Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 60

Здоровань затрусився, роздивляючись на неживу, поламану кисть товариша. Стогнав, зводячи голову, чорнявий. Пов'язка в нього збилась і було видно, що око в нього повереджене, заплиле. Третій ще тільки сопів п'яним віддихом. — Омельку! Ти в нас характерник — приведи його до пам'яті.

— Підніми йому писок! — Злісно проказав козак.

Раз — і він миттю висмикнув стрілу із сагайдака і вколов у ямку під нижньою губою.

Тонкою ниткою почуріла темна кров на дошки стола. П'яний гайдук тихо заскиглив, застогнав. Розклепив очі і підвів обидві тремтячі руки, щоб відштовхнути стрілу.

— Не рипайся. Бо тобі обидві руки поламаю… Омельку, пане-брате, отому залий оковити, бо ще здохне. Бач яке лайно слабодухе виявилось. Йому на лаві сидіти та микати на гребені, а воно на коня залізло.

Омелько силою залив горілки, і той трохи порожевішав, бо й при свічці було видно, що він геть сірий лицем, ну як мрець.

— Ось що, сологуби ви срані. — Делікатно звернувся до них Омелько. — Я вам вже який день своє вміння показую, а ви мені все не вірите, що я сильніший за вас. Ви от думаєте, що в мене пальці слабші, ніж у нашого, славного пана козолупа? Дивіться! — Омелько витяг йоахимсталяр і спокійно зігнув його навпіл. — До чого це я? До того, що цими пальцями я вам очі повиколупую. Тільки одному лишу одне око. Він вас додому поведе… Але можу і так відпустити… Якщо скажете, де твій і твій кінь! — Він рвучко повернувся до чорнявого і дебелого.

Чорнявий мовчав, а дебелого вже трусило від страху. І він попрохав: — Дай ще оковитої — у горлі сушить…

Омелько залив йому порцію оковитої.

— Коней стереже наш хлопець молодий… навпроти торжища…

— Далі кажи!

— А пан у діброві з Петром…

— А чого ви мене по двоє пасли? Невже удвох думали впоратись зо мною? — Та дудар нахвалявся, що Михводій сказав: «Оце розговіємося з Омелечком. Оце вип'ємо! Оце вдаримо лихом об землю. «Та ще…

— Що «та ще»?!

— На торжищі всі казали, що козак добре впився, бо срібняки за шмат полотна кидав і щирий таляр дав за мішок раків…

— Значить кажеш, що мали надію, як я уп'юсь до всрачу, то мене п'яного поборкаєте?..

— Та виходить, що саме так… Дай ще оковитої — горло сохне…

— Надпий! Мені не шкода… А ти, Михводію, скажи мені: а куди ти їхню зброю подів?

— А їхні списи у сусіда в стрісі, а шабельки-угорочки під кроквами на шворочці…

— Добре, нехай так… А тепер, сологуби срані, крім тебе — очкура, ти просто сільське бидло, ведіть мене до вашого пана. А щоб ви не втекли і не рипались, малий вас роззує. Щоб не було біди, поки роззуватиме, Михводій триматиме вас за горлянку. Малий, тягни чоботи з оцього дебелого очкура. Михводій же великим і вказівним пальцем прихопив дебелого за адамове яблуко.

Коли малий знімав чоботи з чорнявого, з онуч посипались монети.

— Ха-ха-ха! Хохо-хооо! — Заходився реготом Михводій і ледь ненавмисне не задушив чорнявого.

Омелько тільки криво усміхався і барабанив пальцями по дзвінкій глиняній чарчині.

Коли малий постягав з усіх чоботи, Омелько по-одному клав їх лицем на спориш. Ставив чобіт на шию, а Михводій кілком, висмикнутим з тину, бив кілька разів по п'ятах. Бив від душі. Троє лише стогнали і харчали, а чорнявенький зомлів.

— Синку, тепер швиденько узуй їх! Та онучі не мотай! Поки намотаєш — п'яти так спухнуть, що не влізуть і у халяву…

Нарешті і перші півні запіяли. Омелько і Михводій посадовили полонеників по два на коня. І всім пов'язали руки за спину, а ноги стягли мотузами під черевом коней.

Омелько підсадив Михводія на гнідого. А малий виліз на бительню, з неї вже скочив у сідло.

Коли вони виїздили з двору, із тіні з'явилась Тетяна і подала Омелькові повну торбинку.

У кінці кутка, аж біля другого містка, ревіла, свистіла, гула Панькова дуда. І стугоніла земля під ударами залізних парубоцьких ніг.

Їхали тим шляхом, що вперше — бродом, а тоді рінню, річковою долиною. Та на торжище не виїхали. Там гомоніли люди, хтось, грав на скрипці «горлицю». Звідтіля тягло молочним, волячим духом, кінським потом, дьогтем і смолистим димом вогнищ та пахощами куліша з салом, рибною юшкою, густим духом часнику й цибулі. Кілька разів повіяло хмільним медом.

Вони проїхали під самим урвищем берега, під самим торжищем.

Собаки при возах забрехали на вершників. Але ніхто на торжищі не сполошився, не поцікавився: на кого брешуть собаки?

— Безпечні люди, Михводію.

— І дурні, і безпечні, пане-брате!

Пробасив Михводій.

Вартового з кіньми вони знайшли швидко. Він зморено спав. І хоч коні заіржали, почувши своїх, він не збудився.

Омелько обережно забрав від нього зброю, ударив під дих. І поки той харчав і гикав від болю, зав'язав йому руки за спиною…

Коли вже піднімались пологим схилом, Омелько спитав чорнявого:

— Як знайшли?

— Собака твій вивів… Його із сукою панською прихопили. — Поспішив запопадливий здоровань у білій свиті.

— Тебе питаю?

— Я мовчу, я мовчу! — Поспішив полонений запевнити Омелька.

А чорнявий не відповів.

— Добре, добре! Ти, вірний пес панський, ще побачиш, як він тебе першого і продасть. Тепер слухайте мене уважно. А хто недочує і не втямить, той — покійник… До вашої галявини звідсіля більше милі. Зараз ніч. Отут ми затагануємо. Щоб мені не було з вами зайвого клопоту, сидіть на конях. І Омелько прив'язав окремішньо кожного коня до дерева на невеликій галявині. Михводій з допомогою Омелька спішився і присів під дубом. Він викресав вогонь і запалив? нота. Малий і козак навпомацки назбирали добру купу гілок та шишок. Біля самих коней з бранцями козак в пітьмах викопав ямку для вогнища. Засипав туди все паливо і розвів вогонь. Малий вкляк біля вогню і підправляв сухі гілочки.

Омелько тихо потяг його за рукав. Від вогню у затінок. Зашепотів на вухо.

— Бачиш, де бувалий степовик сидить? У затінку. Навіть? нота шапкою прикрив, щоб і жаринки хто чужий не помітив. Ми тут з тобою в затінку. А наші вороги освітлені. До всього, їм страшенно боляче і страшенно мулько сидіти верхи… Ходи тихенько до Михводія та спитай, чи хоче він їсти? Малий нечутно і швидко прослизнув до Михводія.

— Дядечко Михводію! Батько Омелько питають: чи хочете ви їсти?

— Ні? — Їжте без мене — я на чатах.

Омелько видобув із торби вертуту і вломив по доброму шмату.

— Смачно?

— Ой, смачно! Я такого в житті не їв.

— А вже! Для подорожі річ найкраща.

Ще вони не доїли останні крихти, як занепокоїлись, завихали коні.

Михводій підвівся на одне коліно і заклав тліючого? нота в курок гаківниці.

І ось на галявину вилетіли здоровенний чорний пес і строката мисливська сука.

Пес зразу ж упав на землю і плазом, скиглячи та повискуючи, ніби і скаржачись і вибачаючись, поповз до Омелька.

Сука спинилась посередині галявини, поводила мордою, принюхуючись, і привітливо помахувала хвостом.

— Сучий ти сину, Бубка! Почув нас, почув…

Здоровенний одновухий пес, з подертою шкірою, з погано вигоєними ранами по всьому схудлому тілі, перевернувся догори лапами і обпісявся, коли Омелько почухав його по підщелеп'ю.

— Я ж тобі сказав: твій пес нас на тебе вивів, заговорив дебелий бранець у білій свиті.

Пес підвівся і тепер терся лобом об нові штани хлопчика. Підійшла сука. Приязно помахувала хвостом.

Омелько, присівши навпочіпки, почухав її по чубку, потім злегка поторсав по підщелеп'ю.

— Синку, — прошепотів він, — тепер ми візьмемо собак та підемо до пана в гості.

Омелько перевірив пістолі за поясом, попідкасував поли каптана потурецькому, під пояс. Перевірив, чи легко виймаються шабля і чингал із піхов.

Помацав під ногами, знайшов шишку і легенько кинув у Михводія.

— Ти? — Зразу ж спитав Михводій у темряву.

Омелько у відповідь тричі тихо свиснув дроздом…

Яскрава тоненька скибка молодика почала знижуватись до верховіття, коли малий і козак підійшли до краю соснового лісу.

Там, за неглибокою опадкою, починався дубовий гай.