Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 34

— Батьку! Ви сильно злякались?!

— Ні! Не встиг. Дуже хотілось побачити, які вони, ті сучі татари. То я й забув про страх… І от вони вилітають в хмарі куряви з-за рогу! Коні у них низькі й довгі і всі кошлаті. Масті вони гнідої, солової та рябі, як ото корови бувають. У наших коней я такої масті не бачив. Тільки татари вилетіли з-за рогу, як вдарять самопали. Так і покотились з коней, мов яблучка-гнилички. Тим би татарам назад за ріг шляху сховатись. Та куди там! Їх ціла турма пре, так розігналися в скаку, що не спинити. Пруть на наші вози, наче й нічого не трапилось. Тут панове-запорожці знов як ушкварять із самопалів. Ще кілька татарів гепнулись на землю. Ну, тут вже пішла веремія. Коні гоготять, іржуть. Ще й воли собі заревіли. Татарва кричить: «Ура!» і пре на нас. І тут мене таке хвилювання пройняло, що не сказати! Так всього і тіпає — біжи і бий, бий, бий татарву прокляту! Схопив козацького списа, видерся на бокового воза. З воза по корінню виліз на верх. І криючись, пригнувшись геть до землі, побіг навпростець через кущі до звороту дороги. А там лише один татарин пристав, лука витягає із сагайдака, стрілу накладає. Якраз піді мною. А я за деревом. Я з усіх сил як потну його списом. Так спис, повір мені, протнув його наскрізь і на цілий лікоть вийшов через груди. Так, що назад я не зміг висмикнути спис! Що робити?! Стрибаю із самого верху на шлях. У куряві, як у тумані, сховався. А в куряві на шляху коні вбитих татар товчуться, назад без вершників не вертають і не тікають. Я татарських бахматів по одному прихопив, пов'язав їх між собою вуздечками. І погнав на вози. У спину татарам. Бо татари таки доскочили до возів, уже шаблями і ощепами б'ються з козаками. Аж тут у спину татарам та їхні татарські коні і вдарили! Притисли вершників до возів. Запорожцям татар ніби на таці подали — ріж їх, січи, коли! Я ні миті не згаяв — схопив з дороги загублений лук і стріли. Як куна видерся знов на верх і сховався за дерево… Татари не витримали близького бою, розвернули (хто встиг!) коней і… тікати. Отут я поцілив свого найзнаменитішого ворога. І взяв свій найдорожчий луп. Бо то тікав їхній сильник. Кольчуга на нім, на грудях зерцало сталеве, золочене, як сонце сяє. Шолом із шишаком у нього, теж золочений по краю і зеленою наміткою обгорнутий. Он як! Це я їхнього «хаджі» пострелив. Це мені запорожці пояснили. «Хаджі» — то в бусурменів той, хто прощу в їхнє святе місто Мекку відбув. Тих «хаджів» у них дуже шанують… І враз татари чкурнули назад, тільки курява за ними закрутилась… Отаман наш дуже переймався, що нікого живцем не взяли. А, значить, і не вивідали, якими шляхами вони наскочили, і скільки їх усього і куди ще вони йдуть? Але чого не змогли, того не змогли! Треба було до ладу все приводити після цього гармидеру. Уяви собі таке — ми забили одинадцятеро татар. А я аж двох! Коней ми взяли півтори дюжини. При добрій збруї і під хорошими сідлами. Ще й зброя татарська нам дісталась: шаблі, луки, ощепи, келепи. Я взяв найдорожчий луп: шолом, кольчугу, лук і стріли… Наших тільки одного шаблею по голові сіконули, та ще двох стрілами подряпали… Коням і волам дісталось більше — чотирьох коней і трьох волів поранили стрілами. Правда, не сильно. От тільки мого панського коня стрілою просто в серце вбили. То я собі взяв кобилку того татарина, що я його списом пробив наскрізь. Багата здобич нам дісталась, а втрат — ніяких. Тільки от через мене ледь не розсварились. Отаман і його побратим такі люті зробились на мене! Чому, мовляв, не виконав наказу, а під час бою виліз за вози?!! Чому не глядів коней і волів, як було наказано?!! Хотів вже отаман у мене і здобич забрати, і геть від валки прогнати… А ті, інші козаки за мене горою. Мовляв, зовсім хлопчик, а двох татарських джигітів упорав! Та яку хитрість у бою вчинив — кіньми у спину татарам вдарив. Вони сперечаються, кричать, а мені спати хочеться, ну просто падаю! Побачили те козаки, то пожаліли мене і сказали, щоб на воза сів… І я після всієї веремії проспав на мажі з рибою до самого Бердичева. Отож наша маленька валка з великою здобиччю прибула до Бердичева рано-вранці.

Поставили козаки мажі табором край торжища. Загнали туди татарських коней, припнули своїх коней і волів зовні. Причепурились і пішли ми всі на вранішню службу. У мене нічого не було, то одяг я кольчугу із зерцалом. Ідемо всі гуртом до церкви. Попереду отаман, я останній. Козаки всі в добрих чоботах, у жупанах, у шапках із шликами, на шовкових поясах шаблі висять. А в мене ні шапки, ні свитки, тільки полотняна сорочка, штани та саморобні постоли. То я поверх сорочки вдяг бусурменську кольчугу із золоченим зерцалом. Якраз на мене. Я йду останнім, але всі дивляться на мене. І молодиці, і дівчата, тільки — шу-шу-шу. «Хто такий? ««Звідкіля цей? ««Хто він? ««Гарненький козачок…» «Який то козачок? То їхній джура!…» Тільки вступили до церкви, як хор заспівав. І мене дивна радість пройняла. Хор співає, а мені наче не люди складно ведуть свої голоси, а наче то херувими нам хвалу виголошують… Та церква в Бердичеві дуже висока, з дубових болонків рублена. Всі стіни страстями нашого Спасителя помальовані. Чистого дерева нема — все кольорове! Панотець править службу, хор співає, а моя душа така радісна, така легка — наче туди до верху бані повз заломи підноситься і зараз крізь останнє віконце вилетить у блакитне небо. Все, все земне відлетіло, мов полова від наливного зерна! Забув і про татар, і про здобич, і про коней, і про отаманові ревнощі. Тільки радість у мене в грудях і ангельські пісні у вухах… Помолились ми та й подались на торжище… Я вперше потрапив у справжній людський мурашник. І знаєш, синку, хто жив у далекім лісовім селі і вперше потрапив у місто, та ще й на ярмарок, може розгубитись, занепасти духом. А мені — навпаки. Цікаво, весело, що стільки людей навкруги. І все чужі, незнайомі. Крім наших, православних, прибули на ярмарок ляхи, волохи, греки й німці, юдеї з Польщі і вірмени аж із Криму… Сіли наші козаки під возами, розіклали татарську зброю, не всю, звичайно. Вози з рибою не розкрили. Сказав отаман, що треба спочатку коней та зброю продати. І справді, небавом підійшов до нас лях — пан Ян. Питає в отамана пан Ян: «Пане козаче! Оцих лошат продаєте чи міняєте? «Отаман так примружив око та й спроквола мені каже: «Ану, козаче Баламуте. Покажи пану ляху оте гніде лоша, «— І пальцем великим собі за спину тицькає, якраз на гнідого коня. Вивів я гнідого і почав «показувати». Я при панських конях чомусь навчився. Як піде гнідко рдитись, та вихилясом та вибриком, то дибки аж танцює. А я його то боркаю, то дрочу потайки. А пан Ян і не бачить моїх хитрощів. Я крадькома позираю на отамана. Бачу, той на мене вже зла не має. А сміється про себе, тільки виду не показує… Скінчив я своє лицедійство із гнідком, взяв кобилку карую… Вважай, синку, найголовніше і найважче ось що: коні не знають нашої мови! От де біда…

— А хіба коні можуть знати мову?! Вони тільки іржуть.

— Синку, який ти нетямучий! Я про ту мову кажу, якою ми конем чи волом правимо. Якщо ми кажемо волові… соб» і «цабе», то іспанці, наприклад, це кажуть по-іншому…

— А як?..

— От все пам'ятаю, а це забув… Отож навилигувався я досхочу із татарськими кіньми. Переконався пан, що коні добрі, жваві. Той пан Ян був не просто собі зальотний лях. Він служив самому краківському каштеляну. І вдягався пан Ян справді по-панському — кунтуш червоний, як вогонь горить… Важка шабля висить на поясі. Пояс срібний, у три пальці завширшки. За поясом чингал, весь у самоцвітах. На зелених сап'янових чоботах срібні остроги, золочені. Набакир у нього лядська шапка-рогатка з павичевим пером. І не сам він приїхав до Бердичева у критім візку. Ще була в нього охорона: гайдуки в кірасах при палашах, та при списах і алебардах, та з мушкетами. Зразу було видно — поважний покупець. Отож і купив він увесь табунець… І вирішили козаки піти до корчми та й обмити добрий почин. Поки козаки збирались до корчми, я підскочив до шапошників і купив собі чорну шапку-бирку…

До тієї корчми від наших возів може й ста сажнів не було! Але козаки гонор не гірше ляхів вміють гнути, туману навести. Порозчісували гриви і хвости коням, збрую протерли, самі приджеджулились. І «поїхали» до корчми гуляти… А що волів і вози лишили, то не боялись. Бо ярмарковий староста добре дбав, щоб порчі комусь та крадіжки не було. Та й люди не були таким гівном, як зараз стали. Жили весь час на одному місці, а не тинялись, як ті цигани. Як людина на одному місці сидить, і її всі знають, їй важче скурвитись. Та й влада тоді була литовська. І нам, православним під Литвою було набагато легше жити, не те, що зараз, коли з Польщі все шляхетне сміття сюди посунуло… Отож, «їдемо» ми до корчми та таким дрібним кроком, що я тоді й не думав, що можна так поволі їхати… Але скажу тобі, синку, отой венецієць, мій наставник, так він мене навчив і коня муштрувати. Він мене навчив такого, що вище цього не бував на світі! Дивися: пускаєш коня вскач! А він спочатку скаче на місці, а тоді починає потроху здавати назад, назад, назад. Ногами загрібає вперед, а сунеться назад!.. Ми до корчми їдемо, а на нас увесь ярмарок збігся подивитись. І ти знаєш, не брешу: на мене більше за все показували і про мене найбільше питали… Тоді тільки один орендар тримав таку велику корчму із здоровим заїздом. Всі інші корчемки були невеликі і тримали їх наші люди. А цей прийшов звідкілясь, казали, аж із німців… Як побачив корчмар, що ми до його заїзду прямуємо, крикнув щось своїм пахолкам та й вибіг за ворота. Отаманового коня під узду бере, у заїзд заводить. А його слуги вже на стіл несуть… Сіли до столу. І я випив з усіма, як рівний. Я звичайно мовчу, що мене ще й до парубоцької громади не прийняли. Ото було б непотребство — я, виходить, хлопчак (хоча двох бусурменів ще вчора вколошкав!) і не можу з ними за одним столом сидіти і не можна мені з ними оковити пити…