Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 93

Уранці кликуни оголосили в усіх полках та на суднах, що стояли в затоці:

— Кожен корабель і кожна піша чи кінна сотня може послати свою людину в гірський прохід, аби побачити на власні очі, як найясніший шахіншах карає цих безумців еллінів, що так зухвало вирішили впиратися його мудрості та його силі, богами даним йому!

Всі вої на землі та в морі вже знали, що розпорядився зробити на ратному полі цар, та кожен з них сподівався на ліпше, бо мав у тому потребу.

Раннього ранку на місце вчорашнього побоїська зійшлись посланці з усіх піших та комонних сотень і кораблів. Царські слуги вже добре попрацювали: вбитих персів можна було нарахувати не більш як тисячу, й вони мальовничо лежали то на голій скелі, то під кучерявим лавровим кущем, а забиті елліни були вивожені в землю та кров і лежали звалені величезною кучугурою.

— Навряд чи хто повірить у цю ловку казочку, — сказав потім цареві Артабан. — Багато хто бачив, як воно відбувалось насправді... — Артабана пойняло бажання дошкулити небожеві, але він не відав, як це зробити, найгіршою порадницею в будь-якій справі завжди була злість. — Коли ми образили Ахурамазду, то марно приносити багаті жертви його синові Мітрі...

Він натякав на присутність у стані Атосси та інших жінок з почту цієї Дар'яваушевої вдови, що суворо заборонялося приписами пророка Заратуштри; це була невелика перемога над царем. Цар ладен був спопелити свого дядька очима, але незабаром мав початись останній у цій січі бій: у гірському проході принишкло ще зо три сотні недобитих еллінів...

ЛЕОНІД

Цар і провидець

У кінці другого ратного дня, коли перси несподівано відійшли аж до свого стану в долині, тут, біля муру в гірському проході Фермопілах, який уже два днів захищав з'єднаний еллінський полк, головний еллінський воєвода, молодий спартанський цар Леонід, сказав одному зі своїх земляків, сотникові Діенеку:

— Перси припинили сьогодні бій підозріло рано. Може, вирішили приколисати нашу пильність, а потім застукати вві сні?

Діенек засміявся:

— Я в темряві бачу не гірше за кота!

Цей спартанець був безоглядно сміливий, до того ж удався дотепним. Позавчора, ще до початку перських приступів, один мантінеєць сказав: «Коли перси починають стріляти з луків, то настає затемнення сонця, так багато в них лучників!» А Діенек і на його слова засміявся: «В таку спеку кращого й не треба, я люблю воювати в холодку!»

На війні такі люди були незамінні, своєю здатністю навіть у найпохмурішому знаходити привід для сміху сотник Діенек допоміг багатьом, але в цю мить Леонідові було не до усмішок. Після цілоденного шаленого напору, не дочекавшись навіть заходу сонця, перси перервали бій. Це викликало тривогу. За два дні боїв зведений полк еллінських міст розтанув — з чотирьох тисяч лишилося з тисячу живих. Щоправда, за цей час елліни наваляли добрих п'ятнадцять тисяч персів, то невже ж зайди злякалися таких жертв і відмовились од наміру йти далі?

«А на ще один такий шалений день у нас не вистачить сили», — подумав молодий спартанський цар.

Ігри в Олімпії кілька днів тому закінчились, але підкріплення звідти не було, хоч Леонід саме на нього сподівався. Власне, й Фермопіли він вирішив обороняти таким невеличким загоном тільки через те, що вірив: сумління в любителів кінних перегонів та метання дисків нарешті прокинеться й вони перервуть приємні розваги, щоб стати на захист рідної землі.

Цього не сталось, і тепер, якщо хотів зберегти для Еллади бодай решту полку, Леонід мусив одступити й повести його назад, щоб самому зустріти підкріплення, яке повинне ж було нарешті вийти з Олімпії. Під муром, що перегороджував Фермопільський прохід у найвужчому місці, горіло кільканадцять вогнів, — то варили їсти спартанські гопліти, а двадцятьма кроками далі пророк Мегістій лаштувався принести в жертву молодого чорного баранця. Перед жертвуванням він мав поворожити на нутрощах офірованої тварини — цей акарнанський жрець похмурого бога Аїда зажив слави обабіч Корінфської протоки як неперевершений провидець майбутнього.

Мегістій розчинив тушу й після ретельного вивчення нутрощів підійшов із закривавленими по лікті руками до спартанського царя.

— Загадував на тебе, Леоніде, — сказав він несподівано тремким голосом. — А також на себе...

— Ну, й що показують нутрощі?

— Ходім подивишся сам.

— Ті таємні знаки богів підземних відкриваються не кожному смертному, — насторожено відгукнувся Леонід. — Та я й не дуже вірю, що вони взагалі будь-кому відкриваються.

Слова не заохочували до відвертості, і все-таки Мегістій відчував, що Леонідові кортить почути й побачити знаки Гекати, богині чаклунства, чиїми послугами користувався навіть сам Зевс.

Мегістій з настирливістю безпомильного пророка мовив:

— Нам судилося перейти в Царство тіней, і це станеться протягом найближчого дня!

— Іди собі з миром, пророче. Поки почнеться наступний день, ми будемо дуже далеко звідси.

Це він уже остаточно вирішив, а слова Мегістія тільки прискорили рішення вивести решту полку в Пелопоннес. І все-таки неприємно було чути віщування уславленого пророка. Тим більше, що ще славетніша пророчиця, піфія Дельфійського оракула, сказала йому перед початком цієї війни: або загине спартанський цар, або ж ворог зрівняє Спарту з землею.

«Віщування пророків не обов'язково справджуються. Я знаю чимало випадків, коли навіть дельфійська піфія помилялась», — після відходу Мегістія заспокоїв себе Леонід.

Та тільки-но слуги-ілоти принесли йому вечерю, як з ним захотів поговорити чоловік із вівчарською ґерлиґою в руках і в перекинутій через одне плече овечій шкурі.

— Мене звати Лікург, я син Гармодія з гірського села Кели на річці Сперхеї. Мене вирядили наші сільчани попередити тебе про те, що наш-таки сільчанин Епіальт, син вівчаря Еврідема, показав персам оту потаємну стежку, тож завтра перси вийдуть вам у тил.

Зрада

Почувши слова фессалійського вівчаря, молодий спартанський цар від обурення мало не втратив дар божий говорити, аж по тривалому часі спитав:

— Коли перси можуть вийти нам у тил тією стежкою?

— До сходу сонця можуть устигнути, — відповів овечий пастух Лікург.

— Якщо так поспішатимуть, то поскручують собі в'язи! — вигукнув обурений чорною зрадою Леонід. — Ми теж трохи тямимось на ратних мудрощах...

Він завчасно довідався про ту потаємну стежку й послав її стерегти, про всяк випадок, тисячний полк фокійців, яких перси ніяк не могли обминути й вийти на Фермопільський прохід. Ті тисяча фокійців ой як придалися б завтра, бо поріділими рядами було майже неможливо й далі втримувати Фермопіли в своїх руках, але незабезпечений тил міг призвести до поразки ще позавчора.

«Коли ж надійде довгосподівана підмога?» — вже мало не з розпачем подумав Леонід.

Чи пощастить фокійцям стримати персів на потаємній стежині бодай до завтрашнього вечора? Й чи надійде на той час підмога від учасників уже завершених Олімпійських змагань?

Де межа людській байдужості і яка найстрашніша кара на цьому й на тому світі може бути достатньою для спокутування зради рідної землі?

Кожна кара здавалась Леонідові занадто м'якою.

Про донесення фессалійського вівчаря Лікурга незабаром довідався ввесь поріділий еллінський стан, але цар Леонід швидко заспокоїв натомлених оборонців гірського проходу, що його ворог намагався захопити в кровопролитних дводенних боях.

— Зараз треба трохи перепочити, — сказав він, — а за годину до світанку ми відступимо трохи назад і допоможемо фокійцям, якщо на них справді напали перси.

Леонід не дуже вірив у можливість такого нападу, бо на випадок небезпеки фокійці мусили прислати сюди гінця. Можливо, й знайшовся підлий зрадник, але тисячний полк міг утримати вузеньку козячу стежину в горах проти десятикрат більшого супротивника.