Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 118

Не йшла, а пливла поміж трав і квітів!

Вільна!

Вільна від чого?

Міг це бути голос її власного розсудку. Міг він належати і Аркадієві…

Отже, допитувався голос, від чого вільна. Від прив'язаності до рідних дітей?

«Так, — відповідала, не дуже турбуючись кому, горда у своєму зухвальстві, — вільна від рабської прив'язаності до дітей, яким я давно не потрібна, якщо не сказати більше, — і за що, власне, осуджувати мене?

Відтепер мій вільний час буде належати тільки мені і моїм мріям! Мала сорок п'ять (фактично ще їх не скінчила!), тільки сорок п'ять і волю, якої не знала дотепер.

Чула про таку одну, що в юності повинувалася матері, пізніше свекрусі, пізніше невістці, а наостатку обзавелася собачкою, щоб і собі, хоч на старість, покомандувати кимсь.

А хіба зі мною не було таке саме? З тією різницею, хіба, що матір заступала мені тітка Ладикова, свекруху — моя найстарша дочка, а за невістку мені — Мариня».

Олена свідок, як без фальшивого сорому і мізерної, притаманної тільки людині турботи про майбутнє потомства рослинний світ кохався і запилювався на очах всього людського і тваринного роду. Голубе дівоче небо видавало з себе, здавалось, світлу мелодію, доступну лише з досконалішим від людини слухом рослинам і звірам. Вся ота симфонія барв, ліній, світла, звуків і маси незбагнутих, невідомих поки що, а може, й взагалі недоступних людині елементів прекрасного творила єдину рацію, єдине логічне виправдання життя на нашій планеті.

Опинившись на вулиці Крутій під номером три, Олена постояла хвилину у ваганні. Хвилювалася, як завжди, коли чекала її ділова розмова, тим паче, що їй передувала не зовсім приємна історія із зятем-лікарем. Врешті, перехрестившись у думці, піднялася кам'яними східцями вгору до будинку.

Відчинені навстіж вікна, обперті об стіну хати грабельки з слідами свіжої глини на зубцях, решета на сходах ганку свідчили про те, що господар десь недалеко. І справді, з гущі молодих щеп вийшов їй назустріч простоволосий, у залізничній приношеній формі, з неприємно білим чолом і загореними щоками чоловік. Пошмагане вітрами, з передчасними суворими повздовжніми бороздками лице говорило про те, що людина перебуває під голим небом без огляду на погоду, але здебільше у службовій шапці на голові.

— Цілую ручки, — випередив Олену з привітанням. Заки та встигла відповісти, нахилився і цмокнув її по-простацьки голосно в руку. Відколи покинула село, відвикла вже від того роду манер. Не здивувалася, що залізничник відразу взнав, хто вона. Була б здивована, якби було навпаки, особливо після тієї історії з зятем. Весь час чекала, коли залізничник почне про це мову…

«Якби що до чого, то я тут ні при чому. Зрештою, повинен розуміти, що лікарські помилки трапляються і найбільшим світилам. А взагалі я зробила дурницю, що після такого скандалу прийшла сюди. Діти, ні, не похвалили б мене за це. Особливо Зоня».

— Я переказував вашою служницею, бо сам якось… не мав сміливості зайти…

— Мариня в нас не служниця…

— Так… як звав, так звав, аби щось дав.

— Я теща доктора Безбородька.

От такої! Не вдова по каноніку Річинським, якого комуністи загнали на той світ, а теща доктора Теофіла Безбородька, який допоміг твоїй жінці переправитись на лоно Авраама.

— Я знаю, прошу пані. Ви вже раз оглядали цей будинок ще… за небіжки. Прикро, що воно якось так неладно вийшло тоді. Небіжка, дай їй, боже, царство небесне, була досить шорстка з людьми. Коли покійна, як той казав, чим нарушила ваш гонор, то я перепрошую в пані і за неї, і за себе.

«В тебе є якась задня думка, чоловіче, тільки я не можу впіймати її за хвіст».

— Залишим небіжчиків у спокою, пане. Ваша жінка була така, як треба. Вона відразу, повинна я вам сказати, зорієнтувалася, що ціна не по нашій кишені, і натурально не було їй інтересу вести дальше розмову з нами. Я й тепер не маю надії, що діб'ємо торгу, хоч будиночок, що тут таїти, мені сподобався.

— Дякую, — відповів, зворушений похвалою. — Я просив би пофатигуватись і оглянути зсередини… як той казав, будувалося власними руками і для власного ужитку.

Відчувалося, що він багато праці й серця вклав у той будинок, і тепер він для нього — наче жива істота.

Олена більше з вдячності за його такт, як з практичного зацікавлення (щораз менше мала надії, що зійдуться на ціні оренди), погодилася оглянути будинок зсередини.

— Прошу — пивниця. Хай пані звернуть увагу на догідність входу. Електрика зовні, прошу пані. Це має свою вигоду. А на ці гаки, прикріплені до сходів, накладаються в разі потреби спеціальні дошки, по яких можна легко викочувати і скочувати бочки. Прошу звернути увагу, що вхід до пивниці збоку, а не напроти сходів на горище. Це свого роду гарантія проти нещасливого випадку. Не так давно на сусідній вулиці Медовій був такий нещасний випадок: жінка з наруччям сухої білизни сходила з горища і не добачила, що напроти — сходи у пивницю відкриті… Щастя, що обійшлося на переломі ключиці і кількох вибитих зубах. А шпаграт у кухні, прошу ласкаво звернути увагу, так штуденно додуманий, що його теплом можна довільно (це найголовніше!) огрівати суміжну кімнату: треба мені тепла в кімнаті, замикаю цей шубер[187], а відмикаю отой або навпаки. Тепер пішла не така мода. Що значить мода? Зайшла потреба на віконниці. Прошу, ні, прошу навмисне подивитись, як це штучно приспособлено: пані добродійка можуть сидіти собі в теплій хаті і тільки крутити ручкою вліво або вправо, а віконниці будуть вже самі або замикатись, або відчинятись.

Олені в голові крутилося від усіх отих закамарків. Ішла за ним безучасна, знервована, запитуючи себе: навіщо це все мені бачити й знати, коли я й так не житиму тут?

«Правду каже Мариня, що я у своєму намаганні нікого не вразити сама перетворююсь у смішну жертву своєї власної нібито доброти».

— Все добре… будиночок мені сподобався, нема що, але й хотіла б все ж таки знати, який чинш, бо в мене, — почервоніла від муки, — до диспозиції тільки вдовина пенсійка.

— А хіба я вас питаю за гроші, прошу пані? Я радий, що вам подобається, а решта пусте!

— О ні, далеко не пусте!

Олена хоч і не втручалась в генделеві справи свого покійного чоловіка, то все ж таки знала, що означає і чим воно, як кажуть, пахне, коли людині пропонують товар, не питаючи про гроші.

«А що ти скажеш на це, Аркадію? Придивись йому уважніше. Мені здається, що він не виглядає на лайдака… або я зовсім не розуміюся на людях».

— Пані, бачу, гей здивувались, що я таке повів, але, як той казав, між своїми можна…

— Я вас трохи не розумію.

І справді, поняття не мала, на яке посвоячення він натякав.

— Таки не впізнаєте мене? Ануко, придивіться мені ближче…

Сам дивився на неї з мольбою, виставивши себе всього на оглядини. Аж прикро було за нього. Олена шкірою відчувала, як його думка напружено намагається допомогти її пам'яті.

— Але ж ви знаєте мене… ви мене добре знаєте, мене… то тільки роки так змінили чоловіка…

— Ні, — щиро, навіть з жалем призналася Олена, — я не пригадую собі вас…

— Я працював колись сезонно у пана лісничого Ладика у Лісках. Василь Лукаш…

— А… а… — мало що не скрикнула, вся в одну мить перемінена, але не від того, що впізнала Василя Лукаша, а від того, що він назвав Ліски, які в її пам'яті асоціювались з найкращими спогадами її життя.

Відразу став для неї своєю людиною, далеким, а водночас якимсь чином і близьким свідком її юності.

— Ліски… Ліски… І треба було, щоб мої опікуни померли від отруєння грибами. Вони, що знали ліс і в лісі, як власну хату. То було страшне… я у перші роки навернутися не могла у ті сторони, а пізніше… збиралася поїхати туди, але якось не вийшло. Зразу малі діти приковували до дому, потім… коли з Вишні переїхали в Наше і діти почали ходити до шкіл, заєдно виринали якісь справи, що не пускали з хати: то отець віддалявся з Нашого, то хтось з родини гостював у нас, то самим треба було бувати в гостях.

187

Засувка, заслінка (в печі).