Гуси-лебеді летять - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 27

В село на бричці приїхала перша комісія. Голова комісії, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повітря, задихаючись, він синів і ставав дуже сердитим.

— Цей не помилує Себастіяна, — з жалем заговорили в селі.

— Чи не пограє він тепер на піаніну аж у тюрязі? — зраділи дукачі.

Од цих чуток і нашіптувань мені гірко й тривожно стало на душі. Комісія за зачиненими дверима почала поодинці опитувати Порфирія, дядька Себастіяна й наприкінці Юхрима. А перед зачиненими дверима умлівала від горя і сліз Порфирієва дружина. Найбільше говорив Юхрим, його підписарське красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятішому: революції, революційній пильності і класовій непримиренності. Юхрима ніхто не перебивав, а коли він замовк, голова, задихаючись і синіючи, поморщився:

— Усе?

— Поки що все. Та коли треба для протокола й действія, іще можу, — пообіцяв Юхрим, обтираючи піт із чола.

Тоді голова комісії звернувся до Бабенка:

— Ви не зможете відповісти на двоє запитань: перше, хто вас навчив тінити святе слово — революція? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку, вашу совість?

— Я жалітися по всіх параграфах і інстанціях буду за образу індивідуума, — заверещав Юхрим.

— Це ви зумієте. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалітися і доти топити людей, поки з вас не скинуть штани і не всиплють по всіх параграфах. Тільки це може допомогти вам.

Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбіду, а на його місце, заточуючись, увійшла Порфирієва жінка. Комісія довго не могла їй роз'яснити, що ніхто нікуди не буде забирати її чоловіка — хай тільки чесно він живе. Для цього й амністія дана владою.

— Ой, спасибі вам, люди добрі, — нарешті ожила жінка. — То прошу, не погребуйте, заїдьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав людям допити.

— Міцний? — задихаючись, поцікавився голова комісії.

— Горить синіми квітами.

— Тоді ми його заберемо в лікарню. Не пожалієте?

— Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо — це вже для вас.

Комісія таки забрала самогон. Юхрим пронюшив і про це, зрадів і, наперед смакуючи, як він підсуне візка голові комісії, двигнув до лікарні. Але новий матеріал не вигорів: самогон як медикамент було здано головному лікареві, бо в ті роки на ліки було дуже сутужно.

Та й лікували тоді по селах не так лікарі, як ворожбити, костоправи й шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою водою і землею, її найчастіше прикладали до серця і ран. Коли ж хто умирав, на це дивились по-філософськи: бог дав, бог і взяв. Одначе тепер не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвірнішим підмогачем костомахи. Тому й не дивно, що Порфирієва жінка, у великій ненависті до Бабенка, прозвала його тифозною вошею.

А Юхримові що? Він принишк на якийсь день, а далі почав розпускати чутки про потаємних ворогів революції, які виживають його з села, і, висолопивши язика, розшукував собі достойну посаду в місті.

Якось увечері, коли ми з дядьком Себастіяном сиділи в комбіді за книгою, несподівано притарабанився Юхрим. Він був у, френчі з англійського сукна і галіфе, підшитому лискучим хромом, через що можна було комусь пустити в очі туману: певне, власник цих штанів ще недавно в кінноті орудував шаблею. Юхрим любив ефекти і в одежі, і в мові. Він картинно зупинився біля ріжка столу, неспокійно ворухнув руками, засунув їх у бездонне галіфе, і вони там заборсались, неначе звірята.

Дядько Себастіян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях його стояла така темінь, за якою зовсім не видно було очей. Через хвилину Юхрим повів устами, і на них вигнулась та усмішечка, де нахабство підминало непевність:

— Не чекав мого вторгнення, Себастіяне? Знаю — не чекав! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношеніем, тобто на уклін по всіх параграфах, статтях і статуту.

— Яка, яка у тебе душа? — повеселішав дядько Себастіян.

— Як було вже сказано — драматична!

— За якими ж це параграфами? — насочилось насмішкою обличчя голови комбіду.

— За параграфами революції!

— А яка тоді в мене душа?

— Натурально — героїчна! — піддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, і на його невірне обличчя навіть ліг покрівець шаноби.

Дядько Себастіян тільки головою покрутив: мовляв, ох, і влізливий ти, чоловіче, але промовчав. А Юхримові того тільки й треба. Він одразу ж повів мову про зміни в повіті, хитромудре увернув, що тепер і його друзяки випливли наверх, повшивались у служби і кличуть його ближче до верхів.

— Ну, а ти, звісно, вирішив триматися маси? — безневинно запитав дядько Себастіян.

— Ні, я ще не вирішив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що його робити: чи залишитися в селі, чи теж погнатися за фортуною-долею у місто?

— Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, — аж мало не зітхнув дядько Себастіян.

— То чому? — здивувались підбірчасті вуста і квасолисті ніздрі Юхрима.

— Бо ти, коли наздоженеш долю, — собакою вчепишся в її приполи і триматимеш тільки побіля своєї парсуни. А доля і людям потрібна.

Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, він став таким, про яких кажуть: зверху сміється, а всередині сичить.

— Передав ти, Себастіяне, куті меду, а мені характеру! — викривлює усмішку на обідочках уст. — Налихословити, натурально, кожний зможе, але на твоїй посаді треба мати вежливість по всіх статутах. Знаю, ти гніваєшся на мене за он ту історію із комісією. Винюсь, каюсь, зарікаюсь — більше не буду. Не по дурості, а по пильності збочив, бо забрело мені в розмишленія, що ти діяв не за революційними параграфами. І я хотів теорією підправити твою практику, бо хто ж має за революцію боліти? Лише такі, як ти, з практичного боку, і такі, як я, з теоретичного.

— За шкуру, тільки за свою шкуру болієш ти з практичного і теоретичного боку! — розгнівався дядько Себастіян. — За неї, коли її доведеться рятувати, усіх людей, увесь світ продасиш і не скривишся!

— Чого тобі так далеко наперед заглядати? — позлішав Юхрим, і потвердішали грубі пружки його уст. — Шкура — діло тонке, всякий її по-своєму рятує, а інший ще й відрощує на ній те, що має їжак. Резон?

— Чого ти ще не сказав, що інший назбирує на шкуру слизь?

— І про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою класифікацію, — жорстокість спотворює обличчя Юхрима, і тільки тепер його очі розрізають темінь, що зібралась у очницях. — А зараз я до тебе, натурально, з іншим прийшов. Говорити далі чи звелиш зашити вуста?

— Говори, щоб губи не гуляли, — стримує обурення дядько Себастіян. — І чого мені іноді здається, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби?

— Перебор фантазії, — не задумуючись, пояснив Юхрим.

— Ну, що в тебе?

— Та нічого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенія лічності характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею.

— А без неї приятелі з повіту не вірять твоїй лічності?

— Вірять, але революційний закон є законом. Черкни, Себастіяне. Робота не важка, а полегкість дасть нам обом.

— Мені й так легко, — уперто хитнув головою дядько Себастіян. — А характеристики тобі не дам!

— Дасиш! — нахабно витріщився Юхрим.

— Не дам.

— Не маєш такого закону! — в слизькуватих Юхримових очах затрепетав лихий полиск. — Всяка індивідуальність має тепер право на характеристику лічності, хоч подобається чи не подобається вона комусь. Не дасиш тепер, дасиш у четвер! Заставлять дати! І пам'ятай: усякій людині, при охоті, можна обламати крила.

— Я й не знав, що ти такий криложер! — навіть здивувався дядько Себастіян.

— То знай! І ліпше зараз же пиши характеристику, та й не будемо гризтися. Тобі ж спокійніше буде, коли мене сплавиш із села.

— Переконав! Дідько з тобою — дам характеристику, щоб ти щез із очей! — погодився дядько Себастіян.

— Отак би й зразу, — задоволене хихикнув Юхрим. — Якби ти не дав, я б з м'ясом видрав її. Я свого ніде не попущу: права є правами! Може, після цього й могорич для обоюдного мечтанія зап'ємо! У мене дещиця забряжчала в кишені.