Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 40

   Через кілька днів у будинку пройшов розпродаж. Через своє вікно хлопчик спостерігав, як люди виносять картини лицарів та панночок, вазони для квітів, оздоблені довгими вухами, старі крісла й навіть буфет. Одні речі забрали туди, інші – деінде. Портрет, дорогий серцю старого пана, повернувся до крамниці перекупника. Там він і лишився – певно, більш ніхто не знав ту панночку, тож нікому й діла не було до старої картини.

   Навесні вирішили знести й сам будинок. Люди казали, що цієї руїни вже давно треба було позбутись. З вулиці видніла кімната, де стіни були оббиті шкірою – нерівною і обірваною, – а зелені пагони звисали з балкона. Будинок знесли швидко – він, здавалось, і сам був готовий завалитись. А потім розчистили місце.

   – Добре зробили, що прибрали його, – подейкували сусідні будинки.

   Незабаром побудували новий дім – трохи віддалік від дороги. Він мав високі вікна й гладенькі стіни. Але попереду, там, де колись стояв старий будинок, тепер розкинувся невеликий садочок. Там розрісся дикий виноград – пагони заплели стіни, що були поруч. Попереду садочок був оточений залізною огорожею. А ще там були великі ворота – вони справляли гідне враження. Люди частенько спинялись, щоб зазирнути за огорожу. Горобці збирались зграйками серед виноградних пагонів. Вони щебетали на весь голос, але у їхніх пісеньках не йшлось про старий будинок. Ніхто з них не пам’ятав його, бо минуло вже багато років.

   Насправді спливло вже стільки часу, що маленький хлопчик перетворився на чоловіка – дуже хорошого чоловіка. Батьки ним пишались. Він щойно одружився і тепер переїхав зі своєю молодою дружиною у новий будинок із садочком.

   Молодий чоловік стояв поруч із дружиною, коли вона садила польову квітку, що припала їй до душі. Жінка садила квітку власноруч, приминаючи землю пальцями.

   – От халепа, що це таке? – вигукнула вона, вколовши чимось палець. Із м’якої землі вона витягнула якийсь предмет. Це був – ви тільки подумайте! – це справді був іграшковий солдатик, той самий, який згубився в кімнаті старого пана, аж потрапив у землю, де й пролежав багато років. І молода дружина обтерла солдатика спочатку зеленим листком, а потім своїм гарненьким носовичком, що пахнув вишуканими парфумами. А іграшковий солдатик почувався так, ніби він прийшов до тями після втрати свідомості.

   – Дай-но, я погляну на нього, – промовив молодий чоловік. Потім він посміхнувся, похитав головою і сказав: – Звісно, це не може бути той самий солдатик. Але знаєш, він дуже нагадує мені те, що сталось із одним моїм іграшковим солдатиком, коли я був маленьким хлопчиком.

   І він розповів своїй дружині про старий будинок і старого пана, і про іграшкового солдатика, якого віддав, бо думав, що старому пану було дуже самотньо. Він переказав усе, що сталось, так ясно, що на очі молодої дружини навернулись сльози – її розчулила історія старого будинку й старого пана.

   – Схоже на те, що це той самий солдатик, – сказала вона. – Тепер я дбатиму про нього і завжди пам’ятатиму те, що ми мені розказав. Але колись ти маєш показати мені, де могила того пана.

   – Я цього не знаю, – відповів чоловік. – Ніхто не знає. Усі його друзі померли. Нікому не було до нього діла, а я був лише маленьким хлопчиком.

   – Який же він був самотній, – сказала вона.

   – Так, страшенно самотній, – закричав іграшковий солдатик. – Але як добре, коли тебе не забувають!

   – Справді, це добре, – пролунав голос поблизу нього. Ніхто, крім іграшкового солдатика, не помітив, що це говорив клаптик шкіри, який колись був частинкою убрання кімнати. Клаптик втратив свою позолоту й виглядав, наче грудка сирої землі, але мав власну думку, тож не змовчав:

   – Позолота із часом потьмяніє й зітреться, та не страшно, бо шкіра назавжди зостається.

   Але іграшковий солдатик так не думав.

Тінь

 У спекотних країнах, де страшенно палить сонце, люди зазвичай засмаглі, як червоне дерево. А у найспекотніших країнах мешканці взагалі мають чорну шкіру. Якось один учений помандрував до цих теплих країв зі своєї холодної північної країни. Він думав, що зможе блукати туди-сюди так само, як удома, але дуже помилявся. Незабаром учений зрозумів, що краще так само, як й інші люди, цілісінький день сидіти у будинку за щільно зачиненими вікнами й дверима. Здавалось, ніби всі поснули або нікого немає вдома. Будинки на вузенькій вуличці, де жив учений, були високі, й сонце немилосердно палило з ранку до вечора – спека стояла нестерпна. Цей учений із холодної країни був молодий і розумний, але йому здавалось, наче він перебуває в розжареній печі, тож згодом він охляв, та ще й так схуд, що його тінь витончилася – вона була тепер значно меншою, ніж раніше, вдома. Сонце забирало навіть ті рештки, які лишились від тіні, – її зовсім не було видно аж до вечора, до заходу сонця. Оце була справжня насолода! Коли в кімнаті запалювали свічки, видно було, як тінь випростується на стіні й виростає аж до стелі. Добре випростатися для неї було просто необхідно, щоб відновити свої сили. Учений деколи виходив на балкон, щоб і самому випростатися та потягнутися. Щойно спалахували зорі на чистому, ясному небосхилі, він відчував приплив сил. О цій порі на всіх балконах вулиці з’являлись люди. У спекотних країнах кожне вікно роблять із балконом, де можна подихати свіжим вечірнім повітрям – це так необхідно навіть для тих людей, котрі геть засмагли від спеки. На вулиці відчувалося неабияке пожвавлення. Там були шевці, й кравці, й усякий інший люд. Вони виносили столи й стільці, запалювали сотні свічок, балакали й співали, веселилися. Прогулювались люди, проїжджали повози, підтюпцем ішли віслюки, а на їхній збруї дзеленчали дзвіночки. Проходила поховальна процесія під супровід релігійного співу й бамкання дзвонів. На вулиці внизу можна було побачити життя в усіх його виявах.

   І лише один будинок, що стояв просто навпроти дому, де мешкав учений-іноземець, відрізнявся від решти. У будинку було дуже тихо, хоч хтось таки мешкав там, адже квіти, що стояли на балконі, чудово квітнули під палючим сонцем. Цього не було б, якби хтось їх сумлінно не поливав. Двері, що вели на балкон, увечері були прочинені. У кімнатах, які виходили на вулицю, завжди було темно, але з внутрішніх покоїв чулась музика. Іноземному вченому ця музика здавалась дуже приємною, але, можливо, цьому він мав завдячувати власній уяві – адже у цих теплих краях йому подобалося все, крім пекучого сонця. Господар будинку, де він мешкав, сказав, що не знає, хто живе в будинку навпроти – там ніхто не з’являвся. А що ж до музики, то, на його думку, вона була дуже занудна:

   – Таке враження, ніби хтось намагається вивчити уривок п’єси, та все не виходить. Завжди один і той же уривок! Грає його і думає, що колись він таки вийде. Де там! Думаю, нічого в нього не вийде, скільки б він не старався.

   Одного разу іноземець прокинувся серед ночі. Двері, що вели на балкон, були відчинені цілу ніч. Вітер розвівав завісу перед ними, й раптом на балконі будинку навпроти з’явилось дивовижне світіння. Квіти здавались вогниками, що відблискували неймовірними кольорами, а між квітів стояла дуже вродлива й струнка дівчина. Ученому здалось, ніби від неї струменить світло й засліплює його очі. Але ось він розплющив їх і миттю прокинувся. Він різко підвівся з ліжка й тихенько підкрався до завіси. Поглянув – але дівчини вже не було. Сяйво зникло. Квіти більше не здавались вогниками, хоча й були прекрасні, як завжди. Двері були злегка відчинені, а з внутрішніх покоїв лунала музика. Вона була така ніжна й чудова, що навівала найхимерніші думки. Хто ж там жив? І де був справжній вхід до цього будинку? Адже і з вулиці, й з бічного проходу весь перший поверх був забудований крамничками – мешканці будинку просто не могли проходити крізь них.