіч оцінки авансом. Так, авансом! Хай учениця задумається над цим і запам'ятає, до чого зобов'язує такий аванс. Під час канікул Поповіч матиме деякі справи, так би мовити. Професор Мігалаке бажає учениці, так, бажає, щоб учениця Поповіч під час канікул якнайбільше читала румунських книжок. Поповіч повинна до кінця свого життя, так, повинна бути вдячна дирекції школи за проявлену небувалу великодушність по відношенню до учениці Одарки Поповіч. Зокрема, учениця повинна дякувати панові професорові Мігалаке, в якого вона заслужила двійку, так, двійку, але пан професор змилосердився над нею.

— Ти, — щипає Дарку в плечі Лідка, — вони тебе зробили відмінницею. На зло Оріховській! Побачиш!

Звичайно, Лідка просто смішна. Куди ж Дарці до відмінниці? Може, підвищили їй з кількох предметів оцінки, як Лідці, але Лідка — черчеташка, і тому ніхто не дивується тим натягнутим «добре», а Дарці за них треба бути вдячною директорові і тій собаці Мігалаке до гробової дошки.

Ох, як важко брати на себе такий тягар вдячності! Вже краще були б Дарці дали те, що вона заслужила. Від кого це Дарка чула, що борг вдячності — найважчий з боргів?

— Прошу, Поповіч!

Дарка, збита за пантелику його промовою, якій довіряла й не довіряла, кисло усміхнена, вийшла з-за парти й взяла свідоцтво з рук професора. Глянула в нього, пересмикнула плечем, не довіряючи власним очам, ще раз глянула, й раптом стало їй гаряче. Оцінки від початку до кінця, за винятком оцінки з релігії, гімнастики й поведінки, були посередні. Навіть з української літератури, історії й природознавства!

З Дарки насміялися! І то ще як насміялися! З серйозним виглядом, начебто жаліючи її! Підсунули каменюку, переконуючи, що то шматок хліба!

Як жорстоко і як нечесно!

Мірчук помітив, що учениця Попович стала якась сама не своя. Здогадався, в чому її збентеження (де ж пак!), і собі розсердився на Дарку:

— Поповіч, бачу, незадоволена! Цікаво! Так, цікаво! А Поповіч знає, що така учениця, як Поповіч, повинна сьогодні одержати в табелі бодай з трьох предметів «погано»? Так і ще «погано» з поведінки! Знає Поповіч про це чи не знає?