Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 42

Повісять. Та доля знов зглянулась наді мною. На якийсь день приходять тлумач і стражник, обидва сміються: «Магда прибігла. «Ну, я зрадів: всі побачать, що я не брехав. Гішпанська сука — мій головний доказ… Піднімаємося в кордегардію. При дверях, між вартовими стоїть ота мура Магда. А кошика в неї виглядає та чортова зелена пляшка з тим чортовим вином. Я тоді кажу тлумачеві: «Скажи їй, що через оту пляшку в мене кобилу і дивне лоша вкрали. Через те я й сюди потрапив. Бо на кий біс мені ті турецькі кобили, якби в мине лишились мої коні?!» А вона сміється: «Тут у тебе нічого не вкрадуть, можеш пити! Я тобі принесла коржів і сиру і винограду. Чого тобі ще треба? «Я кажу: «Піди в Чорну фортецю. Нехай дасть листа, що я його кнехті. ««Добре, — сміється Магда, — піду. Тільки дай, я тебе поцілую. «І так при всіх мене в губи як засмокче… Листа від коменданта Цумбуша вона дістала. А тільки до княжої фортеці не донесла. Бо мене вже випустили і я з сукою повертався до Чорної фортеці.

— Що, справді, сука прибігла туди? Як вона дорогу знайшла?

— Того мені не об'явлено, як вона знайшла… А той князь був великий любитель собак. Він страшенно розчулився, коли йому сказали, що Магда біля замкової брами скавулить. Сам до мене в льох спустився і наказав відкрити грати…. Хотів він погладити Магду — вона як загарчить на нього. Тут він ще більше розчулився і каже мені: «Я від тебе чекаю подарунка: ощениться — принеси мені сучку і песика. «Я кажу: «Якщо світліший князь віддасть мені мою турецьку кобилу. Бо пішки та ще босому важко кам'янистим шляхом іти. А в мене твої, найсвітліший князю, гайдуки чоботи забрали. «Князь мені й каже: «Турецьку кобилу ти собі сам добудеш, хитрий русін. А турецьких цуциків я обов'язково чекаю. «Так і не віддав мені цей найсвітліший гівнюк моєї частки з турецького лупу… А коли я повертався додому із княжої в'язниці, здибав мурую Магду на битім шляху. Вона несла князю листа від мого Цумбуша…

— Батьку, батьку! А що було далі?

— О! Багато чого було. Потім про мене весь той кордон тільки й говорив. Одне геройство було, поки з Магдою був…

— З тією гішпанською сукою? Ви з нею ще коней викрали? — Та ні… Я про руду Магду… А коні турецькі теж були. І дукати були. Справжні, червоні, як сонце… І княжим гайдукам відплатив. Як живі, то й зараз пам'ятають… А найсвітлішому угорському князю я підніс турецьких цуциків, добра б йому не було!.. Ну от — вже й час таганувати… І Омелько спинив коней і собаку на затишній зеленій галявині під височенними тополями.

9. КРОВ НА ПОГАНОЙ ЛУЖЕ

Ще день і дві ночі вони йшли до броду. І коли вони рано вранці підступили до липового гаю над дорогою, малий вже і не пам'ятав про гостру набіжну лихоманку.

Все було точнісінько так, як розповідав Омелько. Особливо були гарні височенні липи, що ніби просадом накривали глибоку осадку дороги. А від могутніх сірих скель на тому боці річки аж дух захоплювало.

Вони проїхали цим ніби ровом, проходом під липовим отишшям. Прохід кінчався перед самісінькою водою.

Спішились і розвантажили коней.

— Треба перевірити, чи весняна повінь не вимила ями.

Коней вели через прозорі струмені і піщане дно було наче перед очима. Тепла, як парне молоко, вода в найглибших місцях сягала малому до підборіддя.

Коли вони вже виходили на схил скелястого берега, між їхніми ногами пронеслася зграя наполоханих риб.

— Батьку! Риби! Живі риби!

— Хочеш вловити?

— Ага. У нас на хуторі немає річки. Коли я був маленьким, нам принесли здалеку карасів, живих. Баба цілу пательню насмажила.

— Гаразд, зроблю тобі вудку. Але спочатку подивимось, що там нагорі. Повели коней крученим проходом між велетенськими брилами каменю.

Вийшли на рівне. Ліворуч, ніби позначаючи звиви річки, великими купами підіймались сріблясті верби та темно-зелені розлогі тополі. Просто перед ними стелилась рівнина, заросла буйними травами та поодинокими кущами, а далі на узвишші чорніла стіна соснового лісу.

— Он бачиш: така ніби плямка перед лісом? То старезна сосна, розбита блискавкою. Від неї починається дорога на хутір… А тепер ходімо на лівий берег. Я липи підсікатиму, а ти лови рибу. Щоб нам добра юшка була…

Омелько витяг із перекидної торби малесенького козубочка. А звідтіля клубок волосіні, сплетеної із білого кінського волосу та маленький кований гачок. Приладнав до волосіні грузило із шматочка кулі та поплавець прив'язав із соснової кори. А тоді озирнувся, чи нема поблизу де доброї ліщини, щоб вирізати вудлище. Просто над ними, на схилі круглого пагорба піднялись майже до липових гілок три здоровенних кущі ліщини.

Вони видерлися по крутому схилу округлого горба до тих кущів. Вирізаючи найдовший пагін, Омелько нахилився до самого коріння.

— Синку, щось там зблиснуло. У тебе руки маленькі — межи пагонів пролізуть.

Малий засунув руку межи пагонів і витяг блискучу жовту трубку з округлим навершям.

— Ого, синку! Та це золота рукоять меча. Бачиш: ось наче іржавий вухналь стирчить. Оце все, що від клинка лишилось. З'їла іржа крицю… Бог із ним, із золотом… Принеси мені коників, я один раз тобі наживлю на гачок. Потім сам управляйся. Тільки не закидай туди, де кущі й корчі.

Малий побіг з вудкою до води, а Омелько, підкинувши кілька разів на долоні ваговиту золоту трубку, недбало жбурнув її до торби.

Омелько відрубував дві крайні липи там, де, на його гадку, найкраще перекривався прохід. І за кожним ударом його замашної сокири прокочувалась луна над водою, відбиваючись від сірих скель.

Тільки малий закинув снасть з великим рожевокрилим коником, як якась велика риба об'явилась із коричневої глибини і рвонула наживку.

Довелось бігти у зарості високої трави і ловити принаду. І знов прудка риба зірвала коника, лишивши хлопчикові голого гачка. Риба була. Риба вистрибувала просто на коника, що падав у воду. Але хлопчик ніяк не міг підсікти рибу — занадто-швидко смикав і все витягав голий гачок.

Від невдач він розхвилювався і вколов собі пальця, коли насаджував на гачок останнього коника. Закинувши снасть, вудлисько затис під пахвою і почав висмоктувати кров із пальця. Тому й пропустив ту мить, коли риба хапає наживку, і не смикнув поспішно. А тільки тоді отямився, коли вудлисько щосили шарпонуло, і воно ледь не вилетіло з-під пахви. Схопив прут обома руками. Вудилисько зігнулось до води горбатою дугою, а волосінь бігала то туди, то сюди, з бризками розсікаючи воду.

— Я вловив! Я вловив! Поможіть!

На крик хлопчика першим прискакав Бубка, а тоді вже підійшов Омелько з сокирою в руці.

— Диви, добрим рибалкою станеш. — Похвалив Омелько, перебираючи з рук хлопчика вудлище. Він поводив, поводив, щоб риба заморилась і тільки тоді витяг прудкого чорноспинного головеня, може в лікоть завдовжки.

— Тепер діло піде. Але треба спочатку копанку зробити.

— А для чого?

— Щоб риба живою лишалась, поки ти на юшку наловиш.

Малий притяг лопату, Омелько копнув кілька разів, і вода вмить залила ямку. Голованя й пустили туди.

— Лови. Може з тебе рибацький отаман буде.

Хоч у малого ще не раз зривало наживку, а проте на добру юшку він наловив.

Юшку варили без цибулі та петрушки, окропу і моркви. І хліба в них не було.

Та однак все, до останнього плавця обсмоктали. Аж посоловіли від цілого казана густої юшки.

— Тепер, синку, добре вимий казанок. Та звари вівсянку Бубці з малої торбинки. А мені ще треба ясеневих кілочків нарубати.

Поки малий чистив казанок та варив вівсянку Бубці і годував його з широкого лопухового листа, Омелько з шаленою швидкістю нарубав кілочки з молодих ясенів.

— А тепер підкинь у вогонь трісок — треба добре кілки обпалити.

— Для чого?

— Обпалені вістря набагато твердіші. Таким вістрям як наконечником можна людину протнути… Поки я гартуватиму кілки, повизбируй всі свіжі тріски в одну купу отамо в опадку. До найменшої трісочки. Щоб не було ніякого сліду.