Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 116

116

Якщо Оля зустрічається з ним у місті, то повернеться додому аж поза північ. Право нареченої, тату…

Ольга не умовлялась на той день з Бронком Завадкою, а тому повернулася додому ще за дня.

Очевидно, — як пізніше тлумачила собі Олена, — не побачивши її на парапеті вікна, мусила подумати, що мама порається на кухні чи в городі. Тільки так можна пояснити тепер факт, що Олена стала мимовільним свідком розмови Ольги з Маринею, яка біля криниці (ой боже, це треба було зробити ще у березні) пересаджує кактуси.

Слова долітали до Олени дещо приглушено, проте жодне не загубилося в дорозі.

Голос Ольги. Що я хотіла сказати… Мариня так боялася, що муситиме обслуговувати мого чоловіка…

Голос Марині. Ще 'го паннунця не мають…

Голос Ольги. Але скоро буду мати…

Голос Марині. Паннунця так кажуть, якби не знати, яке терно[182] виграли.

Голос Ольги. Може, й виграла… хто знає…

Голос Марині. Я паннунці не ворог, але я казала і кажу: Завадка — в хату, я — з хати. Не дочеканє його, аби я мала синові старого Завадки пуцувати черевики чи виносити за ним…

Голос Ольги. Мариня не може делікатніше?

Голос Марині. Може, але мені не хочеться…

Голос Ольги. А, то що інше… І Мариня припускає, що Бронко дозволив би, щоб йому Мариня черевики чистила?.. Як Марині не гріх навіть подумати щось подібне?

Голос Марині. А, гріх! Я гріх в міх, а зверху буком! Не знаю, чи дозволив би, чи не дозволив би Броник, щоб я йому черевики пуцувала, але з мене все їдно сміялися б люди.

Голос Ольги. А чого б це мали б з Марині люди сміятись?

Голос Марині. А паннунця гадають, що з паннунці не сміються?

Голос Ольги. А що на мені смішного?

Голос Марині. Ади, сміються, що дочка священика віддається за комуніста, який з криміналу не вилазить…

Голос Ольги. Та хай собі сміються… я в тому нічого смішного не бачу.

Голос Марині. То зле, що паннунці все їдно, що про неї люди думають. Мені мій гонор ще милий, а тому я таки буду стояти на своїм: Завадка — в хату, я — з хати.

Голос Ольги. Може Мариня і надалі стояти на своїм, бо ми й так житимемо окремо.

Голос Марині. Як то «окремо»? А їмосць?

Голос Ольги. Мамця буде жити з Маринею… Мариня сама цього хоче, правда?

Голос Марині. А їмосць… то знають, що мала господинька хоче покидати їх?

Голос Ольги. А от зараз піду і скажу мамі…

Голос Марині. Йой, та їмосць як вчують, то хіба на місці трупом впадуть.

Олена не впала, лишень, чекаючи Ольги, відклала роботу. Удар був настільки сильний, що біль прийшов згодом.

Ольга застала вже маму, як звичайно, у спокійній задумі, з шитвом на колінах. Таке було враження у малої господиньки. Порвана стихією своїх почуттів, Ольга оглухла і осліпла на все, що не стосувалося безпосередньо її переживань. Інакше не могли б пройти повз її увагу закостеніле, наче у паралітика, обличчя матері і обезкровлені пальці на шитві. Не видалося їй підозрілим і те, що мама з сухими очима без опору і застереження погодилася з тим, що остання з п'яти дочок покидає батьківський дім.

А втім, Олену бентежив тупий спокій у ній. Звечора навіть заснула, як звичайно, біля десятої. І щойно по півночі, коли линув той шалений дощ, Олена, прокинувшись від лопоту дощових батогів по шибах, пролежала без сну до самісінького ранку.

Кам'яний спокій Олени, хоч і пізначно було, що роблений, вибивав Мариню з душевної рівноваги.

Дівка не знаходила собі місця.

Олена завважувала, як Мариню, змордовану підозрінням та різними припущеннями, не бралася ні робота, ні їжа.

— Мариня має мене щось спитати чи, може, мені щось сказати? — перша здалася Олена, якій напружена, понура атмосфера в домі ставала щораз дужче незносною.

«В Мариню вступив дух. Я собі чомусь зразу подумала, що то не добрий дух, а той, з ріжками. От прошу!»

— А то файс — їмосць давали колись свою голову навідріз, що хто як хто, але мала господинька ніколи не покинула б їмосці. А тут диви, лише показались штани, а вона відразу і хвіст задерла!

— Мариня собі забагато дозволяє, — непримиренним, таким чужим поміж ними тоном з місця скартала Олена дівку.

«Але в даній ситуації я не можу ще й Мариню мати проти себе, бо залишуся зовсім одна. А в хаті навіть кота нема. Скажу їй сумирно».

— Я просила Мариню не раз, щоб Мариня… направду… хоч трохи культурніше висловлювалася.

— Ет, тої самої! Їмосць як не знають, що відповісти, то зараз культури чіпаються. А я не люблю у папірці завивати. Я така… що на умі, то на язиці!

— Моя Мариню, між щирістю, правдивістю і грубістю — велика різниця. Звідки Мариня взяла, що я не знаю, що відповісти Марині? Коли таке було?

— Або я пам'ятаю? Знаю, що було.

— Я Марині скажу більше, — Олена приостановилася на мить, чи бути їй щирою до кінця, — я прийшла до такої думки, що Мариня краще пізналася на моїх дітях, ніж я, їх мама… Так, Мариню, сумне це, але правдиве…

Олена прислонила долонею очі. Не була певна, чи не прийдеться їй колись пожалкувати на цей вилив щирості.

Мариня прудко, наче курка, окинула Олену поглядом, відвела голову вбік, зайнявшись вся нервовим рум'янцем. Признання Олени до неї велико значило.

«Вона могла б виглядати значно молодшою і зовсім симпатичною, коли б захотіла бути трохи добрішою», — зробила Олена для себе відкриття.

— Прошу їмосць, я давно говорила, що наша Олечка на то, як на боже лято. Я ще з осені знала, що вони захочуть по шлюбі жити окремо.

Олена здригнула плечима, Мариня неделікатно заскоро зробила ужиток з довіри, якою її обдарувала Олена: що просте, то просте.

— Мариня, доправди, ніби пророк який…

«Шкода натуги: моя іронія не досягла її».

— І чого зараз окремо? І так мали б окрему спальню. Само собою, як кожна молода пара.

Мариня розрегочується по-простацьки:

— А може, їм захочеться колись і вдень переночувати?

Олена мовчки взялася за скроні і підійшла до вікна.

Небо перетворилося в решето, з якого лляв мутними шнурами дощ. На вибоїнах дороги поутворювались брудні калюжі, які, здавалося, кипіли під ударами дощових кульок. Від вікна заносило розмоклими дочорна футринами[183]. Земля приймала в себе дощівку і тут же позбувалася її надміру у вигляді димкових випарів.

Дощ був теплий, хлібодайний. У Лісках знали йому Ціну.

«А що, коли Мариня має рацію?

Господи, що та природа потрапить витворяти з людьми! Що значить «з людьми»? Що мене обходять чужі люди? Мова про малу господиньку. Втілення дівочої скромності. Зразок прив'язаності дитини до батьків. І раптом все це не так?

Допоможи мені, Аркадію, — може, тобі звідти видніше, — розмотати цей клубок: була мала господинька в дійсності чи тільки в нашій з тобою уяві? Мовчиш? Гаразд. Я теж мовчатиму».

— Їмосць зажурилися, де ми знайдемо мешкання? А нам не треба шукати, бо воно нас само знайшло.

Новина ця не врадувала, а, навпаки, насторожила Олену.

— Що Мариня говорить? Яке мешкання чекає нас?

— Їмосць пригадують собі, як тому рік оглядали ми той домик на вулиці Крутій, під черепицею?..

Олена, хоч відразу знала, про який будинок Мариня веде річ, задумалася: чи не про господиню того дому чула, ніби та померла якоюсь загадковою смертю?

Мариня інакше витлумачила собі задуму Олени:

— Три кімнати… на горбику і такий запущений город… порічки там… А господиня як дізналася, що ви — вдова по священику, то не хотіла й говорити.

І що то за неделікатна натура: згадувати неприємні справи! Від найбільшої неприємності в Оленинім житті, Аркадієвої смерті, на все негативне реагує вона з підвищеною чутливістю. Якщо б Мариня хоч трішки розумілася на речі…

— Ну і що тим Мариня хоче сказати?

вернуться

182

Виграш на лотереї.

вернуться

183

Дошками (з пол.).