Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 50

«Повертайся назад. Нам люди, які водилися з турками — небажані». Засмутився я та й пішов зі своїм верблюдом до колодязів. Поки вистояв чергу і напоїв верблюда, та й сам напився, як приходить посланець і кличе до марокканського купця. Іду за посланцем. А під пальмами вже напнуто дорогий намет. Розведено вогнища. Кускусом пригощають, фініками з Туата, в'яленою козлятиною, родзинками, і, навіть, ліпших людей — кавою з малесеньких кухликів! Марокканець-купець сміється до мене приязно. Каже всім, що я йому добру службу зіслужив — негритят-близнюків від смерті порятував. Він, купець, тобто, подарує їх самому славному, захиснику правовірних, султанові Абдаллаху, і той його винагородить за такий дарунок. Всі кивають головами, позирають на мене. Я всім кланяюсь — маю бути гречним, бо відчуваю, що щось тут замислюють арабини.

Тоді мене питає марокканський купець: «А ти, Каввас (причепилось до мене те «стрілець» — каввас, хоч я і списом, і ножем, і пращею довів, що я таки майстер), скажи нам, а ти юдеїв любиш?» «От — думаю собі — в цьому пастка! Скажу, що люблю — а раптом у них, як і в країні чорних бусурман, — жидів ганяють? Скажу, що не люблю — а раптом або візир, або радник у султана — юдей?!». Все ж змикитив і кажу: «З ними я не спав». Тут всі як зарегочуть! Так самому купцеві сподобалось, що він наказав мені піднести кухличок, як ото наперсток, чудової кави. Я красно подякував і сиджу, п'ю каву і від кави кейфую! Всі знов загомоніли про щось своє. А купець пальця підіймає і каже: «А от у нас, наш славний султан Абдаллах, підпора і захисник правовірних, любить і дбає про всіх своїх підданих. Навіть якщо вони жиди. Любов і справедливість його безмежні! Навіть до людей Писання.

Тому білі жиди у нас роблять білу роботу, а чорні жиди — чорну роботу!» Всі схвально закивали головами, загукали, заляскали в долоні. Стихло все, і він знов мене питає, а чи знаю я, як валашать худобу? Відповідаю, що знаю, але особливо тим не цікавився. Він хитро усміхається: «От зараз тобі буде цікаво, бо таке не щодня буває.» Заплескав у долоні, і з-за запинала вивели одного мого близнюка. Геть голого. За ним витягли за рукава похмурого чорного чоловіка. Тільки волосся в нього було довге, борода довга і з-під високої шапки-ковпака висіли справжні пейси. Видно, що я не зміг приховати свого здивування. Бо купець вдоволено засміявся: «Це найкращий тутешній жид-тесля!». Тесля був дуже похмурий. Купець із ним заговорив швидкою якоюсь говіркою, яку я зовсім не знав. Тільки було видно, що чорний тесля відмовляється від чогось. А мені на душу мов камінь навалився — і вже не сумніваюсь, що зараз якесь буде паскудство! І справді — купець почав лаятись. Вийшов здоровенний вояк. Поставив велику корзину — круглу, плетену з таволги. Підвів до корзини хлопчика-близнюка. Закрив йому однією лабетою лице, а другою відтяг пуцьку просто на вінце корзини. Другий здоровило притис за плече чорного теслю і пхнув до корзини. Той тесля витяг звідкілясь широке долото і дерев'яний молоток, ну точнісінько наша киянка! Наставив долото на пуцьку. Стук! І пуцька та яєчка впали у корзину. Тоді зразу ж від вогнища відійшов чоловік у жовто-золотавій сорочці і квачем із киплячої олії припік рану! Перший малий і закричати не спромігся, як вже його брата потягли до корзини! Знов — стук! І пуцька та яєчка другого брата впали у корзину. Той чорний тесля-жидовин сховав у торбу долото і киянку. І похмуро питає, чи може він тепер іти? Купець каже: «Йди!». І той тесля витрусив на порожнє, тахнуче багаття свою червону корзину. І від жару яєчка і пуцьки почали шкварчати. А потім яєчка луснули, як би хто горіхи лущив! Здоровенний вояк, перший, що тримав малих, як зарегоче на той тріск!… Мене така лють пройняла, що я не стримався і тицьнув у нього пальцем: «Хто сміється, той ще заплаче!» Він за шаблю! Марокканець його гострим окриком спинив. А мені показав непомітно, щоб я йшов. Встав я, кланяюсь усім, а він мені говорить, сміється і пригощає родзинками чоловіка в золотавій сорочці: «Бачиш! Ми своїх білих жидів бережемо від чорної роботи!». Всі довго сміялись, вже мені в спину, бо я поспішив геть. От було в мене відчуття, не голос, а ніби щось казало, що за такий сміх воякові мусить бути кара. І що ця кара від мене піде. От відчув усе, як би на мене тугим вітром повіяло!… Заночував на самім краю оазису, де вітерець повіває, і нема комарів.

Вранці, ще не встиг їхній муедзин до молитви закликати, знявся в каравані страшний галас. А як зійшло сонце, бачу: біжить до мене цілий натовп. Прибігли і кричать, що ніби я злий чародій і звів їхнього славного воїна! Бо під ранок гієна відхопила йому прутня і яйця! І виганяють мене в пустелю. Роз'юшились і вже підіймають каміння! Тоді я підвів угору руки і кажу: «Я піду і заберу все з собою! Якщо ви мене каменуєте, мій духкахуль лишиться назавжди тут!». Вони відступили, а я з відчаю пішов до марокканця. Та кажу йому, що мені потрібні два верблюди і бурдюки для води. І тільки тоді я піду в пустелю! Так я повернув, що ніби мене не виганяють, а відкупне мені дають, щоб тільки покинув оазис! Дали мені зразу двох поганеньких верблюдів і старі бурдюки для води… Але без повадиря-такшифа як я знайду дорогу?…

— А по зірках?

— Синку! Зірки — то така наука, що їй все життя вчаться. Я ж тільки перший рік був у пустелі…

Отож, що в мене є перед дорогою в пустелю? Один добрий верблюд, та змучений, а два поганенькі. Що робити? А тікати треба! Біда в гузно припікає! Ще щось у них трапиться, ніякі мої слова не допоможуть — закидають камінням! Це вони можуть! Я вже таке бачив! Та господь милостивий і до таких грішників, як я! Щоб не дрочити бусурман, пішов я до ставка воду в бурдюки набирати. Та й від ставка найдалі до стійбища каравану. Підійшла стара негритянка-рабиня казан почистити і помити. Та й питає, чого я такий сумний. Я їй і сказав. Вона мене питає: «Ти справді того вояка наврочив?» Я прямо не кажу, що я (ти, синку, навчайся!), а кажу: «Він вартий гієни.» Вона довго так, довго дивилась мені в очі, і каже: «Ти саме той! Ходімо за мною!». Взяла мене за руку і відвела до одного шейхатакшифа.

А здоровий був той старий дід! Чи не на дві голови вищий за мене. І сліпий… От! Я до нього з превеликою повагою, в ноги йому кланяюсь, прошу мене врятувати, вивести на великі караванні шляхи, бо я в небезпеці. Він питає, хто я. Я йому кажу, що я моряк і ходив до країни чорних по цілюще зілля. Як міг, бо він сліпий, а я половину кажу, а половину на мигах показую. Та добре, що стара йому ще додавала словами. Отож, розповів, як цілий місяць був з чорними чаклунами. Ще й витяг лук дикунський і сагайдак зі стрілами. Дав йому помацати. А рабиня, як побачила лук і стріли, торкнулась моєї руки і питає: «Вони тобі подарували самі? Ти не купив його?». Тоді я виймаю стрілу з дерев'яним наконечником: «Для газелі».

Виймаю з кістяним вістрям: «Для дрофи». Виймаю із залізним вістрям: «Для ящера». Стара як заверещить, та так радісно: «Лу-лу-лу-лу-лу!!! Він, він, він! Справжній чарівник! Все правильно розповів!». Старий тоді підвівся і каже: «Заливайте бурдюки і ходімо!». І ми одразу рушили з оазису. Ми йдемо, а шейхи питають: «Куди ви проти ночі?». Шейх їм: «А я вже давно тільки вночі і ходжу!…».

— І він, цей сліпий, вас, Батьку, вивів у безпечне місце?!!

— Еге! Вивів, синку, краще зрячого! Де пісок нюхав, де глину на язик брав, де й рачки повзав, все обмацував, щоку до землі прикладав. Якби не чорна рабиня і сліпий шейх, я пропав би! Я потім довідався, що, тільки ми пішли, з'явились султанові стражі і шукали мене, щоб притягти до самого султана, бо ніби я знаю шлях до золотих ручаїв у землях чорних чаклунів. І почались від того дня, власне, ночі, мої мандри по пустелі. І в полоні бував, і воював з одними племенами проти інших, і в Мертве Місто ходив по скарби, і полював на диких баранів. Господи! Чого тільки не було! Але Воля Божа найвища! Вивів Всевишній мене з пустелі вогненної до зелених хвиль моря… І найбільше диво дивне — я не згубив ні їхній Коран, ні свого африканського зілля.