Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 84

Софійка поїхала в Чернівці і привезла звідтіля кравчиху, якій, як твердила Ориська, треба було щодня подавати до обіду торт і морозиво.

Ляля, яка й надалі відчувала за собою право командувати, зажадала, щоб під час шлюбної церемонії обов'язково співав хор з нашої братії.

Гостей запрошено стільки, що під весільний банкет відведено всі чотири класи. Мама Данилюкова ходила по селу з двома сільськими дівчатами і позичала килими, скатерті, занавіски, столовий посуд, вишивані рушники, вазони — одним словом, усе потрібне прибрання для столів і кімнат.

Тут ішлося не тільки про необхідність. Мамі Данилюковій хотілося ще й вразити багатством убрання маму й тітку Альфреда, які мали прибути на шлюб літаком.

Ніхто досі з мешканців Веренчанки й здалека не бачив літака, і ось тепер народ матиме нагоду побачити бодай живих людей, які прилетіли у Чернівці аж з Відня.

Мама Данилюкова лементувала між веренчанськими паніями, що вся ця історія так раптово, так зовсім несподівано сталася і вона, мати молодої, мовляв, не встигне приготовити дочці приданого, як годиться. Але всі знали, що це комедія.

— А як же ж Стефко? — раз по раз приставала Дарка до Ориськи. — Чому на нього ніхто не звертає уваги? Він ходить такий страшний, що я боюся, ти чуєш, Орисько, аби він не зробив собі чогось поганого…

— Ти маєш на думці: щоб не підрізав собі жил чи, може, щоб не повісився? Стефко цього не зробить…

— Чому ти така певна, що не зробить?

— Тому, що це був би скандал, а мій брат задобре вихований, щоб скандалити… Вже я свого брата знаю…

Поповичі теж одержали запрошення на весілля. Мама, яку Дарчині неприємності в школі, а потім усі ті історії татка з сигуранцою заставили забути, що вона ще молода й гарна, тепер наче пробудилася від зимового сну.

Вона підійшла до дзеркала, подивилася на себе з лівого боку, потім з правого, стягнула плаття в талії, як шнурівку, і вирішила, що їй ще не пора появлятися на весілля попелюшкою.

Про новий туалет (як у Підгірських) і мови не могло бути. Мама повиймала з шафи давні вечірні та інші свої плаття, з дозволу бабусі додала до того ще й бабусині бальні туалети й замислилась: як би то зробити, щоб ця скирта старого шовку й пожовтілого від часу мережива перетворилася у два елегантних вечірніх плаття для неї і Дарки.

Дарці пішов уже сімнадцятий, на вигляд можна було дати їй і дев'ятнадцятий. Дівчина вперше виходила на люди, а це не жарт.

Бабця любить знаходити порятунок з безвихідних ситуацій. (Часом це їй вдається, а часом не зовсім). Так і тепер, коли мама стояла з заломленими руками перед цими колишніми вечірніми платтями, бабця з хитрою міною заявила, що в неї є щось для внучки.

Тим «щось» виявилася чудово збережена (про існування якої й мама не мала поняття) тафтова бальна сукенка кольору морської води з велетенськими буфами, обшита золотим, трохи потемнілим від часу мереживом.

Коли Дарка натягла на себе те плаття, виявилося, що тільки в талії була бабця у своїй молодості тонша за Дарку. Бабця підібрала Дарці коси, Дарка подивилася в дзеркало і ахнула від захоплення.

— От і спав тобі клопіт з голови, — потішила бабця маму, сама потираючи руки від задоволення. — Що ж, дітки, придалася вам на щось і стара мама, га? Ну, що ж ти мовчиш?

Бабці, звичайно, хотілося почути бодай слово похвали з уст мами, а мама в той час в задумі розтирала пальцями чоло.

— Бачите, мамо, сукенка прекрасна… Дарці йде вона… просто не знаю як… але… але… Дарця не може появитися в ній без переробки.

— А то чому, хотіла б я знати? Що ти гадаєш тут переробляти? Трошки в талії попустити… то я сама справлю… І більше не бачу потреби щось переробляти…

— Мамо, прошу зрозуміти, що сукенку не можна… таких буфів тепер ніхто не носить… Дарця вигляділа б у ній, як городнє опудало, — забулася мама й сказала цю зайву фразу.

З бабцею сталося щось нечуване. Очі в неї заблимали, раптом почервоніли, губи втяглися в рот, затремтіло підборіддя, і з старечих очей ринули сльози.

— Може… І я вже стала… опудалом? Може, і я вже не модна у вашому житті? Так скажіть мені, бо я не знаю, що модне, а що не модне!..

Мама кинулася до бабці. Як дівчинка, впала перед бабцею на коліна, припала їй до рук й почала гаряче цілувати ті сухі, поморщені руки.

Потім мама почастувала всіх варенням. Бабця сиділа на почесному місці, і на її тарілочку мама накладала найбільше. Питання з платтям було вирішено теж компромісно: замість буфів можна зробити рукавчики-крильця, а потемніле золоте мереживо заступить білий газ.

Татко попросив о. Підгірського, щоб той купив йому в Чернівцях новий чорний галстук-метелик для фрака, бо той, що в ньому ще татко вінчався, вже трохи порудів.

— А цей триматиму вже на весілля своїх дочок…

Само собою виникло й питання, що дарувати молодим.

Звичайно, мама знала б, які подарунки зробити, коли б були гроші для цього, а так треба було придумати щось, що було б і ефектно, й коштувало б недорого.

Мама з бабцею радилися, аж нарешті постановили, що бабця спече свій торт (триста грамів мигдалю солодкого, триста — гіркого), а прибрати торт попросить панну Рузю, куховарку поміщика. Панна Рузя такий майстер, що вона може виліпити на торті все, що захочете: квітник, замок, ведмедя, а то й людину. Бабця загадає їй виліпити вежу церкви св. Стефана у Відні. Подарунок цей приверне увагу всіх гостей. А щоб Лялі, крім торта, який з'їдять гості, залишилася ще й пам'ятка, то мама піднесе Лялі торт на вишиванім рушнику, тому, що з качуриками.

Татко, який досі не втручався в ці передвесільні дискусії, тут взяв слово:

— Щодо торта з вежею Штефанскірхе, то я згодний. Кожному своє. А щодо рушника з качуриками, то протестую. Той рушник — то мистецька цінність, а вони ані розуміються на нашому народному мистецтві, ані люблять його… Подаруєш його молодій пані Шнайдеровій, а у неї тим рушником на кухні тарілки витиратимуть.

Таткові слова цілком переконали маму. Вона наблизилася до нього, поплескала його по щоці й сказала:

— Ти правий…

У суботу, напередодні вінчання, пішла поголоска по селу, що прилетіли з Відня мама й тітка нареченого. Санда бачила на власні очі, як заїжджали на бричці у шкільний двір. Треба сказати, що Санда була розчарована їх виглядом. Уявляла собі бозна-кого, а на бричці сиділи дві сиві дами у чорному, одягнені приблизно так, як жінка орендаря в шабас[58].

Вінчання призначено на неділю о п'ятій годині дня. Як годилося, запрошені гості насамперед пішли до церкви. Дарка прийшла з татком і мамцею, коли церква була вже битком набита людьми.

Церковний староста ходив поміж людьми і витягував хлопчиськів за вуха:

— Чого си пхаєш один за другим? Хто тебе тут не видів? Приліз сюди від гною й буде тут повітря занечищувати, аби потім у панства голова боліла. Іди, іди надвір, як тебе треба буде, то покличуть…

Хоч церква була на відстані кількох кроків від школи, на молодих довелося довгенько чекати. Дарка кілька разів виходила з церкви провітритися. Хор (за винятком Данка, який був у дружбах), підсилений двома тенорами й одним альтом з сільської молоді, нудився на криласі. Сталося так, як і передбачала Ориська: Стефко стояв поміж співаками. В чорному новому костюмі, блідий, з темними колами довкола запалих очей, він скидався на монаха.

Аж ось зчинився шум біля церковних воріт. Хлопчики, яких церковний староста повиводив за вухо з церкви, вскочили знову всередину, як миші в діру.

Почулися похапливі голоси:

— Їдуть, їдуть!

Гості, що вийшли подихати свіжим повітрям, подались у церкву, щоб пізніше не пхатися поперед молодих.

Ляля в білому платті, що облягало її аж до підборіддя, з китичками дрібних білих квітів на скронях, оповита вся молочним серпанком, що сягав їй від брів аж поза каблуками її атласних туфельок, виглядала, як снігурочка з казки.

В руках тримала великий букет білих троянд впереміж з гілками аспарагуса. У світлі воскових свічок її лице здавалося мармуровим. Жодна зморщечка, жодна риска, жодна гримаска не порушували його ідеально гладкої поверхні. Ляля стояла рівно й непорушно, як статуя.

58

Суботу (євр.).