Перунові стріли - Логвин Юрий - Страница 44

Норвежців поборканих і кинули у здоровенну яму при печі. З гори закрили здоровенною лядою з тесаних плах, обмазаних доброю глиною. Ледь шестеро здорових хлопів накрили лядою земляну піч. Так що помордованим, пораненим норвежцям годі було й думати, щоб підважити.

Тим часом на подвір’я бонда приходили люди з сусідніх поселень. Я думав, що нам з братом пощастило порятуватись. Повернемось до селища і скажемо, що пішли по рибу в гирло річки. А там нас норвежці пов’язали… Та по обіді прикульгав єдиний страж, який був добре поранений. Він прихопив і приніс братовий підбурок і питав, хто хазяїн. Я вчасно це побачив і затяг брата в хлів. А сам розібрав лемехи на даху на клуні і заліз до середини. Та не з порожніми руками, а з сокирою та пішнею. Пішнею збив глину, сокирою розрубав клинці між плахами і порозсовував дрючки. За тим просунув в яму сокиру. Норвежці зрозуміли все. І в темряві об мою сокиру вони порозрізали собі пути на руках. А далі по жердині, що я їм теж просунув у яму, вилізло двоє найменших вояк. Вони й допомогли мені розкидати ляду і визволити всіх із ями. І те все в темряві, та ще й вони не знали мови. І я їхньої не знав. Я заліз на крокви, зробив шпарину і придивлявся і прислухався до всього.

Спочатку шукали мене. Та зразу забули, коли господар наказав викласти посеред двору на полотнища всю здобич вікінгів. Тут почалось ревище. Жерці собі і своє, і норвезьке правлять, простолюдини собі теж хотять щось, старійшини, взагалі, на все зазіхають. Поки все поділили, обрахували, познали, то вже й вечір настав. Всі раділи, що, зрештою поділили. Тому нападників вирішили помордувати завтра вранці. Та й улаштувати забаву з тортурами на цілий день. Господар садиби вирішив і себе, і всіх почастувати добрим наїдком. Викотили барили пива і браги медовухи. Почали смажити баранчиків і поросят. Тому що всі були збурені, задрочені, ще з ночі всі були голодні, то й питво і добра їжа зразу всіх поморили.

Коли все затихло, виліз я назовні і почав збирати в поснулих людей їхню зброю. Та передавати до клуні. Не так вже й багато було в садибі людей. Бо більшість пішла вже напідпитку додому. Лишились свої та ті, що були з найдальших хуторів. Всі норвежці озброїлись. Тільки тоді почали вилазити через дірку в даху. Я повів вояків до хоромів господаря. Він з усією родиною спав на другому поверсі у гарній світлиці. Там скрізь по стінах висіла добра зброя, а в скринях було всяке добро.

Коли підійшли до хоромів, я й показав свої пазурі. Не дарма ж мене орлан через озеро носив, а волхв чародійству вчив! Я сказав їм через того тлумача, на щастя ліви його не вбили: «Я знаю, де схованки зброї та скарбів. Тільки їх вам тоді покажу, коли всіх повбиваємо. До одного. І тихо-тихо повбиваємо, і тихо-тихо підемо звідсіля вашою старою дорогою!»

Вони всіх порубали і покололи. Я тільки того волхва порішив, що вуздечкою священного коня задушив мого молочного брата. Він не спав, бо він не їв і не пив з усіма хмелю. Він почав кричати і штрикати на мене підбурком. Але ніхто його не чув - одні ще п’яні спали, другі вже навік заснули. Я видер в нього підбурок і з усього розмаху всадив йому в голову. Ледь потім витяг із черепа підбурок. Не хотів, щоб хтось по цьому підбурку взнав, що ми з братом були в цім ділі. І свій підбурок я знайшов і забрав. Тільки тоді я показав, де у глибокому льосі в скринях ховав господар срібло і всякі коштовності. Так усі багаті ліви чинили. Загадки не було для мене, а от вікінги не знали…

Вікінги, як мені й пообіцяли, тихо пішли з хутора, нічого не підпаливши, худоби не порізавши. І ще вони нічого не пили. Тільки їжі добре понабирали. І манівцями, через ліс, а потім піщаними дюнами вийшли до гирла річечки, де вже зневірилась у чеканні норвезька залога. На березі я зняв тіло свого брата з коня і поховав його у глибокім піску. Кінь був мій. І з конем я зайшов на один човен. Місце для нього було, бо половину залоги ліви перебили. А брату я потім поставив камінь в упомин…Скільки я тих каменів поставив по всіх землях!…

В Бірці я продав коня, і ми попливли до норвежців додому. Дуже край суворий. Вода і камінь, камінь і вода. Потім ми ходили походом на данів. А ще потім попливли в Нормандію… Ну а там вже я плавав по всьому світу…

Запах моря Півник відчув, ще моря не було видно.

- Мій господине, що це так гарно пахне? Це якийсь запах незвичайний, якийсь наче з чарами…

- Це, мій малий соколе, морський трава. Хвилі трава викидають берег. Трава сохне і дух вітер носить. Тут трава маленький-маленький. Там, у мене на північ, у данів і норвежців трава довга-довга. Як виноградна лоза, як корабельна линва… Дуже довга.

Малий винограду не бачив. Тільки знав з розповідей прапрабаби, що на виноградних лозах в греках зріють гронами такі ягоди солодкі. Кожна завбільшки із найбільшу вишню.

Дивний запах огортав мандрівців. З моря тягла полудьонка прохолодна. Вона підхоплювала гострі запахи висихаючих водоростей. І несла далі, змішуючи їх з теплим духом чебрецю і гіркого полину на глинистих пагорбах. Вони випливали з вузької степової річки на широчінь моря, де попереду не було ніяких берегів. Лише ледь-ледь помітна лінія обрію в якійсь далекій сріблястій юзі.

Малий чув, що море солоне і синє. Але це море було геть сіре. І блищало на вершках невеликих хвиль нестерпним, б’ючим по очах, блиском. Півник перехилився за борт і спробував зачерпнути води. Та не дістав. Тоді Варяг зачерпнув ковшем води і подав малому.

Півник покуштував - вода була, як і казали, солона. Значить це правдиве море. Але чого ж воно сіре? Тільки в тіні від човна вода мала зеленкуватий колір. І прозора була як у лісовому джерелі.

У веслярів наче друге дихання відкрилось. Вони поскидали доспіхи. Дехто й сорочки. І вдарили з таким завзяттям по сірих хвилях, що човен, наче велетенська довга щука, понісся невпинно просто на південь.

Малий перехилився через борт. І з великим здивуванням зауважив, що дно і зараз добре видно. А по дну повзали цілими щільними зграями якісь рибки. Не плавали, а саме повзали.

Як сонце злетіло у найвищу точку Варяг дістав свій рожевий чарівний камінь. Роздивлявся небо на всіх чотирьох сторонах. Сказав дядькові, що час піднімати вітрило. Дядько Півень дав команду і сам з вояками заходився коло вітрила. Варяг підняв вказівного пальця і тихо сказав Півникові:

- Твій молодець вуй! Якщо хочеш стати ватаг воїнам, навчись сам собі все робити і знати!…

Коли вітрило розпускали, то й вітру над водою зовсім не було. Та лише вітрило розпустили, як де й вітер повіяв. Зразу мандрівці вловили вітер. Вітрило випнуло лебедині груди і понесло човна з неймовірною швидкістю. Залога витягла весла і поскладала їх уздовж киля на мостини. Воїни, хто заліз під запинало в намет, хто накрився свиткою і задрімав просто на беседці. Як завжди, Варяг лишився на сторожі. При ньому дядько Півень, малий Півник і соколятник.

- Прив’язати кури і хату соколів. Вітер буде слабий, хвиля піде сильна!

Малий здивувався: «Як без сильного вітру може бути велика хвиля?» Та все так і сталося, як сказав Варяг. Піднялася хвиля. І човен просто перелітав з однієї гори-хвилі на іншу. Клітки з птахами гарливо прив’язали, все надіб’я припасували, згорнули вітрило. Бо вже без вітрила човен мчав мов його очманілі коні понесли. Та найстрашніше діялось із небом. Спочатку стало золотавим, потім рудим, потім… взагалі посутеніло і настали руді сутінки, мов на порозі ночі!

В рудій темряві, крізь повітря насичене солодкуватим пилом, малий побачив лише першу беседку, на якій зіщулились вояки. Дядько Півень стояв десь під рукою у Варяга і мовчав. Варяг щосили повертав рукоять стернового весла. Малий не витримав усього цього страху.

- Господине! Що це?

- Суховій із хозарський степ.

- Як ти тепер узнаєш дорогу до фортеці?

- По нічних зірки на небі. Ранок - по сонцю.

- Але не видно вже зараз! Тьма скрізь! Де там сонце? Де?!

- Чарівний камінь сонце покаже! - Варяг витяг із ладунки камінь і притис у кулаці до ока. Поводив, поводив головою праворуч - ліворуч, вниз - угору, угору - вниз.