Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 91

91

Мама встала й вийшла на кухню. Татко (він, як союзник Дарки, теж мусив почувати себе співвинним) вийшов за нею. Дарка почула, як мама говорила таткові:

— І в кого вона така вперта вдалася? Як камінь. Якщо вже намітить собі щось, то хоч на кусочки ріж — не поступиться…

— Чому ти кажеш — вперта? Вона просто вольова. А в кого вдалася? Не знаю. В усякому разі, не в мене. І слава богу, що не пішла в мене!

Оця перепалка напередодні Дарчиного від'їзду мала й свою добру сторону. Мама й дочка в хвилину розлуки пам'ятали про цю розмову, тому прощання їх було хоч і сердечне, але позбавлене сентиментальності, чому Дарка, правду казати, була дуже рада.

Вона підсвідомо готувала себе до самостійного життя, яке ввижалося їй вибоїстою, засіяною каменюками дорогою. Що ж допоможуть сентиментальні слізки, коли тут треба крокувати у невідоме, зціпивши зуби і затиснувши кулаки?

Побляклими сумними полями нісся поїзд. На ланах не було нічого, крім кукурудзи й картоплі. Загони картоплі, яка своїм фіолетовим цвітом навесні нагадувала квітучу галявину, тепер рябіли проскручуваним висохлим бадиллям, підсилюючи меланхолійний настрій природи. Навіть очерет понад озером вкрився оксамитними коричневими паличками в тон сухому бадиллю картоплі й споловілій кукурудзі.

Одне тільки небо вабило бездоганно чистою темно-синьою глибиною, але й цей вид затьмарювали останні ключі перелітних птахів.

І тільки можливість близької зустрічі з Данком відволікала Дарчине серце од невеселих думок.

Втім, наче забутий мотив пісні, згадалися Дарці слова Улянича: «Коли б ми могли глянути на життя з вишки його суспільного розвитку, й наші клопоти, й наші радощі з'явилися б перед нами в іншому світлі».

«Правда, — відповіла йому в думках Дарка, — лише не зразу можна забратися на ту вишку, але я хочу… я мушу… я буду!..»

Коли Дарка з татком приїхали в Чернівці, він поставив справу між ними так, як і повинна вона стояти між добрими колегами:

— Я речі здам на сховище, а ти йди, куди тобі треба… Тільки щоб не пізніше сьомої була вже на вокзалі. А тут тобі двадцять леїв. Може, зголоднієш і схочеш перекусити. Звичайно… гм… наша мамця була б трохи незадоволена, що я так розпорядився, але я думаю… Одним словом, пам'ятай: не пізніше сьомої… В мене ж тут ціла гора справ!

«Варто, — подумала Дарка, — хоч би вже для того родитися на світ, щоб мати такого тата!»

Вона допомогла таткові занести речі до сховища і, доки він здавав їх, подалася до міста.

Тепер, коли мала стільки вільного часу, дивилася на все — вуличний рух, фасади будинків, вітрини, сквери — іншими очима. Коли раніше поспіхом проходила цією вулицею і тому не мала часу розглядатись, то тепер спішити було нікуди.

Закінчувалась дев'ята. Данко сидів уже за партою в класі. Наталка, може, ще не встала з ліжка, а, крім них, хто міг ще цікавити Дарку?

Ішла вперед, пильно приглядаючись до всього.

Привокзальною стрімкою вулицею, яка й досі носила в народі стару австрійську назву Бангофштрасе, йшли безперервним ланцюгом люди, переважно селяни з навколишніх сіл. Строкаті тайстри[60] на плечах на білому полі сорочки додавали мальовничості цьому живому ланцюгові. Жінки, незважаючи на холодну пору, були здебільшого босі. Та хоча й босі, хоч і ноги не в одної були порепані від роси і стерні, як свіжозорана рілля, проте всі вони мали на собі сорочки, густо обшиті бісером та лелітками[61].

Лише горботки відрізняли в цьому хороводі бідніших від багатших. Заможніші мали на собі горботки добротні, густі, блискучі, з тонкої вовни, перетикані срібними нитками. Горботки ж бідніших були домоткані, грубого виробу, шорсткі й такі рідкі, що підтичка просвічувала крізь них.

З вулиці від шіфи (колись було тут на розі корабельне агентство, і назва так і прилипла до цього місця) пошнурував угору привокзальною вулицею караван швабок з пірамідами кошиків на голові. Це німецькі колоністки, яких на Буковині називають швабами, вирушили на базар з городиною і набілом.

Усі вони, як одна, відрізнялися стрункими, виточеними фігурами. Дарці спало на думку, що надзвичайна граціозність у швабок — це не випадкове явище. Це, мабуть, наслідок того, що їм день у день доводиться носити на голові кошики, часто навіть з банками молока.

Ось вийшов з корчми старий липован[62] з дочкою чи невісткою. Поверх заправлених у юхтові чоботи полосатих штанів мав він на собі яскраво-червону шовкову косоворотку, оздоблену важкими золотистими гудзиками, і солом'яний домороблений бриль. Рідка біла борода віялом розлягалася по грудях. Молода липованка своїми у кілька рядів спідницями, широкими рукавами та яскравою, на потилиці зав'язаною хустиною дуже нагадувала циганку. Тільки кучеряве світло-русяве волосся й сині очі видавали її.

Дарка звідкись знала, що липовани — це старовіри, які багато років тому перемандрували сюди з Росії, переслідувані царським урядом за свої релігійні переконання. Оселилися вони по буковинських селах компактними масами, зберігаючи протягом довгих років не тільки свою мову, але й усі обряди своєї віри. Відбившись од рідної землі, не прив'язалися вони до чужої. Липовани майже не займалися хліборобством. На Буковині були відомі тим, що закуповували у людей сади на пні, а пізніше цілий рік торгували фруктами.

Дарка задивилася на тендітну вроду молодої липованки. Щаслива бодай вона?

Весь правий бік довгої Бангофштрасе займали переважно низькі, тісно притулені один до одного будиночки з господарськими речами, а також з речами селянського вжитку, дешеві корчми, від яких несло до нудоти поганим вином, магазини з яскравими тканинами, шкірою, готовим взуттям, обмінні пункти, де на місці вимінювали повісмо й віск на цвяхи, дьоготь чи гас, перукарня з п'явками за вітриною, фотограф з бутафорним конем і літаком та ін. Всі оці підприємства були монополією дрібних єврейських торговців. Тут вони мали свої гешефти, тут десь обіч була й кімнатка з кухнею, де жила сім'я. Вулиця ця славилася ще й численною дітворою. Буквально біля кожної крамнички бавилися на виступі під вітриною малі, часто голопупі, скуйовджені, в периновому пуху діти.

Дарка задумалася: «Куди ж іти? З кого починати?»

Покрутиться ще трохи по місту, а потім піде до Наталки Оріховської.

В Оріховських, незважаючи на ранню пору, застала Дарка, на своє велике здивування, Гиня Іванчука. Вона думала, що після свого останнього виступу на зборах гуртківців Іванчук не захоче бувати в домі Оріховських. Та, як виявилося з розмови, він справді з того часу вперше зайшов сюди. Прийшов він за тим самим, що й Дарка: як в кінці кінців бути з гуртком? Чи не варт скликати ще раз, доки народ ще не розбрівся по світу, збори гуртківців?

— Най буде сьогодні о сьомій. Згода?

Ні, бо Дарка не може о сьомій, тому що в цей час відходить її поїзд.

Гиньо не пропускає нагоди, щоб не вилаятися:

— Чорт побери з бабським кодлом! Завжди вони щось не можуть! А о четвертій зможете?

Так, на четверту Дарка зможе. Гиньо тут же схопив шапку і побіг повідомляти товаришів, щоб приходили на четверту до Оріховських.

Коли Іванчук вийшов, ніби свіжим вітерцем повіяло по хаті. Тепер дівчата могли щиро поговорити між собою.

— А що ти, Наталко, гадаєш робити?

Говорячи одверто, Дарка не зовсім добре почувала себе від того, що вона одна з перших влаштувалася вже в новій школі.

— Гадаю цей рік трохи відпочити. З моїм здоров'ям, — зробила паузу, наче завагалася, чи сказати правду, — не все в порядку. Я, ти знаєш, не люблю скиглити, а тим паче не люблю, щоб мені співчували… Але з якогось часу я дуже скоро стомлююся… Не гадаю, що це від лінощів. До того ж у мене тепер щовечора підвищена температура…

— Думаєш виїхати кудись? Може, в гори?

Невиразна усмішка оббігла довколо Наталчиних губ.

— Гори! Звичайно, було б непогано, але… коли ми всі роз'їдемося, то хто буде Орестові передачу носити?

вернуться

60

Сукняні торби.

вернуться

61

Блискучі бляшки, вживані для оздоблення.

вернуться

62

Російський старовір.