Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 94

Ми повернулися на свої місця.

— Тепер я б хотіла закурити сигарету, — сказала Пат.

— Цього краще б тобі не робити, — обережно заперечив я.

— Кілька затяжок, Роббі. Я так давно не курила…

Вона взяла сигарету, але невдовзі знову поклала її в попільничку.

— Не йде на душу, Роббі. Просто неприємна.

Я засміявся:

— Це завжди так, коли довго чогось бракує.

— Тобі й мене теж довго бракувало? — спитала вона.

— Це стосується лише отрут, — відказав я, — горілки й тютюну.

— Люди — страшніша отрута, ніж горілка і тютюн, мій любий.

Я засміявся:

— Ти розумне дитя, Пат.

Вона сперлася ліктями на стіл і дивилася мені в очі:

— Ти ж, власне, ніколи не сприймав мене по-справжньому серйозно, адже так?

— Я й сам себе ніколи не сприймав по-справжньому серйозно, — відповів я.

— Мене теж ні. Скажи по правді.

— Не знаю. Але нас обох разом я завжди сприймав страшенно серйозно, це я знаю,

Вона посміхнулась. Антоніо запросив її до танцю. Вони пішли на паркетний круг. Я дивився на неї в танці. Проходячи повз мене, вона щоразу посміхалась мені. Її срібні черевички ледве торкались землі. У неї були рухи антилопи.

Росіянин знову танцював з іспанкою. Обоє мовчали. Його велике, темне обличчя було сповнене прихованої ніжності. Скрипаль хотів потанцювати з іспанкою. Вона лише похитала головою і пішла на паркет з росіянином.

Скрипаль розчавив сигарету в довгих кістлявих пальцях. Мені раптом стало жаль його. Я запропонував йому сигарету.

Він відмовився.

— Я повинен берегти себе, — пояснив він уривчастим голосом.

Я хитнув головою.

— Той, — хихикнувши, говорив він далі й показав на росіянина, — щодня палить п'ятдесят штук.

— Кожен робить по-своєму, — відповів я.

— Хоч вона тепер і не хоче танцювати зі мною, я все-таки спіймаю її.

— Кого?

— Риту.

Він підсів ближче.

— Я був у злагоді з нею. Ми грали удвох. Потім з'явився той росіянин з своїми тирадами й перехопив її

у мене. Та я спіймаю її знову.

— Але для цього вам доведеться зробити зусилля, — сказав я. Цей чолов'яга не подобався мені.

Він засміявся цапиним сміхом:

— Зусилля? Ви наївний ангел. Мені треба тільки почекати.

— Тоді тільки чекайте.

— П'ятдесят сигарет, — шепотів він. — щоденно. Вчора я бачив його рентгенівський знімок. Каверна на каверні. Готовий. — Він знову замекав. — Спочатку ми були однакові. Можна було переплутати рентгенівські знімки. А побачили б ви тепер різницю! Я поправився на два фунти. Ні, шановний, мені треба тільки почекати й поберегти себе. Я з радістю чекаю наступного знімка. Сестра щоразу показує мені. Коли росіянина не стане, надійде моя черга.

— Теж своєрідний метод, — зауважив я.

— Теж своєрідний метод, — повторив він, мов папуга, — єдиний метод, зелений неофіте! Коли б я став йому поперек дороги, то зіпсував би собі шанси на майбутнє. Ні, недосвідчений новаче… люб'язно, спокійно… чекати…

Повітря в курзалі стало спертим, важким. Пат закашлялась. Я помітив, що вона при цьому тривожно поглянула на мене; я вдав, ніби нічого не чув. Стара жінка в брильянтах сиділа тихо, поринувши в свої думки. Час від часу вона вибухала гучним сміхом. Потім одразу заспокоювалась і сиділа нерухомо. Дама з розмальованим черепом сперечалася з своїм кавалером. Росіянин курив одну сигарету за другою. Скрипаль давав йому припалити. Одна дівчина раптом конвульсивне ковтнула слину, затулила рота хусточкою, поглянула на неї потім і зблідла.

Я обвів поглядом зал. Там стояли столи фізкультурників, там сиділи здорові місцеві мешканці, там французи, там англійці, голландці з якимсь привільним акцентом їхньої мови, звуки якої нагадували луки і море… а між ними забилася в куточок невеличка колонія недугів і смерті — гарячкова, прекрасна і приречена… «Луки і море… — я поглянув на Пат. — Луки і море… піна, пісок і плавання в морі… Ах, — думав я, — моя кохана овальна голівка! Тоненькі, любі ручки! Ти моє кохане життя — тебе можна лише любити, але ніяк не врятувати…»

Я встав і пішов до виходу. Мені стало душно від гнітючого настрою і безсилля. Я поволі побрів вулицею. Холод пронизував наскрізь, а вітер з-за будинків морозив мені шкіру. Стиснувши руки в кулаки, я довго вдивлявся в суворі, білі гори, охоплений якоюсь дикою сумішшю почуттів нестійкості, гніву і болю.

Внизу по вулиці проїхала санна упряжка з дзвіночками. Я повернувся назад. Назустріч мені йшла Пат.

— Де ти був?

— Вийшов трохи надвір.

— У тебе поганий настрій?

— Ні, нівроку.

— Любий, будь веселий! Будь веселий сьогодні! Для мене! Як знати, коли я ще зможу піти на бал…

— Ще багато разів.

Вона поклала голову мені на плече:

— Коли про це говориш ти, то це, напевно, правда. Ходімо, потанцюємо трохи. Це ж ми вперше танцюємо удвох.

Ми танцювали, і м'яке приємне світло було милосерде до нас; воно приховувало всі тіні, які глибока ніч поклала на обличчя.

— Як ти себе почуваєш? — спитав я.

— Добре, Роббі.

— Яка ти гарна, Пат.

Її очі сяяли.

— Як гарно, коли ти так говориш.

Я відчув її теплі, сухі губи на своїй щоці.

Коли ми прийшли в санаторій, було вже пізно.

— Ви тільки погляньте, який у нього вигляд! -хихикав скрипаль, крадькома показуючи на росіянина.

— У вас точнісінько такий вигляд, — роздратовано відповів я.

Він спантеличено дивився на мене:

— Ну, що ж, вам можна чванитись своїм здоров'ям! — злісно кинув він.

Я подав росіянину руку. Він злегенька вклонився мені і бережно й ніжно повів молоду іспанку по сходах наверх. Його широка, сутула спина й вузенькі плечі дівчини в слабому нічному освітленні на сходах виглядали так, ніби на них звалили весь тягар з усього світу. Дама з розмальованим черепом тягнула по коридору свого буркотливого кавалера. Антоніо побажав нам доброї ночі. Було щось ніби трохи примарне у цьому майже беззвучному прощанні пошепки.

Пат скинула плаття через голову. Вона стояла зігнувшись і смикала за плечі. При цьому порвалась парча. Пат розглядала розірване місце.

— Вона, мабуть, була зотліта, — заспокоював я.

— Це нічого, — сказала Пат, — воно мені більше не потрібне.

Пат повільно згорнула плаття і вже не повісила його до шафи. Поклала в чемодан. Її обличчя раптом стало стомленим.

— Поглянь, що в мене є, — квапливо гукнув я, виймаючи з кишені пальта пляшку шампанського. — Тепер почнеться наше маленьке свято.

Я дістав бокали й наповнив їх. Вона знову посміхалася й пила вино.

— За нас обох разом, Пат.

— Так, мій любий, за наше прекрасне життя.

Яким усе було дивним: ця кімната, тиша і наш смуток. Адже за дверима було життя, безмежне, з лісами й ріками, з могутнім подихом, квітуче й неспокійне; адже там, по той бік гір, березень уже нетерпляче стукав у груди землі, будив її…

— Ти лишишся на ніч тут, зі мною, Роббі?

— Так, лягаймо спати. Будемо такі близькі один до одного, як тільки можуть бути люди, а наші бокали поставимо на ковдру й будем пити.

Вино… Злотава шкіра… Чекання… Безсоння… Тиша й тихенький хрип у коханих грудях…

XXVIII

Погода зіпсувалась. Дув альпійський вітер, і по долині розливалось вологе, сльотаве тепло. Сніг розм'як. Капало з дахів. Криві температур здіймалися вверх. Пат мусила лежати в постелі. Через кожні кілька годин заходив лікар, його обличчя ставало дедалі заклопотанішим.

Одного дня я сидів за обідом; прийшов Антоніо і сів біля мене.

— Рита померла, — сказав він.

— Рита? Ви хотіли сказати: росіянин?

— Ні, Рита, іспанка.

— Не може бути!… — вигукнув я, відчуваючи, як у мене кров холоне в жилах. Рита була значно здоровіша за Пат.

— Тут і не таке можливе, — сумовито відповів Антоніо. — Вона померла сьогодні вранці. До її хвороби ще добавилося запалення легенів.

— Запалення легенів. Це вже щось інше, — полегшено сказав я.