Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 39

Він ще відчув раніше, ніж роздивився. Ага! Замовкли жаби!

А на краю калюжі, де тількино велетенська жаба жувала меншу, вже розляглася здоровенна змія. Неквапно, наче розтягуючи насолоду, вона втягувала в себе велику жабу. Чогось вона її заковтувала з дупи. Тому із зміїної пащі стирчала голова великої жаби. А з пащі великої жаби стирчали кінчики жаб'ячих лапок. І ті лапки й досі дригались.

А щоб тебе нечиста сила побила! А хто ж тепер тебе з'їсть?

Поки змія заковтувала жаб, на мандрівця впала тінь. За якусь мить тінь розповзлась по всій околиці. Навколо потемніло, і з сухим шумом крил, пронизливим щебетом впали з неба незліченні пташки. «Геть наші горобці! — Подумав мандрівник. — Тільки дзьоби червоні.» Пташки верещали, цвірінькали. Зривались угору, фуркотіли крильцями. запахом пташиного пір'я і червоної земляної пилюки.

У червоному тумані куряви враз за пташками з'явились хрещаті тіні яструбів. Вони надали на край пташиної хмари, виставивши вперед жовті пазуристі лапи. Раз! І сіра пташка — у жовтих лабетах! Вони змахували щосили чорними крилами і здіймались вгору. А їхні жовті лапи зі здобиччю зразу відкидались назад і ніби тяглись у повітрі за хижаком.

Пташки, коли на них падав яструб, зривались вгору, кружляли і знов опускались до води — на калюжу, на джерело, на болітцестарицію висохлої річки. І скільки з їхнього велетенського гурту не тягали собі поживи яструби, ці пташки, поки не напились, не відлетіли геть.

Коли хмара птахів злітала вгору, знявся сильний вихор і потягнув за собою вгору густу хмару з рудої пилюки і трав'яного сміття. Воно обсипало з голови до ніг мандрівця на майданчику. Коли він обтрусився і протер очі, то побачив, що калюжі немає. Тільки руда грязюка, в якій камешаться купи брудних жаб.

Стінки височенної побурілої трави і бур'янів, яка закривала мандрівцеві вид на долину з джерелом і старицями пересихаючої річки, зникла.

Лежали замість неї купи трав'яної полови, цурпалків і хмарки пилу, наче диму, що курився над купами цього сміття.

Його увагу привернуло камешіння і писк у грязюці біля скелі.

Звідкілясь з'явилось ще дві змії. Тільки менші. Вони вхопили по жабі. І зажирали тих жаб, натягуючи на них свої пащі.

Але і це не було головне.

З кущів, що ліворуч на схилі, десь з-під коріння дерев з'явився здоровенний ящір. Він наближався до залишків калюжі, високо піднявши тулуб над землею, метеляючи довженним хвостом і вигинаючись позміїному м'язистим тулубом.

З його вузької морди на товстенній довгій шиї весь час, безперервно, то з'являвся, то зникав довгий, роздвоєний язик.

Зелені змії з недоковтаними жабами метнулись якомога швидше в каміння від залишків калюжі.

Та ящір кинувся за нею.

Змія спинила свій стрімкий біг, вона роздула горло по боках, і в неї утворився справжній каптур за головою. Вона скрутилась пружиною, а верхню частину тіла, з роздутим каптуром, підняла високо над землею.

Зробила кілька ковтків головою, немов клюючи повітря.

Ящір спинився. Завмер, але його роздвоєний язик то висовувався, то втягувався. Ящір ще вище піднявся на пазуристих лапах і водив своєю товстою шиєю з невеликою гострою головою туди й сюди.

І отут странній побачив те, про що всі говорили, але він цьому не вірив. Від напруги в нього аж пальці заціпило на залізнім ложі самомтрілу. Йому здавалось — на такій відстані! — що він почув, як змія засичала. Тільки потім він про все не розповідав. Мови чорних він не знав. А турки й арабини самі про це багато базікали. А християнам він потім ніколи і не думав розповідати. Бо, напевно, цьому вони віри не йнятимуть. Скажуть, що це все брехня. Хоча іншій брехні вони вірять із великою охотою.

Ящір кинувся уперед.

Змія назустріч йому відкинула голову назад, відкрила пащу і просто сциконула цівками отрути в очі ящеру. Він не спинився, хоча отрута й залила йому очі.

Він кинувся уперед, вхопив змію і почав бити нею об землю. Певно, та здорова жаба, заковтана змією, зробила її менш рухомою, заважала їй вивертатись.

Змія виверталась, крутилась, обкручувалась навколо товстої і довгої шиї ящера. Розкривала зубату пащу і била нею, била в ящера! Та дарма! Ящір, мов сталевими кліщами, прихопив її. Різкими сильними помахами своєї воластої шиї скидав із себе лискуче пружне тіло змії. І той момент, коли змія знов намагалась обгорнутись навколо ящера, він бив змією об землю. Та змія не здавалась. Звивалась і нападала на морду ящера швидкими випадами. І так вони — змія та ящір — присувались все далі й далі до схилу, до заростей колючих кущів і великих уламків каміння.

Може, на рівному змія б і вирвалась, все ж таки, із щелеп ящера. Але тут, після кожного удару об каміння, змія слабішала.

Поки, зрештою, не розм'якла і зателіпалась у зубах ящера, немов товста чорна лискуча линва.

Ящір наче присів на задніх лапах, а передні випростав. І це підняло його передню частину вгору. І він почав заковтувати здобич, високо підкидаючи вгору голову. Чоловік на скелі відвів погляд від трапезуючого ящера.

Він подивився просто вперед. Куртини із трави і бур'янів не було. Ці малесенькі пташечки перевели все на порох.

Тепер було видно, як джерело поволі напливає водою.

Було видно, як джерело поволі напливає водою.

Було добре видно висихаючі плеса стариць у сухому руслі річки.

Протилежний урвистий берег річки ряботів від чорних цяток пташиних нір.

І з тих чорних незлічених дірок на стіні урвища вилітали щурки. Мов хто з пращі вистрілював самоцвітами — сонце спалахувало на їхніх смарагдових крилах і гострих клинерах бірюзових хвостів.

Поки мандрівець задивлявся на стрімкий лет зеленосмарагдових щурок, ліворуч, на схилі, у кронах дерев почулись мавпячі крики. Здорове кодло мавп повидералось на рідколисті, але яскравозелені гілки невисоких дерев.

Були там і мавпи з дітлахами, що вчепились за материнську шерсть і висіли в своїх матерів під черевом. І здоровенні самці, і підлітки, і молоді самці і самички.

Всі вони щось щипали з тих зелених гілок, бадьоро перегукувались між собою і знов щипали зелень і якісь чи то стручки, чи довгі ягідки і все швидко тягли собі до рота.

Не встиг странній добре роздивитись мавп, як унизу серед невисоких пучків забурілої трави з'явились руденькі лобаті газелі з чорними лискучими ріжками, вигнутими, наче малесенькі ятагани. Помахували чорними хвостиками над білими гузнами. І підбирали з підніжжя зелені листки, стручки, які впустили з дерева мавпи. З тими дорослими газелями прискакали і козенята.

Вони теж нахилялись до зелених окрушин з мавпячого сніданку. Але більше бігали одне за одним, буцались. І, взагалі, забавлялись, як хотіли.

Чоловік, досхочу помилувавшись на ігри руденьких козенят, повернув обличчя до ящера.

Той підняв високо вузьку хижу морду на товстенній розбухлій шиї і, поштовхами, ніби натягуючи своє тіло на лискучу змію, пожирав здобич. На це мандрівникові було бридко дивитись. І він відвернувся знов до мавп.

Майже половина мавп спустилась на землю. Ходили вони, мов собаки, задерши хвости, і щось видивлялись, видирали зпоміж кущиків висихаючих бадилин.

А кілька маленьких мавпочок з-під материнського черева перелізли на материнські спини. Возсідали, мов вершники на коні, біля самісіньких материнських хвостів і на все роздивлялись блискучими карими очицями.

Деякі мавпенята позіскакували на землю. І почали гасати поміж дорослими мавпами.

Газелі відійшли трошки від неспокійного товариства. І козенят своїх відвели.

Але одне козеня то до тих, то до тих мавпочок лізти, буцатись і стрибати. Тільки щось мавпи не приймали до своєї гри.

Поки одна зовсім, зовсім маленька мавпочка вискочила на спину козеняті і почала на ньому їздити. Тоді інші мавпенята почали за мавпенямїздцем бігати. Так захопились біганиною «в квача», що й не помітили, як з ближнього дерева спустився сірожовтий з темною мордою самець.

Він одним могутнім стрибком навалився на козеня з мавпочкою. Від несподіванки козеня завмерло. І цього тільки й треба було самцеві. Він прихопив козеня за ніжку. Мавпочка з виском зіскочила зі свого «коня» і побігло чимдуж до своєї матері.