Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 16

— З Молдови, моя матінко.

Так там же турки правлять! А тамтешні люди — мунтяни — невірнії люди.

Це ж вони батька Байду видали султанові.

— Хитрі люди, ті мунтяни, ваша правда, моя матінко. Та й добра ж у вас каша. Кожна зернина, як родзинка! Що то — стара хазяйка! Хіба так молоді вміють запарити гречану кашу? Та не можуть! — Хвалив і підхвалював, щоб задобрити господиню, а тоді вже умовити її, і переглянути ту купу лицедійського шмаття, що лежало в тіні під лавою.

Коли тут із Хвесьчиної садиби почулось жалібне собаче скавуління. А далі й завивання.

Завивання все посилювалося. Болісне, відчайдушне, мов хтось конав у страшних муках.

Стара, крекчучи важко, підвелась з-за столу.

— Піду та й подивлюся — що воно там такого сталося? Чого це пси посмертельному завивають?

Стара потихеньку почапала у сіни, а нічний гість вхопив глиняний каганець і посвітив за столом по лаві. З полотняної торби наче виглядала якась червона кожа. Чоловік потяг і витяг червоний чобіток. Та шапки в торбі не було. З двору все сильніше неслось завивання. Ще й гоготіння кінське додавалось до собачого завивання.

Чоловік швидко опустив руку під лаву і почав навпомацки перебирати купу різного начиння, що висипалось із козубів. Нарешті намацав шапку із стрічкою. Витяг. Аж і справді та мазниця, про яку говорила стара рибацька вдова.

А на дворі заводилась зовсім інша історія.

Підпила Хвеська і її геть розм'яклий крутіль, повилазили з хати.

Таксяк вдягнені, хитаючись і заточуючись, поспішали до клуні, з якої неслося смертельне собаче завивання. Хвеська в тремтячих руках тягла великий глиняний ліхтар, певно, канівських гончарів, із товстою білою свічкою.

Гість у киреї запхав чобітки і шапку в полотняну торбу і сховав під полу.

Став за спиною бабусі.

— Матінко! Зачиняйте двері і спіть. Як завтра люди питатимуть, що чули — скажете, що собаки вили, мов скажені!

— А ти що робитимеш?

— Цуркуватиму злодія!.. У нього кінь половий?

— Половий! А ти звідки знаєш?

— Про козака Пацюка чули?

— Згорів, царство йому небесне! Славний був козак! Тільки дуже-дуже старий. Чи не сто років йому було?..

— Отож я свого полового коня лишив Пацюку, як у похід пішов. Панські гайдуки пасіку пограбували і, щоб свідків не було, підпалили. А коня загарбали…

— То це ти той, що Шайтаном прозивають?

— Матінко моя, голубонько! Чи Шайтаном, чи Майданом — яка різниця. А конокрада цуркувати треба! Зачиняйтеся і спіть! Та ще дякую за смачну кашу! Не каша — мед! Ну, бувайте здорові!

— Ходи з Богом!.. А як же лицедії? Ти ж хотів спитати…

— Нічого! Якось здибаю…

Чоловік швидко вийшов із хати на вулицю і через ворота в'юном прослизнув на Хвесьчине подвір'я.

Попід стіною обережно, навшпиньках дістався до дверей. Двері торкнув — піддалися. Обережно в сіни.

Тихо.

Відхилив хатні двері.

На столі серед мисок, кухликів, глечиків, куманців і горщиків (наче ціла рота вечеряла!) тріскотів і блимав золотим вогником каганець.

На стіні, самісінько біля полу, тільки руку простягни, висіла шабля, нагайка і два пістолі в кобурах і порошниця з черепахового панцира. Тут поруч на кілочку висів синій жупан доброго лунського сукна.

Непроханий гість вийняв пістолі, витяг шаблю із піхов і поклав її під солому, зготовану на розпал.

Першою влетіла до хати Хвеська.

Вголос кляла стару:

— Ах ти ж суко стара! Таки відплатила за свого цуцика. Вона… Ну, нічого, я їй козу зведу та й саму удавлю!

Хвеська відкрила скриню і почала зі скрині викидати все, щось там шукаючи.

Чоловік прихопив її з-заду за обличчя, затискаючи рота. І вжучив кулаком по нирках.

Хвеська розігнулась, щосили тягнучи носом повітря.

Тоді чоловік відпустив руку з лиця і рвучко повернув до себе.

Хвеська з жаху і болю роздерла рота, намагаючись крикнути. Але чоловік випередив її і щосили затовк кулаком під здухвину.

Вона лантухом осіла на долівку.

Напасник вийняв з-під поли червоного чобітка і запхав його халяву їй у роззявленого рота.

З розкритої скрині витяг рушника і рушником затяг їй за спиною руки.

Та й закотив під піл зомлілу Хвеську.

Ще й з полу ліжники попустив, щоб не було зразу видно, що там таке.

А мордатий Сметана кричав, кричав із клуні. Зрештою, йому терпець урвався і він поспішив назад до хати. Ніс перед собою на руках, мов ягнятко, здоровенного чорного собаку. Із ікластої пащі пухирилась кривава слина. Мордатий став на порозі і заволав:

— Хвесько! Стерво! Куди ти поділась?!

Вона ж, як не дивно, після таких ударів зразу відійшла і завовтузилась під полом.

— Що ти там робиш?! Трясця твоїй матері!!!

Обережно поклав гончака і нахилився, щоб подивитись, що ж там таке?

І чоловік тихо промовив за спиною мордатого:

— Чорну мазницю шукає…

Мордатий стрімко випростався і шарпонувся до шаблі на стіні. Та тільки повітря хапонув замість рукояті й шкрябонув нігтями по крейді. Тут вже і він почав обертатись, ханаючись за ножаку, який знімав тільки тоді, коли скидав штани.

Він встиг вихопити ножа.

Але чоловік сильно крутнувся на місці. І одним махом накрив рибальською сіткою мордатого гайдука.

Гайдук намагався розпанахати лезом сітку.

Одначе незнайомець не дозволив йому цього. Він розмахнувся круглим каменем на линві і боляче вдарив гайдука в груди.

Мордатий на мить завмер, і тоді непроханий гість заходився обкручувати його тією линвою.

З линви ж висіли линвочки, плетені з кінського волосу. На линвочках — заіржавілі гаки-двійники. І чоловік встромляв гаки у свиту мордатому, у сорочку, у штани, у зап'ястя руки з ножем, у коліно крізь холоші штанів, у литки, крізь халяви!

— Так скажи мені — ти сом чи осетрина, з жопи панської дитина? Га?

— Хто… ти?.. — Ледь прохрипів мордатий гайдук.

— Твій гаплик, людолове! Пусти ножа, бо гаки в прутня тобі встромлю!..

Та мордатий не хотів пускати ножа, хоч і не міг ним нічого заподіяти.

Чоловік смикнув за линву кармака, що поборканий чоловік упав на коліна і завив.

На одязі навколо гаків почали виступати червоні плями.

— Мовчиш, гайдуче? — І раптом шарпонув угору линву.

Від несподіваної біди і болю очманілий гайдук підвівся. Впустив ножа на долівку.

Тоді чоловік хвацько метнув линву кармака на гак на сволоці, на який ото чіпляють колиску. Та й зачав потроху підтягати до себе.

Стогнучи і схлипуючи, малесенькими кроками, мордатий чапав туди, куди його тягла линва.

Гість прив'язав вільний кінець кармака до ніжки столу. Мовчки підійшов до конаючого пса.

Пес налякано заскавулів і почав із останніх сил відповзати подалі від незнайомця.

— Ліхтар лишив у клуні?

Мордатий гайдук мовчав.

Гість зняв нагайку із стіни і вперіщив мордатого по голові.

— Помовч, помовч, поки я прийду.

І пішов до клуні по глиняний ліхтар.

І своєчасно.

П'яний Сметана необережно поставив ліхтар на колоду. Свічка вивалилась, і віск з неї плив по дереву.

Підняв швидше ліхтар і поставив на місце свічку. Ретельно загасив вогник на деревині.

Від його приходу до клуні чорного конаючого пса пройняв такий жах, що він відповзав і відповзав. Поки не потрапив під копита соловому конику, що неспокійно гоготів, рдився і скидував задніми.

Високо посвітив ліхтарем на переполоханого коня.

— І ти, Лиско, перелякався? Не впізнав? Не бійся, конику! Я геть усе розумію… Стій тихо, прийде малий і забере тебе…

Відтяг потовченого пса з-під копит неспокійного коника.

Ще раз уважно оглянув колоду — а чи не сховався де вогник. І тільки тоді тихо зачинив за собою двері клуні. Замок повісив, але не замкнув. Та ключа забрав. До хати повернувся дуже вчасно — Хвеська встигла виповзти з-під полу.

Спромоглася звестися на коліна і якось виштовхати з рота халяву чобітка.

Тепер намагалась розгризти сітку на мордатому.

Вона, як почула, що нападник повернувся, обернулась і болісно скрикнула. Відсахнулась.