Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 33

Чоловіки підняли чарки і Омелько сказав:

— Спасибі цьому дому! А хто в дорозі, тому нехай; гикнеться! Будьмо!

Мордатий і старий подякували і, сказавши: «будьмо!», перехилили чарки. Омелько взяв баклагу і зразу налив усім по другій. І мордатий і хозяїн здивована перезирнулись.

Випили по другій, і тільки хазяїн і перший гість потяглись до карасів, як Омелько налив по третій чарі.

Мордатий мовчки, але з тривогою глипнув на сивого. Той здивовано підвів густі сиві брови і ледь помітно здвигнув плечима.

— Це я тому, що потім у нас не буде часу на оковиту.

Тут зразу за все п'ємо — за помин, і во здравіє, і во многая лєта!

Будьмо!

Сивий захитав головою з боку на бік і, хухнувши, перехилив чарку.

Мордатий підняв чарку, але не поспішав пити.

— Пий, пий, Василю! Потім часу не буде. Ну, будь! — Омелько перехилив чарку.

Від того:«Пий, пий, Василю!» товстомордий шарпонув рукою і калганівка ляпнула на вискоблені дошки столу і розлетілась дрібними бризками.

Сивий п'яно поводив головою, кліпав обважнілими повіками. А молодиця, як почула: «Пий, пий, Василю!», так з несподіванки аж коцюбою брязнула по глиняній сковороді.

Омелько ж як би нічого й не сказав, а з насолодою оббирав соковиту м'якоть із риб'ячого хребця. Він тільки раз гостро зиркнув на хлопчика: в І малий, хоч йому аж тремтіли руки і пересохло в роті, почав просто давлячись, пожирати карасів і хліб. Тільки ніколи потім не міг пригадати — чи смачні були карасі і який був хліб — житній чи пшеничний. І які були горохляники. Навіть не міг пригадати, чи взагалі він їв горохляники, чи ні? Пам'ятав тільки, що швидше, ніж будь коли, з'їв таку миску карасів і випив кухоль такого міцного грушевого квасу, що аж дух забивало. Смак того квасу запам'ятав, а карасів і хліба — ні!

А Батько Омелько сказав, що таких смачних карасів та горохляників він не їв.

Потім зразу по тьох чарках Омелько попрохав:

— З морозу і з дороги калганівка — добра штука І Як твоя ласка, господине, націди ще в баклагу. Та. Й розмова буде довга — щоб горло не пересохло. Я довго до вас ішов, буде що розповісти.

Пикатий озирнувся на причілкову стіну, на свою зброю. Почав зводитись.

Але козак прихопив його за плече і притис до лави.

— Не поспішай! Ще хліб та сіль не поставили на стіл!..

Молодиця принесла і подала баклагу з оковитою.

— Вибачай, козаче! Калганівки вже немає…

— Дякую, господине! Чиста оковита легше п'ється.

Омелько налив сивому, мордатому повні, а собі на дінце.

— Щоб все було по звичаю! Будьмо!

Сивий пив важко — ковтками та позираючи на молодицю. А та поринула з толовою у випікання горохляників.

Мордатий потримав чарку, наче вагався, пити чи не пити. А тоді мигом спорожнив чарку.

Сам же Омелько високо задер голову, «допиваючи» свою чарку. І зразу ж знов налив чарки сусідам по столу. Собі знов кілька крапель. Уважно і недобре подивився на них.

У сивого очі геть розійшлись на різні боки!

А мордатий розчервонився, з чола стікав піт на ріденькі брови, чюрів по бурякових щоках, нависав, краплями на рідких пацючих вусиках.

— Пий! — Тихо сказав Омелько і підняв свою чарку. Мордатий взяв чарку, зиркнув на Омелька, та пити не став.

— Ти що, гайдуче, козаків не поважаєш?!

Мордатий Василь випив, поставив чарку і швидко попустив руку. Але козак випередив його, і поки гайдук отямився, вже притис йому пістоль до грудей. — Синку!

А той вже теж тримав за пазухою пістоля. Він підскочив з місця і зачепив миску. І миска з гуркотом покотилась по підлозі.

Поки всі дивились на миску, що стрибала по долівці і ніяк не розліталась на друзки, Тимко був біля козака.

— Синку! За халявами там ножі. Пошукай! Та забери!

Гайдук спробував поворушитись.

— Тиххххо! — Засичав Омелько. — Курок зведено!!!

Малий обмацав за халявами і витяг з кожного чобота по різаку. Він хотів покласти ножі на стіл, але Омелько сказав гостро і голосно:

— Віддай ножі невістці!

— Якій, Батьку? — Здивувався малий. — Якій невістці?

А всі застигли і боялись дихнути.

Навіть сивий на якусь хвилю протверезів і водив очима то на козака то на гайдука.

— Та хазяйці віддай!

А тоді, коли хлопчик відніс ножі до печі і подав розгубленій молодиці, Омелько голосно, щоб усі чули, пояснив молодиці:

— Подивись на ножі! Я їх не торкався і на них не дивився. Але знаю, що на ножевищі, ближче до тилія, зразу біля колодки є карбовані «рибки».

Молодиця взяла у хлопчика ножі і почала їх крутити в руках і роздивлятись.

— Ну що мовчиш, молодице? Може я збрехав?

— Та ні, козаче!.. Я такого не кажу… Таки карбовані «рибки» є!.. Воно проти звичаю… що поспішаю питати, але скажи, звідки ти знаєш ці ножі?.. Ти наче й не тутешній. І слова не так вимовляєш. І вбрання у тебе чуже. Та й заблукав ти. серед трьох хуторів! Ти тут чужий… Що тобі в нас треба?!.

— Забагато говориш, молодице, — лагідно, але з якоюсь засторогою проказав Омелько. — Краще ти мене послухай. І все зрозумієш. А тепер від початку о Ці ножі робив коваль Рибка. Кращих ножів від Черкас до Києва ніхто не робить. І щоб усі знали його роботу, він своє тавро ставить на ножах і сокирах. Ось ці два ножі були в скрині у старого Пацюка. Гнат із своїми бахурями наскочив на дідову пасіку. Діда вони забили. Зимівник пограбували. А щоб замести сліди — зимівник і пасіку спалили. Та був один свідок. Але він кудись утік. Вони почали його шукати. Коли знайшли одних людей, до яких заходив утікач, то Степан, Сметана, Василь і… ще один, молоденький… От тільки забув, як його звати… От все пам'ятаю, а це забув… Ну в нього кінь підкову згубив у неділю… на ярмарку. Ну, Василю, як його звали? — Омелько боляче штовхнув пістолем в адамове яблуко.

— Іваном…

— Ну бач — таки Іваном! Спасибі, гнидо, за підказку! Ага, ледь не забув — у тім згоріли всі панські дубові болонки. Кажуть, їх була ціла тисяча. І всі на продаж одному орендареві. Він, кажуть, пану і задаток дав у сотню монет!!! Та пішли ті болонки димом за вітром! І почали гайдуки шукати налія. І вигадали, що палій ось він. По всіх ярах та гаях його з гончаками шукали. Аж на Дніпро загнали на кригу. Та Божий промисел врятував його від опарини. А от дівка-ногайка та наш парубок, до яких він пристав у дорозі, пішли за водою під кригу. Гнатів кінь теж пішов під кригу. А Гната, на жаль, витягли. А тепер слухайте уважно, що взяли у зимівнику. Три добрих шаблі.

Одна з них он у вас на стіні висить. Ножі коваля Рибки. Чотирі пістолі.

Поцупили дві гаківниці, добру московську піщаль та одну яничарку.

Порохівниці з порохом взяли, торбинки з порохом. Цілий лист свинцю для куль. Форму для лиття куль, зроблену із лосиного рога. А також одну добру півгаківницю львівської роботи. Дві куші. Одна мисливська — і на болти, і на кулі. Німецької роботи. Друга італійська, вояцька. Та, головне, коня полового. От коня забрав Василь. Та дурень, сів із Сметаною в карти грати. А хто в Сметани вигравав? Програв він коня Сметані. А Сметана, оце в ярмарок, із двома панськими хортами поїхав до своєї курви. На перший слід я вийшов біля ярмарку. Та зразу й Сметану дістав. І його курву. Сметану я цуркував. Та йому пощастило — пів голови обдер. Його слабке волосся порятувало. Коня забрав малий та й поїхав до моїх друзів. Один переселенець побачив малого і виказав гайдукам. Тоді Гнат послав за малим своїх падлюк. Отой красунчик Микола вистрелив у малого, і думав, що поцілив. А малий лише в болото впав! Та виліз і нішов у село… Ну та цур їм та пек, тим гайдукам!.. Ти от краще нам розкажи, де ти в біді свого товариша на дорозі кинув?

— Так це ти? Так це ти? — Шепотів, швидко тверезіючи, товстопикий Василь.

— Василю! Що ти там шамраеш? — Раптом подала голос стара баба. — То ось звідки ти дістав пістоль і рушницю нашому Іванові? Та? Ну кажи! Щоб усі чули!

Старий гуркнув кулаком по дзвінких дошках. — Гапко! Мовчи!!! Не твоє бабське діло!!!