Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 64

— У вас по тому, як закутують хустини, не пізнати, дівчина то чи молодиця… Бачила я на знімках. А в нас є різниця… У нас дівчата зав'язують хустину вище вух з вузлом на самій потилиці…

— І вже все?

— Та, певно, ще не все, але більш мені якось на думку не спадає.

— Тьотю, — каже Вася, а лице в нього таке нещасливе, що аж жаль бере дивитися, — тьотю, що з вами? Ви бачите дрібне, таке мале, що про нього й згадувати смішно. Якісь борщі та щі… А те, що тут справжня любов… А те, що ви, українці, і ми, значить, росіяни, віти одного кореня, що мови наші схожі як сестри, що історія наша… ех! Ви побачили, що в нас хати рублені, а у вас білені, а те, що росіянин з українцем завжди пліч-о-пліч обороняли нашу землю від загарбників, цього ви не побачили? Та ви, — спересердя йому аж очі вологістю зайшли, — ви, матінко, навіть саму себе не побачили! Хіба ви в найлютішу для мене годину не прийняли мене, як рідного?

— Еге ж, прийняла на свою біду…

— То через які там щі та борщі, — сподобалася, видно, Уланову ця гра слів, — мали б ми з Парасею собі життя калічити? Та в нашому Радянському Союзі багатомільйонні народи живуть дружно, як рідні брати, а ми в сім'ї не поладили б між собою?

Тут уже Марія не витримала і засміялася. Вона при знається, еге ж, признається, що хотіла його трохи засмутити:

— Треба ж було чимось помститися за обман чи не треба? А щодо згоди, то правду кажеш: відколи світ світом, ще такого не було, щоб українець з росіянином полагодити не могли! Але де ж ділася наша наречена? Піди-но, Васильку, та гукни її, бо десь ще заблукає дівча поміж вербами…

1953

ІЗ ЗАПИСНОЇ КНИЖКИ ДМИТРА ПІДЛІСНОГО

28 травня

Грицько дурень.

1 липня

Ходили в ліс по гриби. Валька назбирала поганок. Хлопці дражнили її і прозивали Валька-поганка. Вона ганялася за ними з кропивою. Грицько знову хизував. Ніби він бачив справжню бомбу. Ніякої бомби в лісі не було. Це він просто — хвалько нещасний. Я йому сказав, що як не перестане видумувати, то буде битий.

5 липня

Хтось наябедив моїй мамі. Буцім збираюся бити Грицька. Мама відразу взяла і зчинила лемент. (Коби вже тато скоріше повертався з війни). «Не смій його чіпати, — так кричала, аж жили їй набрякли на шиї. — Не смій! Він сирота безталанний!»

— А як сирота, то хвастатися можна? Так?

— Не смій нікого бити, — а сама так і вимахує мені кулаком під носом. — Досить фашисти людей мучили… Не смій!

От мама. Та хіба можна бути хлопцем і ні з ким ніколи в бійку не встрявати?

8 липня

Хлопці тепер стали дражнити Грицька: «Сирота, сирота, а рот, як ворота». А дурень знову вихвалявся. Прийшов на вигін. Весь у пилюці і чванився, ніби їхав на танкові. Все це брехня. А Грицько таки дурень. «Сирота, а рот, як ворота».

— Ти чого знову хвастатися став? — спитав я, щоб хлопці чули. (Валька-поганка теж була там).

— Бо я таки їхав на танкові.

— Неправда. Кажи, — говорю йому, — «я брешу», а то дістанеш позавуш. — А він ще й гороїжиться.

— А чого це я маю наговорювати на себе? Я таки їхав на танкові.

Я розмахнувся (страшенно не люблю, як хтось бреше у живі очі) і…

Грицько був би дістав своє, якби дядько Данило не сіпнув мене за вухо:

— То твій батько на фронтах, можна сказати, кров проливає, а ти тут хуліганиш? Ану, марш до хати, допоможи матері дров наколоти!

А у мене вухо не дуже-то боліло. Зате дядько Данило зовсім політично неграмотний. Навіть не знає, що війна закінчилася ще дев'ятого травня. Як повернеться мій батько, то спитає дядька, яким правом він чужого сина та за вухо тягав. А їхньої корови не буду пасти більше. Хай пильнує її «сирота».

22 липня

Грицько став оминати мене на вулиці. А я й радий. Хвастався перед Валькою, що дістав листа від танкіста. Все це неправда. Колись тут я його перший зачепив:

— Ану-ко, покажи свою пошту?

— А мені не хочеться тобі показувати.

— Бо не маєш що…

— А маю…

— Ага, якби мав, то давно похвалився б! Такий чванько, як ти… хіба втерпів би?

— А от втерплю.

— А я не вірю.

— А мені що? То не вір. А танкіст пише, що колись заїде в наше село. Тоді забере мене на танку у Львів.

— Ти хочеш обірвати від мене?

— А хіба я говорю неправду? То ти сам брехун, коли нікому не віриш…

А може, й справді танкіст написав Грицькові? Не може такого бути. Все це неправда і чванство. Хіба ж танкіст не має що робити, як писати листи до хлопчаків? Грицько знову все видумує. Але він таки колись дістане від мене.

3 серпня

Наш тато змінив номер польової пошти. Напевно, перекинули його з піхоти у танкові частини. Ох, коби воно насправді так було! Втер би я тоді носа Грицькові-сироті!

Стоп, машина! А чому ж бо то мені хоч раз не обманути обманця? Йому можна видумувати, а мені зась?

Я таке розмірковую, а тут надходить сам Грицько.

— Ну, що там пише твій танкіст? Коли збирається тобі Львів показувати?

— А він ще не писав другий раз до мене. А потім, знаєш, як довго мусить іти польова пошта?

— Знаю, не бійся, сам пишу до тата на польову. А мій тато тепер у танковій частині. Оце писав, що скоро приїде в село на танкові і буде мене катати.

Як тільки я це сказав, а Грицько чогось закліпав очима і відразу пополотнів. Невже аж так здорово заздрить мені? А потім, як минуло його, буркнув під ніс:

— Якби мого тата не вбили фашисти, то він був би не танкіст, а льотчик. І на вертольоті приїхав би до мене.

І тут хвастнув. От чванько, так чванько! Міг я за хвальство дати йому раз поза вуха, але чомусь не захотів. Хай там.

Увечері розповів я матері, як пожалів я хвастуна. Я думав, що мати похвалить мене, що я вже перестав битися. А вона як тримала мокру шматку в руках, та нею і бац мене по потилиці. (А ще сама говорила: «Не смій бити, не смій!»).

— Ах ти, погань, — так мама до мене, до свого рідного сина, — то, замість розрадити безталанного сироту, ти ще йому солі на рану сиплеш?

Я змовчав, хоч ніякої рани я йому не робив і ніякої солі не сипав. Коли мати розсердиться, краще не відзиватися.

5 вересня

Почалося навчання в школі. А хлопці і не думають вчитися. Страшенно цікаво. Попри нашу школу день і ніч їдуть військові машини і танки. В селі така курява, що аж листя на деревах і кукурудзі попелясте від пилюки. Наша класна керівничка казала заліпити вікна білим папером. Дівчата заліпили. Хлопці пробили «очі» в папері і однаково дивляться на дорогу. На танках часто написано: «Наше дело правое — мы победили!» А що, як і справді побачу я одного дня тата на танкові?

10 вересня

«Сирота, сирота, а рот, як ворота» взагалі перестав відвідувати клас. Пильнує при дорозі, коли його танкіст проїжджатиме селом. Сьогодні на останньому уроці всі хлопці до одного вибігли на вулицю зустрічати військових. В класі на дошці хтось виписав великими літерами: «Наше дело правое — мы победили!»

А може, й справді у Грицька є свій танкіст? Я волів би, щоб він і цим разом вихвалявся.

Пропущено багато днів.

7 жовтня

Повернувся мій батько. Все відбулося зовсім інакше, ніж я собі уявляв. Найперше мій тато — ніякий не танкіст. Потім — він мало подібний до того фото, що висить на стіні. На фото тато молодий і красивий. Тато мене зовсім не пізнав. Я його теж ні. Я ж бачив, як він проїздив машиною біля школи, — і нічого. Думав собі, що то якийсь чужий дядько, як інші солдати.

Дома мама стала заводити, що твориться на світі… син батька не впізнав.