Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 78

— Ні, ні, ні! — мало що не рве на собі волосся Улянич. — Немає в нас на Україні ні таких нахабних дівчат, ні таких несміливих парубків-ідіотів!

Після довгих суперечок вирішено остаточно, що роль Петра повинен зіграти Костик.

Але ж, людоньки добрі, який же коханець з цієї тички?

— Нічого, нічого, — заспокоює всіх Улянич, — фігура якраз у нього підхожа. А вам що: хочеться, щоб молодий козак ходив з черевом, як барило? Хлопець має вогонь у собі, сміливість руху, чудовий бас — чого ще треба? Решту доповнить грим, будьте певні!

Ляля, зрозуміло, не може дивитися на Костика. Вона навіть під час репетиції сердиться, відвертається від нього, пручається, коли він лише робить вигляд, що хоче обійняти її за стан, як це треба зробити за п'єсою. І тепер їй зовсім добре вдається образ скромної сільської дівчини.

Данко й Ориська, які не беруть безпосередньої участі в репетиціях, мають тепер доволі часу. Ориська не криється, що не проти переманути Данка у табір своїх поклонників. Але Данко поводиться дуже стримано. Ніхто не в силі скаламутити спокій його серця. Лучіка затиснула його в кулак і тримає, як виключно свою власність.

Під кінець липня сталося так, що одного вечора на репетицію від Підгірських прийшли тільки чоловіки. Софійка і Ориська залишилися вдома в зв'язку з якимось господарським заняттям, про яке Улянич не хотів докладно розповідати.

Досі так водилося, що після репетиції відводили всі гуртом насамперед Дарку, бо вона жила найдальше.

Цим разом з-за відсутності Софійки й Орисі ні в кого не було настрою до такої прогулянки. Тоді Улянич доручив Данкові доставити Дарку до воріт її хати.

Може, іншим разом Дарка й рада була б цій нагоді, а тепер — ні. Навпаки. В глибині серця відчула навіть образу: невже ж потрібно було аж втручання Улянича, щоб такий завжди галантний Данко провів її до хати?

Проте коли опинилися самі в місячну ніч посеред ставища, обведеного шнурочком верб (тільки вони одні й залишилися свідками, що тут був колись став), далеко від людей, присутність Данка в очах Дарки почала набирати іншого забарвлення.

З сувоїв мряки, що здіймаються понад підстриженими головами верб, від знайомого з дитинства запаху водоростей, від сріблястої, гладкої, як лід, росяної поверхні ставища, від хмаринок на небі, що граються у піжмурки з великим червоним місяцем, від якоїсь урочистої тиші, яка оповила людські садиби, від власного тривожного стукоту серця у Дарки починають виринати болючі спогади.

Десь тут, приблизно цієї самої пори назвав Дарчині коси найкращими в світі. Обоє були тоді такі схвильовані, що аж зупинилися. Данко й тепер зупиняється посеред містка. Йому подобається, опершись на поруччя, дивитись, як місячне сяйво переломлюється в зморшках води.

— Тобі не холодно, Дарцю?

— Ні… не холодно…

— Ти чого така задумана? Чи, може, сумна? Не треба приймати всього так близько до серця… Ще все може бути добре…

Дарка не розуміє, що він має на думці, і, щоб оберегти себе від несподіванки, питає прямо:

— Що ти маєш на думці?

— Я хочу сказати, що суду ще не було. Може всяко ще бути, можуть ще й виправдати…

«От воно що!..»

— Так, — признається Дарка твердим голосом (зник раптом і запах водоростей, і діамантова поверхня ставища!), — мені жаль Ореста. Мені його дуже жаль, але не тому, що ти думаєш… І якщо ти так думаєш, то помиляєшся… Взагалі, Данку, ти мене зовсім і зовсім невірно розумієш…

— Я про тебе невірно думаю? Ти не смієш так говорити!

— Чому?

— Тому, що це гріх… Я про жодну дівчину не маю такої високої думки, як про тебе. Я можу дати тобі слово честі.

— Про жодну?

— Про жодну! З усіх моїх знайомих дівчат я тебе… поважаю найбільше…

Поважає! Викладача природознавства пана Порхавку ми теж поважаємо. Чи міг він ще виразніше дати їй зрозуміти, що його серце належить тільки Лучіці?

Лучіку він не поважає, зате кохає, а її, Дарку, бач, страшенно поважає, а кохати не може.

В ту ж мить Данко відчув, що чимсь вразив Дарчине серце. М'яко взяв її за лікоть і, торкнувшись лицем її плеча, сказав, вказуючи на місяць:

— Як гарно було б, коли б ми могли з тобою, Дарцю, сісти тепер у човен і поплисти по тому чарівному морю…

Дарка не піддається оманній спокусі його шепоту. Не Славочка ж вона, щоб її чим-небудь можна було уговтати, тим паче коли не тіло, а душа болить. Гірко посміхнулася й подумала: «Пливи собі місячним морем з дочкою префекта, а зі мною ходи по землі — щодня і всюди».

Якось перед вечором прийшла до Поповичів молода Уляничева. Так, як рік тому подобалося їй грати роль дами, яка не може терпіти навіть запаху кухні, так тепер забагнулося їй грати роль господині. У Дарчиної бабці (про що відомо в околиці) є свій рецепт солити стебла салату, що пішов у стовбур. Софійка, власне, просить продиктувати їй той рецепт.

— Та він вам не дуже й пригодиться, — відмовляється бабця, що, як кожна господиня-спеціалістка, неохоче ділиться своїм досвідом, — це треба робити в липні — серпні, а в ці місяці ви й так будете у мамці у Веренчанці…

— Не знати ще, як воно буде на другий рік, пані добродійко. Може, й не приїду з Гіц. Очевидно, до Веренчанки на канікули приїде тільки Ориська.

— Ов, а то чому ж? Я знаю, що я вже троє дітей мала, але завжди кожне різдво, на кожний Великдень обов'язково, доки мама жили, з чоловіком і дітьми їздила додому.

Звичайно, не можна порівнювати теперішніх часів з тим, що було п'ятдесят років тому. Тоді все ж таки людям матеріально жилося краще, що правда, то правда. По-друге, це найголовніше, Веренчанка дуже погано впливає на її чоловіка.

Як це Веренчанка погано впливає? Як це може Веренчанка погано впливати? Софійка тут же пояснює: тим погано впливає, що він потім не може собі ради дати і буквально розум втрачає з туги за своїм селом. От тепер наближається пора повертатися до Гіц, а він починає в істерику впадати. До того ж удома склалися нестерпні відносини.

Дарчина мама культурно мовчить. Якщо гість захоче, то й сам розповість, що це за нестерпні відносини створилися в родині Підгірських.

— Ви знаєте, таке нещастя в нас… Наш Стефко закохався в Лялю Данилюків…

— І це все ваше нещастя?! — скрикнув роздратовано татко, а потім засміявся голосним, не дуже приємним сміхом.

Бабця здивовано поглянула на татка: що з ним сталося? Він тепер майже ніколи не сміється.

Та й справді, що це за нещастя, коли молодий хлопець закохується в молоденьку і гарненьку дівчину?

Та виявляється, що справа не така й проста, як на перший погляд здається. Вони, тобто Ляля і Стефко, — ровесники, іншими словами, вона застара для нього як дружина. Але й це ще не основне лихо. Нещастя в тому, що Підгірські готовили Стефка на теологію, а та артистка заявляє, що вона за жодні скарби у світі не вийде за «алілуйка».

— То зле, — вже з співчуттям втручається в розмову бабуня, — у свій час я дуже хотіла, щоб моїй Климці трапився богослов. Бо, як кажуть, пливе в хату від живого і мертвого…

— Мамо, — лагідно, але категорично обриває мама бабцю.

— А що я таке сказала? Сказала, що хотіла б, щоб ти за богослова заміж вийшла? Хотіла, бо вважаю, що богослов — найкраща партія, аби я так здорова була!

— Правда? — підхоплює Софійка, яка не знає, що в домі Поповичів ніхто не сприймає всерйоз бабциного базікання. — Пані добродійка теж так думають? А Ляля не має іншого слова для богослова, як «алілуйко»… А в нашому роді така вже традиція, що найстарший син іде на богослова, а пізніше займає парафію батька. Це дуже прикра історія для нас… Для татка просто удар!.. Добре, припустім, що Стефко поламає традицію і замість богословії запишеться в університет. А де ж гарантія, що та вітрогонка чекатиме на нього чотири роки? І його зіб'є з дороги, і сама не дасть йому щастя… Вдома таке твориться, що я готова завтра пакувати валізи і їхати в Гіци. І поїхала б, якби не Дмитро, який не може налюбуватися Веренчанкою.