Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 97

Я обійшов ліжко, взяв дзеркало і впустив його на підлогу. Воно розбилось.

— Пробач, — сказав я. — Така невдача. Випало просто у мене з рук і розбилося на дрізки…

— В моїй сумочці є ще одне, Роббі.

То було маленьке люстерко з хромованого нікелю.

Я провів по ньому рукою, щоб воно трохи затьмарилось, і подав Пат. Вона старанно витерла його й почала уважно розглядати себе в люстерко.

— Ти повинен їхати звідси, любий, — прошепотіла потім.

— Чому ж? Хіба я тобі неприємний?

— Ти не повинен більше бачити мене. Це вже не я…

Я взяв у неї люстерко.

— Ці металеві речі нічого не варті, Пат. Ти поглянь, який я в ньому. Блідий і кістлявий. А я ж засмаглий і міцний. Якась хвиляста штука.

— Ти повинен запам'ятати мене іншою, — шепотіла вона. — їдь звідси, любий. Я вже й сама якось справлюся з цим.

Я втішав її. Вона знову попросила люстерко і свою сумочку. Потім почала пудритись — виснажене обличчя, потріскані губи, глибокі коричньові ями під очима.

— Хоч трохи, мій любий, — сказала вона і спробувала посміхнутись. — Ти не повинен бачити мене такою страшною.

— Можеш робити, що хочеш, — сказав я, — але для мене ти ніколи не будеш страшною. Для мене ти — найкраща жінка, яких я будь-коли бачив.

Я взяв у неї з рук люстерко й пудреницю і обережно обняв руками її голову. За мить вона знову захвилювалась.

— Що, Пат? — спитав я.

— Цокає так голосно, — шепотіла вона.

— Що? Годинник?

Вона кивнула:

— Так гримить…

Я зняв годинник з руки.

Вона злякано поглянула на секундну стрілку:

— Забери його геть…

Я взяв годинник і жбурнув його. Він розбився, вдарившись об стінку.

— Отак, тепер він більше не цокає. Час зупинився.

Ми розірвали його посередині, тепер існуєм лише ми, тільки удвох — ти і я, і більше нікого.

Вона повела очима в мій бік. Її очі здавалися дуже великими.

— Любий… — прошепотіла вона.

Я не міг витримати її погляду. Він ішов з глибини і, пронизуючи мене наскрізь, линув кудись у далечінь.

— Мій вірний друг, — бурмотів я. — Мій коханий, мужній, старий друг.

Вона померла в останню годину ночі, раніш, ніж настав ранок. Вона вмирала тяжко, болісно, і ніхто не міг допомогти їй. Вона міцно тримала мою руку, але вже не знала, що я був біля неї.

Через якийсь час хтось сказав:

— Вона мертва…

— Ні, — заперечив я, — вона ще не мертва. Вона ще міцно тримає мою руку…

Світло. Нестерпне, яскраве світло. Люди. Лікар. Я повільно розняв свою руку. Рука Пат упала вниз. Кров. Виснажене, запале обличчя. Болісні, закляклі очі. Каштанове, шовковисте волосся.

— Пат, — покликав я. — Пат…

І це було вперше, коли вона не відповіла мені.

— Хочу побути з нею один, — сказав я.

— Може, спершу… — спитав хтось.

— Ні, — сказав я. — Вийдіть. Не торкайтесь до неї.

Потім я обмив на ній кров. Я ніби одерев'янів. Розчесав їй волосся. Вона охолола. Я поклав її на своє ліжко і прикрив ковдрами. Потім сів коло неї і не міг нічого думати. Сидів на стільці, втупивши в неї очі. Собака ввійшов і сів коло мене. Я спостерігав, як мінилося її обличчя. Я нічого не міг робити — тільки спустошений сидів біля неї і дивився на неї… Потім настав ранок, і я побачив, що то вже була не вона.