Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 64

Дідок, мружачись від сонця і прикриваючи очі від сонця величезною розпрацьованою рукою, відступив.

Омелько провів коней черев вузький вхід. Бубка за ними. Сучка знов забрехала. Але Бубка так гавконув, що вона, підібгавши хвоста, з вереском кинулась у сіни невисокої рубленої хатки.

Коней повели до очеретяного піддашшя на чотирьох білих березових палях. Коли прив'язували коней до конов'язі, малий потяг за шаровари «батька» — А чого в нього прізвище Пацюк? Та він же на мишу схожий — такий маленький. І очі в нього такі бистрі, як у миші.

— Тсс! Боронь Боже, ще почує. Він чує, як молодий. І бачить добре.

Тільки силою слабий від старості.

Тут, біля конов'язі, Омелько натягнув на себе стару кирею, підперезався мотузом, а тоді познімав з коней усю поклажу і попер всю цю гору торб і пакунків до хатинки.

У сінях поклажу опустив на долівку. І, вступивши разом з малим до хати, вони поскидали шапки, в кого яка була, і перехрестились на образи. А тоді вклонилися старому Пацюку: «Отамане, ваші головни. «Тут дід Пацюк запросив їх до столу, де стояла миска з малосольними огірочками, миска киселю, миска з чорною смородиною та миска прозорого, як скло, золотавого меду. Омелько вискочив у сіни і приніс хлібину.

Проказали «Отче наш» та й покріпилися — крихти не лишилося і миски були, наче помиті.

А тоді вже звеселений Омелько перетяг до світлиці всі речі.

А особливо весело було, коли Омелько розкладав по лавах і столу і розповідав, як йому вдалося коней і зброю захопити у лядських похлібників. Малий тільки очі витріщив та рота роззявив, як дід Пацюк та Омелько ляскали один одного по долонях за дотепне слово, обіймались і реготались. І не пили ж нічого, а так їм весело було. Та нараз і малий відчув, як йому радісно і весело від того, що Омелько гуторить про їхні пригоди та багатоденну втечу таємними проходами.

Один раз тільки старші спохмурніли, коли Омелько виклав на стіл чисту книгу і волоські карти із Кринчиної торби.

Все розклав Омелько, все показав, все пояснив: кому що належить, кому й скільки віддати монет.

— Батьку! Мені меду, та пилку та золи. Травичка і смолка в мене цього разу найкращі. Замішаю та ліпитиму «бусурменські мандрики».

— Ходи в холодник. Тут, під образами, сатанинське діло не прав. Іди! Омелько пішов до невеликої кліті на невисоких товстенних палях.

А дід і хлопчик зайшли до гарливо зрубленоі хатки з двома вузенькими віконцями- заволоками.

На них повіяло таким густим медовим духом, аж у голові закрутилось. Під дерев'яною небіленою стіною на дерев'яних рамах стояли великі сита. А з тих сит у довбані липові корита падали краплі прозорого, мов кришталь, світло-світло жовтого меду.

— Дідусю! А чого тільки одна стіна білена?

— Бо та стіна глиняна. Вона від печі. Через неї сюди тепло йде. Тоді мед із стільників швидко і краще витікає.

Малий став навшпиньки і зазирнув до сита. Там лежали вже майже порожні соти із надрізаним верхом.

У хатинці було сутінно, бо із середини віконні щілини були ще затягнуті бичачим пухирем.

Старий потягся до полички в кутку будівлі і зняв з неї найменший глечичок. Як вийшли із медової бані, малий обдивився навколо і сказав: — Все у вас тут таке мале… Тільки отой погріб у вас такий довгий і здоровенний.

— То, джуро молоденький, не погріб. То омшаник. Туди на Тимохвія стягаємо колоди з бджолами і вони там зимують.

— А де зараз бджоли, і колоди де?

— На пасіці всі! Іди подивися! Перелаз у тині зразу за тим дубом.

Малий метнувся за вікове дерево і застиг на перелазі. За темночервоною плетеною стіною високого тину сховались наче справжні райські кущі. На залитій ласкавими променями сонця смарагдовій шовковистій траві стояли і лежали колоди. І всі вічками на південь до полудневого золота сонця. Колод було так багато, і малий почав їх рахувати, загинати пальці, але збився і полишив це заняття. А просто переліз на той бік тину. І пішов роздивлятись колоди і всю пасіку. Підступив до колоди: там біля вічка темні смугасті бджоли із золотими шароварами на останній парі ніжок крутяться, крутяться і залазять у колоду. А ті, що вилазять із колоди, ті без золотих штанів, і вони ніби чи то обнюхують, чи то вітаються з тими, хто прилетів із золотим пилком. І зразу ж зриваються стрілою і десь розчиняються в мерехтливій полуденній юзі.

Малий отямився тільки тоді, коли дід взяв його за плече.

— А я побачив, як вони вітаються! Одна коло одної крутяться. Ну, як ото танцюють.

— О! То ми таки справді пильні! Не дарма ж ти Омельків джура.

— І ще йому названий син!

— Це ще краще: тоді будеш мені онуком. Га?

— Буду, як батько дозволить. Я піду до нього спитаю.

— Не поспішай. Зараз він місить дурман. Ходімо, я тобі краще свій вертоград покажу.

І старий Пацюк все показав: і кущі смородини і малини за низенькою огорожею. І кущі, і пагони і ростки різного-різного цілющого зілля, що ніби в плетених корзинах рівними рядами росло. Найбільший клапоть землі було засіяно сіро-зеленими рясними маками. Які кущі розкривали свої навдивовижу великі рожеві і білі пелюстки квітів, які вже відцвіли і підносили на стрілках сіро-зелені кульки тугих маківок.

А три найбільші і найдозріліші маківки від самого паркану були безжально роздерті, розколупані до блідого насіння. І з цієї понівеченої маківки напливало білувате липке молочко.

— Це миші поїли?

— Еге! Миші! Сороки спаскудили, трясця їх матері! П'яниці прокляті. Поки дозріє, половину маку переведуть! А такого маку, як у мене. Бо я насіння на останньому снігу яку годину потримаю раз, другий, третій та ще, щоб сонце на нього світило. А вже як виросте з цього насіння мак, то такого смачного та жирного насіння ні в кого немає. А ці іродові сороки вже кілька років, як унадились до мого саду. Надзьобаються тихо — то я й не чую, як вони шкодять. А вже як сп'яніють, то галасують, об дерева б'ються, на землю падають. Не одній голову скрутив і на тину повісив — все одно прилітають дурману нажертись.

— Дідусю! А я батькові скажу, і він мені лучок вробить і стрілочок пучок. Я їх усіх постріляю.

— О! О! О! Чуєш, крекотять за пакіллям? Уже сп'яніли! Вже їх розібрало! — Можна я на кислицю вилізу і подивлюсь?

— А лізь! Тільки обережно, на вістря не впади.

Малий видряпався на струнку яблуню-дичку і заволав з дерева.

— Лисиця, лисиця!

— Яка там лисиця?

— Там під кущем сороки, як п'яні, стрибали і падали. А тут з кущів лисиця — хап сороку! І в куші. Там ще дві лишилось. Я побіжу, вловлю.

Поки дід Пацюк дійшов до виходу та одчинив двері, поки малий оббіг дубову стіну, лишилась одна сорока. Та й та сиділа на кущі, метеляла безсило крилами і розпускала без діла хвоста. Малий підстрибнув щосили і вже на льоту вхопив сороку за хвіст. Хвіст лишився в нього у руці. Але сорока далеко не пролетіла. Вдарилась об стовбур і гепнулась у траву. Тут її і прихопив малий.

Дід Пацюк саме вийшов із холодника, куди заніс Омелькові все загадане для дурманних оладків.

— Беручкий хлопець! А ти знаєш, що можна сороку людській мові навчити? — Ні. А як, скажіть?

— Садовлять чи під кошик, чи під що темне, тільки щоб не задушилась, і починають одне й те саме слово повторювати, поки язик не заболить… Я сам, як був молодим хлопцем в одних міщан у Києві, бачив вчену сороку. Вона добре говорила: «тато, баба, дід».

— Я попрошу в батька, щоб вони мені козуб від вугілля дали. У козубі темно. Я її посаджу в козуб і навчу говорити!

За цією розмовою їх застав Омелько.

— Ну, батьку! Все готове. Найкращий бандж, який я коли нюхав.

— Ну, то й добре. Все менше клопоту… А твій джура мені мак охоронятиме від сорок-п'яниць. Зробімо йому лучок?

— Батьку, батьку! Можна, я козуб візьму.

— Для чого він тобі?

— А в ньому темно. Я туди оцю сороку посаджу і навчу її говорити людськими словами. От!

— То нехай буде так…

Омелько скинув кирею і, сівши на відкритім сонці, заходився обстругувати пружну ясеневу гілку.