Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 80

— Звідки береться у вас стільки чудових думок? — спитала снобка поета.

— Мабуть, з того місця, що у вас стоїть облогом.

— Я дам вам прецікавий сюжет, — сказав халтурник письменникові, — ви дайте літературну обробку, а гонорар навпіл.

— Воно-то так, а як бути з душею твору?

Недалекий той час, коли чесність зійде зі списку парадних чеснот, настільки вона стане звичайною в нашій дійсності.

— Ах, коли б могли віднайтися всі розлучені пари, — зітхнула рукавичка-одиначка.

— Я постаріла, а ніхто не любив мене.

— А кого ви любили?

— Цікаве питання! А чого це я мала перша починати?

Бурхливі оплески залу і стримані — президії не є добрим знаком для того, хто на трибуні.

— Ах, я повинна признатися вам в одному, — сказала Ляля Арлекіну, — у мене немає серця…

— О, то чудесно, — по-королівськи вклонився перед нею Арлекін. — Я все життя мрію про вірну дружину.

Цікаво: сам процес старіння непомітний навіть озброєному оку, а наслідки його видно й сліпому.

Я негарна? А «море симпатій», то що — калабаня вам?

— Коротка новела — роман майбутнього, — сказав скептик.

«Кожного коня можна осідлати, тільки треба знати як», — подумала дівчина, поправляючи краватку своєму хлопцеві.

— Не в'яжи своєї долі зі мною, — сказав вітер плакучій вербі, — в мене характер поганий. Сьогодні я тут, завтра там. Проплачеш свої очі за мною, моя хороша.

— А я створена для того, щоб плакати. А коли вже проливати сльози, то бодай за милим серцю…

— Скільки коронованих голів у фармакології пережила я! — сказала стара пані Аспірина.

Незафіксовані думки, наче передчасно померлі діти, здаються нам найкращими та найрозумнішими.

— У вас немає ні до кого зненависті? Тоді ви, пробачте за відвертість, безпринципова людина.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Я просто вважаю, що мої особисті вороги не варті того, щоб я витрачала на них дорогоцінну емоціональну енергію.

На вершину слави ведуть парадним ходом. Падає людина з нього — чорним.

Мачуха, розкраявши яблуко надвоє, віддала пасербові більшу частину.

— Мамо, — пхенькнув рідний синок, — а чому мені менше?

— Цить, дурне! Зате ти маєш більшу частину мого серця.

— Коли вже крадеш, то не попадайся, — сказав старий плагіатор новачкові.

Коли нам довго не відписують, хапаємось останньої ілюзії: лист, очевидно, пропав на пошті.

Сивий генерал і сива дружина біля нього — у всі сезони елегантно.

Заслухані у відголоси минулого, задивлені у міраж майбутнього, ми часто пропускаємо повз увагу найцінніше: музику сьогоднішнього дня.

— Няню, а чому очі не мерзнуть на морозі?

— А, дитинцю, бо очі — то душа людини. А душа, звісно, не боїться ні холоду, ні жари.

— Няню, а чому душа мила боїться?

— Спатки, дитинцю, спатки!

— А що таке «тенденційність» взагалі? — впало питання під час дискусії.

— Тенденційність, — озвалася фізкультурниця, яка до цього часу мовчала, — на мою думку, це звичайна гімнастика очей. На один факт примружуємо ліве око, а широко розплющуємо праве, а на другий навпаки: широко розплющуємо ліве і прискулюємо праве.

— Я завжди страждаю, коли між тебе і мене втручаються треті особи, — сказало людині її здоров'я.

Деяким братам літераторам в альбом: пам'ятайте — навіть немовлята випльовують пережоване!

— Дай мені твою лялю трошечки побавитися, — попросила прабабуня у своєї правнучки.

Дівчатко замислилося. Воно інтуїтивно відчуло, що справа не в жарті.

Жінка цілу ніч журила чоловіка за його прогріхи, а під ранок опам'яталася: чи є смисл звинувачувати півня в тому, що природа не створила його орлом?

Кожна мати прагне, щоб її дитина була надзвичайною, забуваючи, що найбільше щасливих саме серед звичайних людей.

Жінки, як картини: ефектніші здалека.

Твоя власна любов — порцелянова лялька. Вона твоя, і ти можеш зробити з нею, що хочеш: поставити на видне місце, подарувати комусь, забути про неї, ба навіть розбити і викинути на сміття.

Любов твоєї подруги — теж порцелянова лялька, тільки — чужа.

Раджу бути обережним з крихкими чужими речами, що їх так легко розбити і майже неможливо направити.

Як же ви голосуєте за пропозицію, не ознайомившись з її змістом?

— Нема дурних! Я знаю, хто її висуває!

Ребус, який ось-ось розв'яже життя: не дають окремої квартири, бо не жонатий, а не жонатий, тому що немає окремої квартири.

Брак часу, крім всіх невигід, має те добре, що не дає вам змоги роздумувати про старість і хвороби.

Одинокий чоловік просив двірничку запалювати світло в його квартирі за кілька хвилин до його повернення. Хотілося йому мати бодай ілюзію сімейного тепла.

— Ох і недотепа, — вигукнула жінка, що давно зазіхала на його парубоцький стан, — чи не простіше — одружитися?

Не знаю більш нахабного злодія, ніж наш брат письменник: дивиться вам у вічі і краде у вас.

Я тебе ніколи не любила. Чому по роках ти став мені дорогим? Чи не тому, що розчарувалася в тих, кого любила?

— Волієте розум чи вроду у жінки? — спитали сучасного чоловіка.

— Коктейль з одного й другого, — відповів той.

— Кримінальний кодекс писаний не для мене, — сказала чесна людина. Злодій подумав те саме.

Чому вважаєте, що я — жінка-одиначка, яку не сподобав собі жодний мужчина? Це ж не так. Я не одиначка, не вдова, не розлучена й не покинута. Я — просто чекаю свого вибраного.

Задовго чекаю, кажете?

Ой, які ж бо ви: та хіба воно так легко відшукати в цьому метушливому багатотисячному місті?

Звичайно, я, можливо, давно поникла б духом, якби не свідомість, що мій коханий так само чекає мене.

Хіба вам нічого не говорить та обставина, що він і досі не жонатий? Він, як і я, не втрачає надії, що наші стежки кінець кінцем зійдуться.