Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 46

   – Вітаю, – сказав він Малому Клаусу. – Чим можу прислужитись?

   – Та ось, – почав розповідати Малий Клаус, – прямую до міста зі своєю старенькою бабусею, вона сидить у візку позаду. Я не можу завести її до приміщення. Чи не винесли би ви їй склянку меду? Але говоріть дуже голосно, бо вона недочуває.

   – Гаразд, постараюсь, – запевнив господар.

   Він налив склянку меду й приніс її мертвій бабусі, яка, здавалось, сиділа у візку.

   – Тримайте, це склянка меду він вашого внука, – промовив господар.

   Мертва жінка не промовила ні слова, просто нерухомо сиділа.

   – Ви мене чуєте? – крикнув господар голосно, як тільки міг. – Це склянка меду від вашого внука!

   Він викрикував це раз за разом, а вона ніяк не реагувала. Зрештою він розлютився і шпурнув склянку просто їй у обличчя. Склянка вдарила її в обличчя, і старенька випала з візка, адже вона сиділа там не прив’язана.

   – Ти що? – закричав Малий Клаус, вискочивши з дверей. Він схопив господаря заїзду за горло. – Ти вбив мою бабусю! Дивись, яка рана в неї на чолі!

   – От лишенько! – залементував господар, заламуючи руки. – Це мене підвів мій запальний характер. Клаусе, ріднесенький, на тобі мірку грошей. Я поховаю твою бабусю так, наче вона моя власна. Тільки благаю, мовчи, нікому нічого не кажи, бо якщо мене схоплять, то скарають на горло, а мені цього ой як не хотілося б!

   Так і вийшло, що Малий Клаус отримав ще одну мірку грошей, а багатій поховав його бабусю, наче рідну.

   Коли Малий Клаус дістався додому, він негайно послав хлопчика до Великого Клауса, щоб позичити в нього мірку.

   «Як це так? – подумав Великий Клаус. – Хіба ж я його не вбив? Треба самому піти й подивитись».

   Тож він пішов до Малого Клауса, взявши з собою мірку.

   – Звідки в тебе всі ці гроші? – вигукнув Великий Клаус, вирячившись на скарби сусіда.

   – Замість мене ти вбив мою бабусю, – пояснив Малий Клаус. – І мені за неї дали мірку грошей.

   – Гарна ціна, на всі випадки одна, – гмикнув Великий Клаус.

   Тож він подався додому, схопив сокиру й одним махом зарубав свою власну бабусю.

   Потім поклав її на візок і поїхав у місто до аптекаря, котрому й запропонував придбати тіло небіжчиці.

   – Чиє це тіло, і де ти його взяв? – запитав аптекар.

   – То була моя бабуся, – відповів він. – Я зарубав її одним махом, а тепер збираюсь отримати за неї мірку грошей.

   – Хай простить тебе Господь! – вигукнув аптекар. – Ти не при своєму розумі! Нікому не розказуй такого, бо тебе скарають на горло.

   І аптекар завів із Клаусом серйозну розмову про те, який страшний злочин той вчинив, – пояснив, що такий грішник неодмінно буде покараний. Великий Клаус так перелякався, що миттю вискочив із аптеки, скочив у візок, хльоснув батогом коней і помчав додому. Аптекар та інші люди подумали, що він просто божевільний, тож дали йому спокій.

   – Ти мені за це заплатиш, – сказав Великий Клаус, щойно опинився на битому шляху, – неодмінно заплатиш, Малий Клаусе.

   Тож коли він дістався додому, він узяв найбільшу торбу, яку тільки зміг знайти, й подався до Малого Клауса.

   – Знову ти познущався із мене! – закричав він. – Спочатку я вбив своїх коней, потім вкоротив віку власній бабусі. Й усе це – твоя вина! Але ти більше не пошиєш мене в дурні!

   На цих словах він схопив Малого Клауса, запхав його до торби, повісив її на плече й сказав:

   – Зараз тобі прийде кінець – я тебе втоплю в річці!

   Великий Клаус мусив здолати чималенький шлях, щоб дістатись до річки, до того ж Малий Клаус був не найлегшою ношею. Шлях пролягав повз церкву, звідки долинали звуки органа й чудовий спів. Великий Клаус опустив свою торбу на долівку перед церковними дверима й вирішив, що йому не завадить зайти й послухати кілька псалмів. Малому Клаусу все одно не вибратися з торби, а люди були в церкві. Тож Великий Клаус увійшов досередини.

   – От лишенько, от халепа! – зітхав Малий Клаус у торбі. Він крутився й вовтузився, але послабити мотузку, якою торба була зав’язана, не вдавалось.

   Саме тоді повз нього проходив старий сивий пастух. Він грубою палицею поганяв поперед себе велику череду худоби. Корова перечепилась через торбу, в якій лежав Малий Клаус, і перевернула її.

   – От лишенько, – далі зітхав Малий Клаус. – Я ще такий молодий, а вже потраплю на небеса!

   – А я, бідна моя голова, – поскаржився пастух, – уже дуже старий, та все ж не можу туди попасти.

   – Якщо ти розв’яжеш цю торбу, – вигукнув Малий Клаус, – і залізеш у неї замість мене, то будеш там дуже скоро.

   – З превеликою радістю! – відповів пастух і розв’язав торбу, з якої прожогом вискочив Малий Клаус.

   – Ти подбаєш про мою худобу? – запитав старий, залізаючи до торби.

   – Авжеж, – сказав Малий Клаус, а потім зав’язав торбу й погнав череду в поле.

   Вийшовши з церкви, Великий Клаус узяв торбу й завдав її собі на плечі. Вона тепер здавалась легшою, адже старий пастух не важив і половини того, що Малий Клаус.

   – Торба тепер здається легшою, – сказав він. – А, напевно, це тому, що я побував у церкві.

   Тож він пішов до широкої та глибокої ріки й кинув туди торбу, думаючи, що там Малий Клаус.

   – Катюзі по заслузі! – вигукнув він. – Більше ти не знущатимешся з мене!

   Коли ж він повертався додому, то на роздоріжжі побачив Малого Клауса, який спокійнісінько гнав череду.

   – Як це так? – здивувався Великий Клаус. – Хіба ж не тебе я щойно втопив?

   – Мене, – відповів Малий Клаус. – Ти кинув мене у річку десь зо півгодини тому.

   – Але звідки в тебе ця худоба? – запитав Великий Клаус.

   – Це не просто корови та бички – це морська худоба, – відповів Малий Клаус. – Я розкажу тобі, що зі мною сталось. А ще дуже дякую, що ти мене втопив. Бачиш, я тепер стою перед тобою, та ще багатий, як король. Не сперечаюсь, лежати в торбі було дуже страшно, і вітер так загрозливо свистів у моїх вухах, коли ти кинув мене з моста у воду. Я негайно опустився на дно, але шкоди не зазнав, бо впав просто на м’яку травичку, що росте там. До мене підпливла маленька вродлива русалонька. Вона була вбрана у білі шати, а її коси були прикрашені вінком із зеленого листя. Вона взяла мене за руку й сказала: «Малий Клаусе, ти прибув. Ось худоба для тебе. А через милю на дорозі на тебе чекає ще одна череда – вона теж належатиме тобі». Тоді я побачив, що по річці пролягає великий шлях для людей, що живуть у морі. Дно ріки було встелене чудесними квітами й свіжою травою. Повз мене стрімко пропливали риби, точнісінько як тут повз нас пурхають птахи. А які гарні там люди, а яка доглянута худоба пасеться на пагорбах і долинах!

   – Але чому ти повернувся назад, – запитав Великий Клаус, – якщо там, унизу, так добре?

   – Ну, – промовив Малий Клаус, – з мого боку найрозумніше було повернутись. Я ж щойно тобі казав, що русалонька мене запевнила: далі на дорозі мене чекала худоба. Звісно, під дорогою вона мала на увазі річку, адже вона не може мандрувати іншим шляхом. Але я добре знаю, яка ця річка покручена – звивається до вправо, то вліво. Тож ця дорога здалась мені надто довгою, і я обрав коротшу. Вибрався на землю, перетнув поле й знову дістався до річки. Так я скоротив собі шлях десь на півмилі й хутчіше отримав свою худобу.

   – Оце пощастило! – вигукнув Великий Клаус. – А як ти думаєш, мені перепаде морська худоба, якщо я спущусь на дно ріки?

   – Гадаю, так, – сказав Малий Клаус. – Але я не зможу понести тебе в торбі, бо ти надто важкий. Але якщо ти підеш до моста й залізеш у торбу, я скину тебе із превеликим задоволенням.

   – Дякую, – промовив Великий Клаус. – Але запам’ятай: якщо я там не знайду морської худоби, то дам тобі добрячого прочухана, коли виберусь!

   – Добре, добре, вгамуйся вже! – примирливо буркнув Малий Клаус, і вони попрямували до ріки.

   Коли вони наблизились до берега, худоба мерщій спустилась до води, щоб напитись.