Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 37

— Батьку! Хіба ви п'яні були, що лазили?!

— Тю! Таке вигадаєш! Та хіба такий козак, як я, міг п'яний лазити перед шляхетною панною… Я до неї по плетеній драбині під самий дах палацу лазив. Як повна ніч настане — вона викине з вікна плетену драбину. Я спіймаю кінець драбини і тоді вже, як куна, подеруся до самого її вікна…

— Батьку, чому плетеною драбиною? У них такий звичай?

— Таке вигадаєш! Це тому, що ми зустрічались потайки від усіх! Треба було так нам милуватись, щоб ніхто, ніхто і не помислив і не запідозрив, що ми бачимося.

— А чому?

— А тому, синку, що я православний, а вона латинської віри. Тому, що вона із знаменитого шляхетського роду, а я сирота, невідомо, хто мої батько й мати. Якби хто взнав, що вона зі мною водиться, то їй була б найстрашніша ганьба від шляхти. Їй би тоді або руки на себе накласти або з Польщі втекти. — А чого така ганьба?

— Синку! Скільки б я тобі не пояснював, ти не зрозумієш, поки не виростеш. Ти зараз запам'ятовуй усе, що я тобі оповідаю. А потім ти вже сам все-все зрозумієш… І ще навчила мене Ядзя грати — на лютні по нотах. Ноти, то такі значки для музики, як літери для книжного читання. Ото було діло! Я грамоти ні нашої, ні латинської, бач, не знав, а ноти вивчив! І грати, і співати навчився… От тільки їхньої грамоти Ядзя мене не навчила. Бо я не сказав, що я неписьменний, а вона про це і не здогадалась… Ой, який був час! Їй Богу, все мені в руки йшло. Я вже після своєї кобилки легко всіх моїх бахматів навчив і кланятись панським гостям, і на коліна ставати. Як гості мені яку монету кидали, я не ховав до калити, а купував вина стражникам. А вони за те мені показали, як шаблею орудувати, як палашем рубати, як з алебардою вправлятись. І я до них так навмисне речно, як до найбільших панів у Кракові. А їм те, як ніби медом по душі помастили… Отож, коли проминув мій золотий, щасливий рік, сказав я панові каштелянові, що вже час мені або кунтуш дати за службу, або сукна відміряти, щоб я сам собі новий справив. Зареготався пан каштелян до свого почту: «Бачите, хлопці, які русини гумористи? Свого кунтуша ще не подер, а на новий вже сукно править… Іди, цуцику, кобилам копита фарбуй і дякуй Богові, що в мене сьогодні добрий гумор!» Образив мене пан каштелян — я цілий рік на совість йому служив. І тільки те, що їв, то й усе, що я від нього мав… Сказав я тоді Ядзі, що піду від пана каштеляна. Ядзя мені й каже: «Задурно ніхто не служить! За плату візьми та й злучи свою татарську потвору з його найкращим арабським скакуном!» Послухався я своєї прекрасної панночки Ядзі і так і вчинив. І от коли я побачив, що кобилка моя понесла, постановив я тікати. Почав я потихеньку запасатись у німців копченою ковбасою, сушеними щуками та сухарями… Тим часом і моя прекрасна панночка Ядзя почала збиратись у дорогу. Бо пані каштелянова мандрувала до самого Парижу. І брала з собою улюбленого папугу і при ньому, звичайно, панночку Ядзю…

Попрощались ми в сльозах із моєю прекрасною панночкою, і на згадку вона подарувала мені свою лютню…

А в ті дні на одному ринку почув я, що один чернець-домініканець підмовляє у хрестовий похід проти невірних турків. Тоді спитав я в його помічників, яка платня за хрестовий похід на турка? І мені сказали, що гульден на місяць. Подумав я тоді: «А чого мені думати — воювати турка чи не воювати? Татар бив! Ну то й турків поб'ю! Та й з міста краще в гурті чкурнути, а ніж самому при повнім наряді повз кустодію тікати… І тоді сів я на свою татарську кобилку і разом із іншими волонтерами виїхав із королівського міста Кракова. І востаннє засурмив свій хейнал сурмач для мене на Вежі Мар'яцькій.

Омелько раптом підвівся, кілька разів глибоко вдихнув, підніс складені долоні до вуст і з силою подув у них. І над пагорбом, над долинкою і ближнім лісом полинув ніби справжній сумний спів сурми. Зростав, зростав і враз урвався.

— Батьку, чого ви? Духу не стадо?

— Е ні! То і в Кракові так хейнал уривається. Це як пам'ять їхньому сурмачу, що йому горло татари стрілою пробили, коли він тривогу проти татар сурмив… Отож, синку, з веселим братством помандрував я в далекі світи. І нічого не думав про те, що далі зо мною буде. Мені тільки жаль серце краяв, що розпрощався я з милою панною Ядзею. Вийняв я з торби її дарунок, наладнав струни і заграв тих пісень, що вона мене навчила. І всі мене хвалили і слухали. І поки ми не дістались до самого Дунаю, я всю дорогу нашу батову потішав музикою та піснями.

Ну от, поки ми з тобою оповідки оповідали, і куліш майже дійшов. Тепер сюди тараню роздеремо. Щоб була заміна на дичину… Сьогодні добре дичина підв'ялилась… Через день-два можна їсти…

Омелько і малий неквапно смакували паруючим кулешем. А з-за пухнатих соснових гілок виповзав тонесенькою скибкою червоно-мідний місяць.

— Дивися, синку! Як он остання хатка місяця убуває. На третій день почнеться переміна. Тоді тільки зорітимуть на небі зірки. Лиско тут ходив — він нас і вночі виведе на старі козацькі проходи. А вони вночі не рипнуться… Диви, як Бубка — сьогодні він розкошує. Кулешу не просить, все кістки мордує…

— Батьку, розкажіть, що далі було. Я спати зовсім не хочу.

— Ні, синку. На сьогодні досить! Завтра рано встанемо. Треба все ретельно передивитись, перепакувати і далі, далі козацькими проходами. Омелько розрівняв теплий пісок поруч із земляною пічуркою. Постелив свій жупан. І поклав на одну полу малого, а другою його накрив.

— Спи! Сьогодні вже я казанок почищу — і помию. Бубка тебе стерегтиме. Спи…

8. ТУРЕЦЬКІ ПСИ

Малий прокинувся на урізі ночі, коли ще на чорній небесній бані несамовито сяяли всі зорі. А тонесенька скибка місяця, що перейшов у свою останню квартиру, горіла розплавленим сріблом.

Було так тихо, що чулось все: як дихають Буланко і Лиско, як далеко за долиною деркотить дрімлюга, як бо-зна де бреше лисиця. І все заливало дзюрчання цвіркунів — головних музик липневої ночі.

Бубка кудись зник. Певно тому й прокинувся хлопчик, що пес не грів йому більше спину.

Не було під сосною і козака. «Невже оце батько досі чистять казан і відмивають біля джерел начиння? А може де пішли полювати і Бубку взяли з собою? А вони мені сказали, щоб я не боявся, бо мене стерегтиме Бубка». Малий хотів покликати Бубку. Та не наважився, йому наче заціпило. Здавалось, що десь тут поруч щось діється невідоме. Він прислухався. І справді, його вухо вловило незвичні звуки — наче тупотіння якесь, і з невеличкими проміжками часу наче легенький свист. Малий потихеньку виліз із козачого жупана. І навкарачки, потихеньку, завмираючи і спиняючись, поповз до краю груда. Він проплазував стежкою межи тернинами і визирнув з-за останнього куща. Внизу, на малесенькім лисім клаптику землі горіли чотири свічки. Якраз по чотирьох кутах. По самісінькій середині цього клаптика крутився батько Омелько. Голий по пояс. Шаровари, закасані до колін, роздувались при швидкому русі, мов спідниця. На голові не смушева шапка, а накручено шовковий пояс. Омелько, ні на мить не спиняючись, крутився з права наліво. Босою лівою ногою він ніби встромився в заглибину, а правою сильно, швидко відштовхувався. Розкручувався все швидше і швидше. Після кожних семи обертів підстрибував і шаблею рубав повітря. Помахи шаблі прискорювались, свист повітря все посилювався. Вертіння перетворилось у шалені стрибки із блискавичними ударами шаблі.

Вогники свічок тріпотіли, коливались, схилялись до землі, але не згасали.

Хоч малий ніколи не бачив чародіїв і не знав, як вони чаклують, та зразу зрозумів — це чародійство.

Тим часом козак досяг такої швидкості, що здавався велетенською живою дзи? ою межи чотирьох палахкотливих свічок.

І враз він… ніби, ніби до половини занурився під землю! Зробив кілька шалених обертів. І раптом викинув руку із шаблею вперед. За один розмах зрубав вогонь усіх чотирьох свічок.

Темрява засліпила очі хлопчикові. Тільки з чорної глибини світився один червоний волосок догораючого? ноту.