Легенда про вічне життя - Франко Иван Яковлевич - Страница 1

1

Іван Франко

Легенда про вічне життя

1

Олександер Великий весь світ звоював І отеє в Вавілоні мов бог раював. А побожний аскет вік в пустині прожив І молитвою й постом богині служив. Наче сонце, що разом прогонює тьму, Так богиня в опівніч явилась йому. Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго, Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?» Аскет мовить: «Хоч яке се життя і трудне, і сумне. Дай, щоб старість і смерть оминули мене». Богиня мовить: «Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх. На ж тобі сей малий золотистий горіх. Одну нічку не спи, один день промовчи І, очистивши ум, сей горіх розтовчи. Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно. Дасть тобі молодим вічно жити воно».

2

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч, І готовивсь аскет на великую річ. Ось огонь розпалив із пахучих полін І кадило в огонь щедро кидає він, І закони господні проходить умом. Щоб очистити ум, не схибити притьмом. Та ось сумніви в серці повстали страшні: «Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені? Чи вертати у світ, де панує борба? Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба! О, богине, прости! Я згрішив, бачу сам! Та безцінний твій дар комусь іншому дам. У нас цар молодий, богорівний наш цар! Богорівним зовсім його зробить твій дар. Міліонам він сонце, життя є нове, Для добра міліонів хай вічно живе».

3

Олександер Великий весь світ звоював, Та дівчини рабом себе він почував. Персіянки Роксани предивна краса В його серці горить, мов пожар, не згаса. У обіймах його та красуня горда Наче тає, на груди його припада; Та хвилина мине, і він чує, що ось В її серці вороже ворушиться щось, І в очах, ще вогких від любві і жаги. Дикі іскри горять, наче злі вороги. З її уст вилітають бажання страшні — Се бажання пожарів, убійсгва, різні. їй опертись король не здоліє й на мить: Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить! Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?… День у день із небес його кидає в ад.

4

Олександер Великий богині моливсь: «Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь! Або дай, щоб скінчилася мука моя, Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія? Чом міняється так, кілько є в дні годин? І чи в серці її я паную один?» В тій хвилині аскет перед ним опинивсь І покірно царю до землі поклонивсь. Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги. Не згордуй! Сей малий золотистий горіх — Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх». І він все розповів, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт. «Міліонам ти сонце, добродій єси, — Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси»

5

«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!» І великим, безсмертним почув себе цар. «Вічно жить! Молодим! А вона? А вона? Постаріє, зів'яне, мов квітка марна! Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай? З нею жить! Або радше ти сам умирай!» Вже й не думає цар, до Роксани біжить: «Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!» І сказав їй усе, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт. «Коли любиш мене, моє сонце ясне, Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне. А не любиш… — урвав. — Кого хочеш люби! Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!» Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, — Олександер не ждав її слова — пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти? Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти? Не про те! Інший жар в її серці горить! Інший бог там живе! Інший цар там царить. Він мета її мрій, осолода очей, Над усіх милий їй генерал Птолемей. Хоч не любить її і холодний, як лід. Вона рада свій вік дать за сам його вид. «Вічно жить молодій, а без нього? О, ні! Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені! Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть! А як ні, то мені краще в світі не буть». Птолемея знайшла і дала йому плід, І сказала, який в нім лежить заповіт. А як ніч надійшла, вона тихо пішла, Олександру в вино трути-зілля влила.