Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 30

Батько Омелько спересердя плюнув на дорогу.

— Бач як налякали згоном! Погана вістка стрілою летить!..

Коли вони вийшли за сільський вал і перетнули белебень, і неквапно спускались пологим схилом до липового гаю, то з-за кущів з'явилась Параска.

Брела глибоким снігом і мовчки махала рукою.

Омелько тихо свиснув, і малий спинив Лиска. Хотів повернути назад до Батька Омелька. Але той показав стояти і нікуди не рухатись.

Забрьохана, вся геть у снігу, з пасмами рудого волосся, що вибилося з-під хустки і налипло на спітніле чоло, вона вибралась, зрештою, на стежку і побігла до Омелька. Лівою рукою притискувала до грудей торбу.

— Що тобі, дівчинорибчино? — Ласкаво спитав Омелько. Але в тій ласкавості наче бриніла якась загроза.

— Візьміть ось пироги з маком!.. Бо вони кажуть, що ви сатана… А я знаю, що ви — чародій, людина, але чародій…

— Спасибі за пироги! Як з'їм, тебе згадаю… А зараз вертайся додому, бо застудишся! Он як упріла!

— Не застужусь!.. А як ви взнали, що то я все?.. Своїми чарами взнали?..

— Дитино, ну які там чари?! Та все ло твоїх брудних руках і бруді на колінах. Ще по купках соломи на долівці. Ну хто ж усю солому задля втіхи перетрусить? Сама подумай. Отако нишпоритиме по всій хаті тільки тоді, коли вузлом до гузна прийшлося.

— А чому мене не звинуватили?!

— Та не хотів при всіх таку руденьку перепілочку ганьбити. Річ дуже коштовна. Дуже. Ти знайдеш і все буде тишком-нишком і ніхто не дзьобатиме. Чи хіба тобі мало дістається щодня? Га?..

— Господи! Ви справжній характерник — все, все ви знаєте!

— А от Господа не гніви! То він усе знає… а ми тільки те, що зможемо…

— То скажіть, що ж мені робити?!

— І вчепилась обома руками в керею і підтяглась навшпиньки до його підборіддя — така була мізерна.

— На Масляну маю бути у Києві на Подолі на Житньому базарі у коваля Микити… Ну а що тобі робити? Краще, як ти сама знайдеш. Щоб я сюди не повертався. Якщо ти знайдеш, а в тебе заберуть, то скажи їм, що я горлянку йому розріжу від вуха до вуха!.. Ага, ось іще одне — повернись додому і скажи, що ми пішли до Глинища…

— Так ви ж туди і йдете.

— Отож бо, дівчино?

— А ви б мене могли покохати?..

— Але за жінку не візьму, дівчино-рибчино?

— Чому?

— А ти сама подумай…

— Бо ви січовик!.. Але звідки у вас син? Як не можна жінку брати?

— Названий син. Я його з колодязя витяг.

— Батьку? — Покликав малий, вводячись у сідлі..

— Двоє на конях. Гайдуки. Я впізнав! до села завертають!

— Параско — додому! Тимко — за кущі! Ну! — Просто рикнув Омелько.

— Підождіть, підождіть, я подивлюсь — хто?

Параска вибігла наперед і витягла шию. Та й назад чимдуж, чимскорше.

— І Степан! І Василь! Страшні харцизяки! Це не Микола Коропівський.

Вони і сильні і люті!

— Тікай швидше і подалі! — Остаточно наказав січовик. — Мені свідки не потрібні! Ти чуєш?!

Дівчина побігла межи кущами. А Омелько прихилив аркебузу до груші-дички і в одну мить звільнив від полотна, сітки і кармака лижі.

Засунув свої м'які татарські чобітки в петлі лиж, взяв аркебузу. та швидко і плавко почав спускатись униз, навперейми двом вершникам. Він при тому спуску балансував аркебузою, як ярмарковий канатоходець жердиною. Він все сильніше й сильніше розганявся, зрізаючи шлях, по схилу високого горба.

Вилетів на вершників в ту мить, коли вони проходили найвужчим відтинком шляху. З одного боку схил, з другого — урвище.

Аж сам був у захваті від того, як все вдало вийшло.

Вони до останньої миті його не бачили. І не почули. І враз він вилітає просто на них.

І зненацька завиває пововчому.

Та ще й вітерець йому в спину на їхніх коней повіяв!

Один кінь здибився, оступився, послизнувся і… завалився додолу.

Другий кінь вивернувся і понісся назад вниз по дорозі. Омелько ще два рази провив вовком.

І з кожним завиванням кінь прискорював свій біг. На звороті послизнувся. Упав набік; Але вершник утримався на ньому!

А кінь все ж піднявся і помчав від вовчого виття. Кінь добрий, тарантоватий, справжній запорізький кінь.

Перший же кінь з дороги вилетів на схил і покотився вниз по схилу. Поки на заваді не стали кущі. Тут падіння коня і вершника припинилось.

Омелько піднявся трохи назад по дорозі і плавко по схилу з'їхав до коня і вершника.

Кінь лежав на боці, застрягши копитами в густе пруття ліщини. Вершник напівлежав дивно — плечима обпирався на кущі, а розкарячені ноги задер вгору по схилу.

Гайдук важко дихав, з кута рота стікала темна кров.

Спираючись на аркебузу однією рукою, а другою утримуючись за пагони ліщини, схилився і спитав верхівця.

— То ти, Василю, кажеш, що ти перший помітив сліди від чобітків із підківками? І тоді всі пішли по тих слідах… Я… не… Василь… а я… Степан… Чого… тобі… треба?!… Я… разом з ними… не був… коли вони по сліду… до Одарки… вдерлись… Я її не чіпав… У мене своїх вистачає…

— То ти не — чіпайте козачку… Повернуться козаки… І відплатять… Вони не послухали… Сміялись над молоденьким і під'южували… Його…. Він тоді й почав… Ледащо!.. Кілька разів штрикнув і… пшик! Сміху було!..

— І ти сміявся?

— А то?!.. А ти б… не сміявся?..

— Той молоденький тобі про мене розповідав? — Спитав Омелько, відхиляючи відлогу і нахиляючи своє лице ще ближче до гайдука.

— Ні, ні, ні… Я не той… то вони…

Омелько зняв лижі і притулив їх до кущів. І аркебузу притулив до ліщини. Майже весь гнот зотлів, але димок ще курився найтоншою блакитною змійкою.

Козак утоптав сніг над самим гайдуком.

— Ну, Степане! Підвестися можеш? Спробуй!

— Не знаю…

— Давай, давай!! У мене часу немає!

Гайдук спробував звестися. Але голосно застогнав і відпустив руки, якими вже вчепився у ліщину.

— Не можу…

— Ну як не можеш, то і не треба…

Омелько висмикнув гайдукову шаблю із піхов і, уважно оглянувши її, кинув у провалля.

— Що ти робиш??! — Заволав гайдук, деручи нігтями сніг, трухлу траву і мерзлу землю.

— Шабля тобі більше не потрібна. І пістоль не потрібен..

— Я… я… я жити хочу… Я не старий…

— Хіба ти живеш? Ти ж на людей полюєш! Людоїде!

Омелько неквапно примірявся і м'якою підошвою татарського чобота. притис гайдукові горло.

— Чого ти хрипиш? Не подобається? — Дуже тихо спитав козак. Та певно, що гайдук вже його не чув.

Пика панського посіпаки зробилась буряковою, майже чорною. Він захарчав і струсився в судомах. Омелько надавив ще сильніше на горлянку. Ще сильніше. Затріщали чи то хрящі горлянки, чи то хребці шиї.

Омелько відпустив ногу.

Прислухався. Гайдук не дихав.

Тоді Омелько підняв його за ноги і закинув ноги на кущ. І вийшло, що гайдук завис головою вниз межи товстих прутів ліщини.

Тут кінь почав сіпатись, намагався звільнити копита з кущів. Та дарма.

Омелько проказав слова заговору і миттю штрикнув ножем у велику судину на шиї коня. Кров приснула потужним струменем вниз до коріння ліщини, паруючи і розтоплюючи незайманий сніг. Від пари розпливався гарячий солодкуватий запах.

Омелько вдяг лижі, підхопив аркебузу і драбинкою, драбинкою, переставляючи лижі одна по одній, почав підійматися до шляху.

Кілька разів зупинявся і прислухався. Крім дзвінких криків синичок на вербових нагонах нічого не чув. Навіть Тимко не подавав голосу.

Поки піднявся на шлях, кілька разів озирався на гайдука. Гайдук міцно застряг у кущах ліщини. Головою вниз.

А кінь шарпався у судомах. І за кожною судомою кущі струшувались, і гайдук кожного разу все міцніше застрявав у пагонах.

Видряпавшись із яру, Омелько перейшов дорогу. Ніде нічого не вгледів і нічого не почув. Як не придивлявся, як не прислухався.

А той гайдук, Василь, певно, за цей час встиг далеко втікти. Бо ніякого й натяку на звук кінського чвалу по крижаній дорозі не було чутно.

Тихо і порожньо навколо.

Тільки дві чубаті посмітюшки дріботіли по твердому насту, наче швидко пливли по дорозі.