Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила - Страница 20

20

МУЗИКА СОНЯЧНОГО ЛІТА

1. «Був час італійських пісень.»

Був час італійських пісень. Час, коли все — дзень-дзелень. Море було і дівчина та — вся золота-золота. Сніжисті гори. Небо прозоре. Море. Марина. Amore.

2. «Не було листів.»

Не було листів. Не було дзвінків. Не було шепітливих слів. Лиш мовчання на прощання, тільки погляд говорив. в каруселі веремій журавлині клини мрій бризки сонця розкотили по алеї золотій.

«У моєї дружини…»

У моєї дружини подерся сандалик — сідаю лагодити, сідаю ремонтувати. Доки майструю, доки мудрую, отримую прочуханку: ще б пак: подерся сандалик. — Як цього капосного сандалика відремонтувати? — питаю дружину. — Ніяк! — каже — треба дружину поцілувати, бо вже капосний сандалик від-ре-мон-то-ва-ний!

«Дзвенів цей світ…»

Дзвенів цей світ, дзвеніла далечінь і сум дзвенів теплом тонкої ниті. Надходить літо,                      із незграбних слів такий видобувається мотив, що треба знов і мріяти,          і жити.

«Він був геть зболений, але…»

Він був геть зболений, але нас протинало й розтинало його скажене кабаре. Його призначили на час, та він ударив — не прогавив — і збурив повені і нас. Йому везло — кришталь і зло в цих поселилися покоях, а нас, тверезих, не було. Був трунок і вода, а ще — домашні дами без піжами і погляд злий через плече.

«Задума днів і дні задум…»

Задума днів і дні задум: Держава, Воля і Росія. Ночами колобродить сум і повертається Надія. У спогадах і сивині ти замовкаєш. Ніч — це простір, в якому блимають вогні, неначе очі ніжні й гострі. Кого чекаєш? Ти пройшов шляхом незвіданим і лютим. Куди ж пішла твоя любов, неначе батальйон під Крути?

«Вільшаного короля барви…»

Вільшаного короля барви гудуть червоним гудінням метро. Вертаюся в свою ізольованість, в пробивання ґрунту рослиною. Кола обмежень, квадрати табу,                              кільцевий рух змії — думка йде по колу червоних і зелених ромбів. Відгортання Всесвіту — перетворення підлоги в стелю. Переходячи з простору в простір, набуваємо                                         нових друзів, такої ж видозміни, як підлога і стеля. Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней. Поєднання за валентністю передбачає           нові елементи, зокрема любовний трикутник, за винятком соляної кислоти                            і кухонної солі. Лексика сягає далі, ніж розуміння: в окремих випадках не вистачає слів, тоді мислимо образами. Співіснування простору перетворює мене в куницю, що женеться за мисливцем. Бояри ладнають пастку. Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах.

«Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.…»

Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші. Спаковані валізи. Пил на шафі. Ми від’їжджаєм. Час минати звідси, не забуваючи листів і фотографій. З легких тенет дзвінок проріже сутінь, і телефон меланхолійно забанує. Ми від’їжджаєм. Пам'ятати мусим про речі, що минаються не всує. З чужих квартир, мов на шкільній перерві, ми вириваємось з надій, з повстань і крахів. Весна минає. Проведи іще раз, не забуваючи листів і фотографій.

Дике поле. Серед снігів на згарищі

Ніч оповила мене. Ніч, золотава і тиха. І передвістям лиха — віхола, що мине. Холодом потягло з дальніх країв надхмарних. Лихо мине. Намарне це опівнічне золото. Жалить жалка жалінь. Тихо, святково і пусто. Несамовитим згустком розколихалася тінь.

«Осінь. І я повернувся сюди…»

Осінь. І я повернувся сюди, де проживаю під Знаком Біди, де самотою, неначе сліди, грузнуть і тижні, і Знаки Біди. Осінь. І я повернувся в той дім, де пригадаю осінній камін іншої осені. Морок і тлін в серці справляють дзвін-передзвін. Осінь. Але товариства нема. Горло стискає тривога сумна, наче шовковий аркан навздогін з льоту метнула білява зима.