Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 38

   Це було дуже приємно. Сонце пестило її листочки, і все довкола немовби співало з утіхи. Стояла вона у своїй білій сукні у зелену смужечку, така ніжна, така юна і тендітна, й нагадувала про те, що вже весна. Але до літа було ще так довго! Сонце затягнуло хмарами, повіяв холодний вітер.

   – Рано ти визирнула на світ, – сказали вітер і холод. – Ми й досі маємо владу, зараз ти відчуєш це й підкоришся нам. Краще б сиділа тихенько у своїй хатці й не вилазила. Твій час ще не прийшов!

   Який пронизливий настав холод! Наступні дні не принесли жодного сонячного променя. Така погода завиграшки могла б зламати маленьку квітку. Але вона виявилась навіть дужчою, ніж думала сама. Її живила віра в те, що настане літо. Тож вона вистояла над снігом у своєму білому вбранні, ще нижче схиливши голівку, коли пішов лапатий сніг, а крижаний вітер почав завивати довкола неї.

   – Ти зламаєшся! – казав він. – І зів’янеш! Що тобі тут треба? Чому ти піддалася на вмовляння? Промінці тільки бавились із тобою. Тепер ти маєш те, чого добивалась, дурненька квітко, що з’явилась на світ передчасно!

   – З’явилась передчасно! – повторила вона холодної ранкової пори.

   – Погляньте, он пролісок! – радісно закричали діти, що проходили повз. – Он видніє квіточка – така гарненька! Найперша, єдина!

   Ці слова дали квітці дуже багато, вони здалися для неї схожими на теплі промінці. Втішена квітка навіть не відчула, як її зірвали. Дитина взяла її до рук, поцілувала і занесла до теплої кімнати. Там на неї приязно поглянули й поставили у воду. Це так надавало сил і зміцнювало! Квітка подумала, що вона потрапила в літо.

   Дівчина, що жила в цьому будинку, була дуже вродлива й мала друга, який навчався в місті. Вона взяла квітку і поклала на аркуш паперу, де був написаний вірш, що починався і закінчувався згадкою про пролісок. Потім уклала аркуш із квіткою до конверта. Усередині було темно – точнісінько так, як тоді, коли квітка дрімала у цибулині. Тільки тепер їй довелось податися у мандрівку – квітка лежала в сумці листоноші, там вона зминалася і стискалася. Це були не надто приємні відчуття, аж врешті мандрівка скінчилась.

   І ось листа відкрив і прочитав його адресат – друг дівчини. Як він зрадів! Поцілував листа і поклав у коробку, де лежало вже чимало віршів, проте до жодного з них не додавалась квітка. Вона знову була перша і єдина – така, як її колись називав промінець. Усвідомлювати це було приємно.

   Тепер квітка мала доста часу, щоб подумати. Вона міркувала про це, аж минуло літо й настала довга зима. Її дістали з коробки тільки тоді, коли знову настала тепла пора. Але тепер юнак був зовсім не радий її бачити. Він грубо взяв стосик листів і жбурнув аркуші у вогонь, а квітка випала на підлогу. Тепер вона була засушена й зів’яла, але хіба ж вона заслужила на те, щоб її викинули? Та все ж це було краще, ніж вогонь, де на попіл згоріли всі листи й вірші. А що сталось? Те, що буває поміж закоханими. Квітка була для юнака неприємною згадкою, насмішкою – бо ж дівчина, яка її подарувала, пошила його в дурні – за літо вибрала собі нового друга.

   Наступного ранку на маленький засушений Пролісок світило сонце і здавалось, ніби його хтось намалював на підлозі. Служниця, яка підмітала кімнату, підібрала квітку і поклала в одну із книг, що лежали на столі, – вона подумала, що рослинка просто випала. І знову квітка опинилась серед віршів – тепер уже надрукованих. Вони були навіть кращі, ніж попередні, – принаймні на них витратили значно більше грошей.

   Минули роки. Збірка віршів стояла на книжковій полиці, й урешті її взяли прочитати. Це була хороша книга – вірші й пісні давнього данського поета Амброзіуса Стуба, дуже вміло написані. Чоловік, який саме читав цю книгу, перегорнув сторінку.

   – О, то тут квітка! – промовив він. – Пролісок! Передчасна квітка, і поет був передчасний! Цю квітку поклали сюди не просто так. Бідний Амброзіус Стуб! Він так само, як пролісок, з’явився невчасно, надто рано, до того, як його здатні були поцінувати. Тож він мусив відчути на собі подих жорстоких вітрів і блукання світами – від одного покровителя до іншого, як квітка, котру ставлять у склянку з водою чи вкладають у книжку! Невчасний поет, смішний і недалекоглядний – зате перший і єдиний данський поет тих днів. Звісно ж, тебе, маленький проліску, поклали до цієї книги як символ – не просто так.

   І він поклав пролісок назад до книги. Тепер квітка пишалася усвідомленням того, що вона була символом у славетній книзі віршів і що той, хто їх писав, і сам виявився проліском, невчасним і небажаним – наче дурень, він очікував на літо серед зимових морозів. Квітка зрозуміла це на власний штиб, адже ми завжди все розуміємо по-своєму.

   Ось такою була історія проліска.

Старий будинок

На одній вулиці поруч із новими й чистими будинками стояв дуже старий дім. Дата його зведення була вирізьблена на одній з балок і оздоблена візерунками у вигляді тюльпанів та вусиків хмелю. Судячи з цієї дати, старому будинку було вже триста років. Над вікнами старовинними літерами були написані вірші, а з карнизів витріщались вигадливо вирізані кумедні обличчя. Один поверх будинку виступав над іншим, а стічна труба під дахом закінчувалась головою дракона. Дощова вода мала витікати із драконового рота, але вона вихлюпувалась і з його тіла через діряву трубу. Не було нічого спільного між старим будинком та іншими будинками на вулиці – новими, добре збудованими, з великими вікнами й гладенькими стінами. Певне, ці будинки думали: «Скільки ще ця купа брухту стоятиме тут і псуватиме вигляд цілої вулиці? Виступ так затуляє огляд, що з наших вікон геть не видно, що ж відбувається у тому напрямку. Сходи такі широкі, наче у церкви, і круті, мовби вони ведуть до церковної дзвіниці. Металева огорожа на вигляд скидається на цвинтарну, та ще й зверху прикрашена мідними бляшками. Оце так неподобство!»

   Навпроти старого будинку так само стояли нові й гарні. Безперечно, вони були такої ж думки, як і їхні сусіди.

   У вікні одного з них сидів хлопчик з рум’яними щоками й чистими сяючими очима. Йому дуже подобався старий будинок – байдуже, при денному світлі, чи при сяйві місяця. Він би весь час сидів і дивився на стіни, де місцями відлущився тиньк, й вигадував різні історії, що могли відбуватись тут у колишні часи. Як виглядала вулиця, коли всі будинки на ній мали двосхилі дахи, відкриті сходи й стічні труби, схожі на драконів. Здавалось, він навіть міг бачити, як тут проходять солдати з алебардами на плечах. Звісно ж, дивитись на старий будинок задля розваги було дуже цікаво.

   У будинку жив старий пан, який одягався у бриджі, пальто з великими мідними ґудзиками й перуку – будь-кому було ясно, що це справжня перука. Кожного ранку до будинку приходив старий слуга, щоб прибрати кімнати. Увесь інший час пан, що мешкав там, був сам-один. Інколи він підходив до вікна, щоб подивитись на вулицю. Тоді хлопчик вітався з ним кивком голови. Старий пан кивав у відповідь. Так вони познайомились і заприятелювали, хоча ніколи не розмовляли один із одним – але хіба ж це мало значення?

   Якось хлопчик почув від своїх батьків: «Старий, який живе напроти, дуже багатий, але страшенно самотній». Наступної неділі вранці хлопчик приніс до старого будинку маленький пакуночок. І сказав слузі, який чекав на господаря:

   – Будь ласка, передайте це від мене панові, який мешкає тут. Я маю двох іграшкових солдатиків. У пакунку один із них. Думаю, солдатик його розрадить – я ж бо знаю, що цей пан страшенно самотній.

   Старий слуга кивнув і виглядав дуже потішеним, а тоді заніс солдатика до будинку.

   Незабаром він прийшов до хлопчика, щоб передати йому запрошення відвідати будинок. Батьки дозволили хлопчику піти в гості. Так він потрапив до старого будинку.