Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 81

Я оглянув слухачів. Тут були люди всіх професій: бухгалтери, дрібні ремісники, чиновники, певна кількість робітників і багато жінок. Вони сиділи в душному залі, відкинувшись назад чи подавшись наперед, ряд за рядом, обличчя біля обличчя, потік слів заливав їх; і дивно: хоч які вони всі були різні, їхні обличчя мали однаковий, далекий від дійсності вираз: сонно-пристрасні погляди в далечінь туманного Fata morgana, в тих поглядах була порожнява і водночас незвичайна надія, в якій гаснуло все: недовір'я, сумнів, заперечення й запитання, буденне життя, сучасність, реальність. Той, що там на сцені, усе знає, у нього на кожне питання є відповідь, в усякій нужді — допомога. Їм приємно було довіритись такій людині. Приємно бачити того, хто думає за них. Приємно було вірити.

Кестер підштовхнув мене. Ленца не було там. Він кивнув головою до входу. Я теж кивнув, і ми вийшли. Ті, що стояли як охоронці залу, похмуро й підозріло провели нас очима. У вестибюлі стояв оркестр, готовий вступити в зал. Цілий ліс знамен і значків.

— Здорово організували, правда? — зауважив Кестер уже на вулиці.

— Будь певен. Це я як старий керівник бюро реклами можу оцінити.

Ми проїхали кілька вулиць далі. Там відбувався другий політичний мітинг. Інші знамена, інша уніформа, інший зал; а, по суті — все так само, на обличчях той же вираз непевної надії і безпідставної віри. Перед рядами стільців — накритий білим стіл президії. За столом — секретарі партії, керівництво і кілька завзятих старих дів. Промовець, чиновник на вигляд, слабіший за попереднього. Він говорив газетною мовою, наводив цифри, аргументи; все було правда, що він казав, але переконував він менше, ніж той, що взагалі нічого не доводив, а лише твердив. Стомлено куняли секретарі партії за столом президії; вони вже відсиділи сотні подібних зборів.

— Ходімо, — сказав Кестер через деякий час. — Його немає. А втім, я й не сподівався знайти його тут.

Ми поїхали далі. Повітря було холодне і свіже порівняно до тієї задухи в переповнених залах. Машина вихором неслася вулицями. Ми їхали вздовж каналу. Ліхтарі кидали олійножовті плями на темну воду, що тихо плескалася в бетонований берег. Нам назустріч повільно пливла чорна баржа, її тягнув буксирний катер з червоними й зеленими сигнальними вогнями. Звідти загавкав собака, потім на світло вийшов чоловік і зник у люку, що на мить мигнув золотавим відблиском. По той бік каналу стояли яскраво освітлені будинки Західного району. Від них дугою здіймався міст до протилежного берега. По ньому невтомно снували туди й сюди автомобілі, омнібуси й трамваї. Міст мав вигляд іскристої строкатої гадюки, що звилася над лінивою, темною водою.

— Я думаю, ми поставимо машину тут, а далі пройдемо пішки, — через якийсь час сказав Кестер. — Так менше буде впадати в очі;

Ми зупинили «Карла» під ліхтарем перед якоюсь пивничкою. Коли виходили з машини, від нас шмигнула біла кішка. Кілька повій у фартухах стояли трохи далі в підворітті. Коли ми проходили мимо, вони принишкли. В кутку під будинком, прихилившись до стіни, спав шарманщик. Біля тротуару якась стара жінка копирсалася в покидьках.

Ми підійшли до величезної, брудної робітничої казарми з внутрішніми дворами й проходами. На першому поверсі містилися крамниці, пекарня і пункт прийому ганчір'я та брухту. На вулиці перед першим проходом стояло дві вантажні автомашини з поліцією.

В першому дворі, в кутку, ми побачили збиту з дощок ятку, на стінах якої висіло кілька великих астрономічних карт. Перед столом з паперами на невеличкому підвищенні стояв чоловік у чалмі. Над його головою вимальовувався щит: «Астрологія, графологія, тлумачення майбутнього-ваш гороскоп за 50 пфенігів!» Навколо стовпилася юрба. Яскраве світло карбідної лампи освітлювало жовте, зморшкувате обличчя астролога. Він переконував у чомусь зівак, що мовчки слухали його з такими ж розгубленими, далекими від дійсності поглядами; вони, як і слухачі на зборах з прапорами та оркестрами, жадібно чекали якогось чуда.

— Отто, — сказав я Кестеру, що йшов поперед мене, — тепер я зрозумів, чого хочуть люди. Їм не потрібна ніяка політика. Вони хочуть якоїсь нової віри, що замінила б їм релігію.

Він оглянувся:

— Звичайно. Вони знову хочуть трохи вірити в що-небудь. Тому вони такі фанатичні.

Ми ввійшли на другий двір, де містилася пивна, в якій проходили збори. Усі вікна були освітлені. Раптом ми почули зсередини лемент. У ту ж мить, ніби по сигналу, з бокового входу вискочила група молодчиків у спортивних куртках і побігла через двір попід вікнами до дверей. Передній розчинив їх навстіж, і всі вони кинулись у зал.

— Ударна команда, — зауважив Кестер. — Ходімо сюди до стіни, станемо за пивними бочками.

В залі здійнявся шалений ґвалт. Ще секунда — задеренчали шибки і з вікна хтось вискочив на подвір'я. У ту ж мить з грюкотом розчинилися двері і звідти викотився клубок людей: передні падали, задні котилися через них. Якась жінка пронизливо завищала: «Рятуйте!» й кинулася в підворіття з двору. Нова хвиля людей з ніжками стільців і пивними кухлями в руках викотилася з залу, зчепившись у лютій бійці. Один здоровенний тесляр вискочив з залу, став трохи осторонь дверей і кожного разу, коли перед його очима з'являлася голова противника, його довга рука з розмаху забивала її знову в клубок людських тіл. Він робив це цілком спокійно, ніби рубав дрова.

Новий клубок викотився у двір, і раптом ми побачили — за три метри від нас — жовту чуприну Готфріда в руках якогось розлюченого вусача.

Кестер, пригнувшись, зник у натовпі. Через кілька секунд вусач відпустив Готфріда, з виразом крайнього здивування підняв руки і, як вирване з коренем дерево, повалився на купу людей. Тут я помітив Кестера, який волік за комір Ленца.

Ленц пручався.

— Пусти мене ще на хвилину туди… Отто… — хрипів він.

— Кинь дурниці! — гукнув Кестер. — Зараз тут буде поліція! Давай скоріше на той бік і нагору.

Ми побігли через двір, до темного бічного ходу. Ще б мить — і було б запізно. В ту ж секунду двір наповнився різким свистом, блиснули козирки чорних формених кашкетів, і поліція перегородила двір. Ми кинулись сходами вгору, щоб не потрапити до поліційного відділку. З віконця на сходах ми спостерігали, що було далі. Поліцаї працювали бездоганно. Вони перекрили всі виходи, врізалися клином у юрбу, що розлючено билася, розірвали її на частини, розсіяли по двору і зразу ж почали набивати нею машини. І першим серед арештованих був спантеличений тесляр, що даремно намагався щось пояснити поліцаям.

Позаду нас рипнули двері. Якась жінка в сорочці, з тонкими голими ногами і з свічкою в руці, висунула голову:

— Це ти тут? — непривітно спитала вона.

— Ні, — відповів Ленц, що вже трохи охолонув.

Жінка грюкнула дверима. Ленц освітив кишеньковим ліхтариком двері. Це тут чекали на старосту артілі штукатурів Гергарда Пешке.

Внизу стихло. Поліція пішла геть, і двір спорожнів.

Ми ще трохи почекали, потім пішли сходами вниз. За чиїмись дверима у темряві тихо й жалібно плакала дитина.

Ми йшли через передній двір. Астролог сидів самотній перед своїми астрономічними картами.

— Гороскоп, панове? — гукнув він до нас. — Чи, може, поворожити на руці?

— Давай, — сказав Готфрід, простягаючи йому руку.

Той якусь мить дивився на руку.

— У вас порок серця, — беззаперечно заявив він. — Почуття дуже розвинені, лінії розуму дуже короткі, зате ви музично обдаровані. Багато мрієте, але не годитесь для родинного життя. І все ж я бачу тут троє дітей. Ви — натура дипломатична, більш відлюдна, ніж товариська, і проживете до вісімдесяти років.

— Вірно, — заявив Готфрід. — Так і моя мати ще дівчиною казала: хто злий, той постаріє. Мораль — це видумка людей, а не висновки з досвіду життя.

Він дав астрологові гроші, і ми пішли далі. На вулиці не було ні душі. Чорна кішка перебігла нам дорогу.

Ленц показав у протилежний бік:

— Тут би нам слід повернутися назад.

— Нічого, — заперечив я, — перед цим ми бачили білу; отже, це взаємно урівноважується.