Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила - Страница 10

10

2. «Де розквітлий бузок…»

Де розквітлий бузок                            фіалковими                                            тінями                                                     ллється на тіла розпростертих,                              і сонних,                                         і світлих                                                     в траві. Де високим лишилося все,                                    бо все —                                                перемелеться: запах борошна,                     легіт прозорий                                         і кораблі. Відблиск сонця                     в повітрі                                в’язкому                                           тече, мов кінноти барвисті плащі розтають             у повільному                              шлейфі куряви, і повільним жестом руки сталь сокири                  входить                            у дерево золоте і виходить із нього —                             волога,                                      тяжка,                                              закурена. Все — прийдешнє,                         і все —                                   сотворенне                                                  у цьому сторіччі. Лиш тіла розпростертих                                 в коханні,                                             в траві,                                                      в напівсні: на скелястому березі —                                 злами сонця                                                  у краплях                                                               суничних — зустріч          сталі і дерева — у наскрізнім промінні                              прозоре гудіння бджоли. Полонянку свою                      і княгиню                                   жадану свою в цім краю, де єдине живе,                     і вирує,                               і плаче,                                         одне: корабельня; де тягучою кров’ю дерев                             напоєно линви,                                            каміння                                                   і землю, наче хліб свій                    останній,                                жаданий,                                            гіркий, притискаєш до губ полонянку свою,                      королеву. Перші краплі дощу.                          Нас пробуджує                                             срібло                                                     і шовк, що тіла обгортає і робить їх ближчими,                              злими,                                       гнучкими, наче посвист змії. І сплітаються звуки                          й уривки думок у дзвінкий краєвид                           корабельні,                                         кохання                                                    і зливи.

3. «Ти прийдеш навесні.»

Ти прийдеш навесні.                           Із блакитних                                           і синіх                                                    осель заклубочать дими,                         і падуть                                   на них стріли                                                     навскісні, і по чорних колодах,                            наче звір,                                         сповзе                                                  корабель і ударить грудьми                         у мальовану                                         браму                                                 пристані. Ще й мальовану                      дивним,                                лихим                                        візерунком                                                       заклять, нескінченним орнаментом                                    долі,                                          кохання                                                     і смерті: на закурених вежах                           сурми                                   понуро кричать, у крикові їхньому —                           голі ми.                                     Голі,                                           та вперті. І сповзе корабель.                          І ударить грудьми.                                                   І шукай тоді наших               по всіх                        незліченних                                        причалах                                                    і корчмах. Розпадеться князівство,                                і манірній                                             величі —                                                         край, і котитися світом                    нашим довго                               і марно                                    тамованим                                                ордам. Ти прийдеш навесні,                          в білій куряві,                                          білій                                               і золотій від таких нетутешніх                            повір’їв,                                       і марень,                                                   і буднів, і побачиш:                на обрії чорні цяточки                   кораблів, наче очі,             відкрились                            і дивляться,                                           і невідступні.