Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила - Страница 8

8

2. «Виходиш з роботи…»

Виходиш з роботи і в магазині на розі, спершись ліктями на стійку, випиваєш свою чашку кави. Друже, озирнися: чого ти такий самотній? Твоя юність пройшла, твоя зрілість нікому не потрібна, твоє майбутнє — безхмарне. Вночі прокинешся і відчуєш спрагу: таке враження, наче тебе розстріляли. Встанеш, вийдеш на кухню, ковтнеш чогось і ввімкнеш транзистор. — Амадею, дай мені розраду. — Людвігу, примири мене з долею. — Джоне, у вас там теж іде сніг? — Друже, ти живеш в епоху телефонів. Набери номер і чекай: ніч лусне, і явиться вона — музика для тебе і тільки для тебе. І тоді відчуєш прикрість — тебе стандартизували, і зрозумієш, що навіть немає кому поскаржитись.

3. «Далебі, тебе зробили зі сталі.»

Далебі, тебе зробили зі сталі. Якщо я стрілятиму впритул — кулі повернуться до мене. Хто з нас народ — ти чи я? Глас народу — глас божий. Хто відважиться сказати, що ми — одне. Стрілець і мішень. Мішень і стрілець. Глянь на дорогу між тобою і мною. Палаймо в мирі.

4. «Літак підніме тебе…»

Літак підніме тебе, і ти відчуєш сльози на щоках. Земля пішла з-під ніг, і тобі здається, що це життя пройшло повз тебе. Повертаєш його назад і враз розумієш, що це вже було. Ця мелодія вже вела колись тебе, ця рівнина була пустельна, і туман над шляхом падав легкими пасмами. Твій народ чекав тебе: і той, хто грав на площі, чекав тебе, і зранені, перед полем шибениць чекали тебе, і сміливі, горді, красиві, з мечами в крові чекали тебе. Але ти пройшов поруч, і зараз очі багатьох дивляться тобі в спину. Ти щулишся, але я нічим не можу тобі допомогти. Літак підніме тебе, і ти станеш поряд із простором, і будеш мізерно малий. Єси музика наша.

5. «Музика приходить раптово…»

Музика приходить раптово: бар’єри розтрощено, й звуки падають, наче парашутисти з нічного неба. Ляснуло полотно, ниті колиски натягнулись, і трасери куль врізаються в сонне місто. Ти також рвонув кільце, і тебе несе за вітром, наче обвуглену сторінку з блокнота. Ти думаєш, що це сон, але коли місто внизу оживає і починає бити назустріч, тобі стає боляче. Ти приходиш до тями в одній із кімнат висотного панельного будинку. Ти розгублений. Твоя кохана спить, загорнувшись у ковдру, — вона ще майже дитина. Ти шукаєш цигарку тремтячими пальцями, і її вогник виводить тебе з темряви. Вимикаєш транзистор, відчиняєш вікно і бачиш, як вибухають у небі пуп’янки парашутів. Звуки нуртують: іще мить — і ти спалахуєш, мов лампочка, яку вкрутили в патрон.

БУРЕМНИЙ СЕЗОН

Цикл

1. «У сутінках вечорових…»

У сутінках вечорових, коли стрімкі силуети стрижів небо розрізали осіннє, у місті глибокому й тихому ми почали наше кохання, як революцію. Пристрасті нашої день — тут, серед цих кварталів, чий старовинний брук залито тінями дерев оголених: погляд твій мимовільний до них доторкнувся, і вітер, зірвавши цю маску спокою, нас розгорнув, як прапор. Темрява впала, вогнями дихало місто навколо. О золота печаль слов’янства, спрага справедливості нас піднімає, червоні і чорні тіні — поле вогню, з якого ми вийшли, кожен певний себе. Перші лінії світанку вимальовують серце республіки, що б’ється в промислових околицях міста.

2. «О народе, я — частка твоя…»

О народе, я — частка твоя і силу твою усвідомлюю: наче натомлений звір, дихає ввечері місто. Ми дорого за все заплатили. Історія народу — наша історія, історія держави — наша історія, ми собою її написали: в чорному контурі міста спалахи наших серць — очі бика розлючені. — Нашу перемогу ми нікому не віддамо, — сміються хлопці. — У нас вперта кров, і в ній уже нуртує слово страйк.