Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 25

— Батьку, то ви були панським пахолком?

— Я нічиїм пахолком не був. Я жив у його садибі…

— Як так жили?..

— Коли варитимемо кашу, я тобі все розповім. А зараз нагодуй коня. А ти, Бубка, наш мудрий собако, ти мені стережи Лиска.

Омелько вилив з казана воду, взяв торбинку з вівсом і спустився вниз у долину до купи каменів.

Насипав на один, рівненький, мов стіл, здоровенний камінь вівса і зачав розтирати невеликим пласким уламком. Добре розтерши зерна, зразу ж на цьому камені і провіяв від остюків.

Коли ж пішов ще далі вниз із казанком до води, то побачив, що з-за пагорба, одна за одною, приземлились невеликою зграйкою куріпки. І розбрелися в густій траві ловити коників. Омелько почекав, чи ще не прилетить хоч одна птаха, а тоді швидко, вздовж ручаю, низько-низько зігнувшись і, ступаючи нечутно, але швидко, поспішив до колдобини під червоною кам'яною стіною.

Дві стріли тримав у зубах, третю наклав на тятиву. Коли до птахів Омелькові лишилось півсотні кроків, птахи помітили його.

Знялись із сухим тріскотом, швидко-швидко б'ючи крилами. Злетіли круто вгору, мов їх хто метнув із пращі. Над усією долиною пронизливо залунав їхній крик тривоги: «ріп-ріп-ріп!» Омелько одна за одною, блискавично, метнув свої три стріли.

І стріли наздогнали птахів. Всі три птахи впали на крутому зеленому схилі вгорі над кам'яною червоною стіною.

Омелько не поліз за здобиччю, а зсипав назад до торби потертий овес, забрав казанок із водою і піднявся вгору, до сосон.

— Синку! Піди та забери куріпок на схилі, над джерелами. Думав, що на водопої візьму пару голубів, та бач, вполював куріпок. Буде вечеря… Та, гляди, обережно. Не послизнися: внизу гостре каміння — і колдобина глибока. Малий таки не втримався на крутім схилі на соковитій траві. Послизнувся і покотився вниз. На щастя, не на гостре каміння і не в колдобину.

Але єдиний цілий рукав сорочки подер об кам'яну стіну.

— Злякався? — Запитав Омелько, не піднімаючи голови, бо зосереджено вирубував сокирою копистку із товстої соснової сухої гілляки.

— Ага! Злякався, що куріпки впадуть у колдобину. А як їх звідтіля витягти? — Радісно признався малий, простягаючи Омелькові три стріли з прилиплим до них сірими пір'їнами. В другій руці він міцно тримав важких жирних куріпок, що його аж хилило набік.

— Нічого! Все гаразд, синку. Бери ось копистку і перемішуй кашу. Бо вівсяна каша швидко пригорає. Та дивися — не забувай шишки підкладати і ось ці смолисті тріски. А я випатраю куріпок… Та й жирнючі! От де на покинутих ланах порозпасалися.

Омелько невловимим рухом гострого ножа розтяв куріпок між лапами, надрізав горло під дзьобом. Тоді встромив два пальці в черево, одним сильним ривком видер усі нутрощі. Уважно їх оглянув, чи нема глистюків, а тоді обережно відділив жовчні міхурці. І вже після того кинув Бубці.

Поки варився тертий овес, Омелько сипонув у середину випатраних куріпок солі і поклав біля хлопчика, накривши згори свіжою гілкою ліщини.

— Дивися, щоб мухи не обсипали червою. Ось гілочка, відганяй…

— А ви, батьку, хіба куди йдете?

— Та піду подивлюсь у долині. Наче мені привиділось гніздо печериць. Омелько зняв порожню шальку з Буланка, запхав у неї дві глиняні баклаги, натяг її собі на ліве плече і поспішив униз до вогкої улоговини. Він повернувся, коли вже сонце спустилось над дубовим гаєм, що чорнів за другою долиною від цього узвишшя. В обох руках ніс запітнілі баклаги з джерельною водою, а за плечем метелялась роздута шалька, і з неї стирчало мокре лопухове листя.

— Сьогодні зготуємо хитру страву. Коли я ото вздовж сарацинського берега плавав на купецькій шебеці, то було у нас двоє черкесів- моряків. Вони брали забитого птаха і занурювали в окріп. Все пір'я і пух змокали наскрізь. А тоді в земляну пічурку. Згори накидали жару і засипали гарячим піском. Птах там запікається. Витягають його із вогнища — все пір'я спеклося, як добра кора стало. Можна як по спеченій хлібній шкоринці постукати пальцем. Розламуєш — а там така смакота, такий дух… Але ми з тобою ще хитріше зробимо. Як ото французи — напхають курку чорними земляними грибами. Їх, щоб знайти, треба часом і на три заступи розколупати землю. От! Я, по правді кажучи, не їв такої курки. Бо ті чорні гриби такі дорогі, що їх тільки їхні володарі можуть їсти. От! А ми з тобою візьмемо наших печериць і напхаємо наших куріпок і спечемо…

І отако говорячи, Омелько витягав із шальки дрібнесенькі, мов тернини, печерички і закладав їх у випатраних птахів.

— Ой, як вони гарно пахнуть! Як німецька цукерка. Мені один раз дід з ярмарку одну цукерку привіз.

— Авжеж! Ця печериця так повинна пахнути. Якщо гриб точнісінько такий, як оці, а такого запаху нема — не бери!

Та більше грибів лишилось. І тоді Омелько посипав їх сіллю, загорнув у лопухове здоровенне листя і зав'язав хрест-навхрест смугою кори, зідраною із горіхового пагона.

Омелько виклав густу кашу на тарелю, кілька великих кавалків на лопухові листи.

— На таці Лискові, на листку — Бубці. Пильнуй, щоб добре вичахло!

Омелько вилив у казан обидві баклаги і заходився швидко підкидати паливо.

— Вчися, синку. Поки не посутеніло, вогонь здалеку не світить, а дим із доброго палива, сухого, майже прозорий — теж здалеку не видно.

Як вода завирувала, козак занурив по черзі куріпок і зачекав, коли їхнє пір'я просякне окропом і туго обліпить темною одежиною пташині тушки.

Розгріб заступом жар. Вирівняв розпечений пісок у ямці і вмостив туди загорнутих у лопухи куріпок і лопухову перев'язану паку із молоденькими печеричками. Швидко і гарливо загорнув все жаром, а тоді рівненько все засипав розпеченим піском.

Крізь пісок тонесенько, ниточками, пробивався сивий гіркий димок — Тепер воно вже само печеться. А поки ще видно, підемо до ручаю та ще раз напоїмо коней. Бо час вже нагодувати Лиска. Бубка, ану ходи з нами! І вони всі спустились до води.

Вже в наступаючих сутінках Омелько нагодував Лиска розвареним, як тісто, вівсом і наскобленими бульбами «любки». Бубка наминав з лопухового листа кашу, аж давився.

— Ну чого ти давишся? Та ніякий лях і ніякий татарин тут не забере! — Проказував з докором до собаки Омелько.

Бубка на його слова переставав глитати кашу, піднімав замурзану у вівсянку пащеку, вдячно метеляв хвостом і знов починав наминати вівсянку. Омелько прихилився спиною до нагрітої за день правічної сосни і з насолодою вдихав запах розплавленої живиці.

Малий, побачивши, що козак принюхується, і собі почав тягти носом повітря. І враз обернувся до «батька».

— І ще щось так гарно пахне із кущів! Звідтіля, зі схилу…

— Молодець! 3 тебе будуть люди… Це приходить ніч, і «любка» розкривав свої чародійські квіти… Ой, якби оце мені кобзу мальованую та жіночку молодую, то заспівав би, заграв би, щоб не було нікому ніякого лиха… Козак замовк, заплющив очі. І було незрозуміло, чи заснув він набіжним сном, чи прислухається до нічних звуків, що починали линути з долини і пагорбів, чи просто замріявся із заплющеними очима.

Не знати, скільки б часу він сидів непорушно, схрестивши по-шевському ноги, і слухав би оті нічні таємничі звуки, якби тут не підійшов Бубка до земляної печі та не почав обережно гребти гарячий пісок.

— Ну, якщо Бубка гребеться, час вечеряти.

Омелько розгріб розпечений пісок і попіл і витяг трьох куріпок у твердій корі із обгорілого лопухового листя і спеченого до вуглистої кори пір'я.

— Поки не вичахне — собаці не давай! Щоб нюху не втратив. У тому м'ясі, що даси Бубці, щоб не було жодної кісточки. Собака зголоднів, поспішатиме і може вдавитись кісткою. Тонких кісточок взагалі не можна давати собаці. — А в нас, коли лишались кістки від курки, наші баба давали собаці. — Синку! То прості сільські собаки. А в тебе справжній пастирський пес. І не давай йому печериць. Я не знаю, чи не зашкодять вони собаці. Їй Богу, не пам'ятаю, чи давали сарацини своїм собакам пустельні запечені печериці. Коли Омелько, обпікаючи пальці, розламав вугільну шкаралупу куріпки і виклав м'ясо із печеними печерицями на дерев'яну таріль, весь простір під віковими соснами межи щільним колом кущів заповнився таким густим запахом печеної дичини і лугових печериць, що не стало чути ні аромату «любки», ні живиці, ні запаху солодкого кінського поту, ні гострого собачого духу. З-під найтовщих нижніх гілок сосни на них яскравим ліхтарем визирав сліпучий щербатий місяць. І зорі висипали на ще не вповні синім, а, швидше, блакитно-сірім небосхилі.